Предыдущая публикация
Ти українка.
В тебе є дім. Коло дому є сад. В саду має бути вишня, бо над чим же гудіти хрущам?
Садиш вишню. Навіть дві. Вони так гарно квітнуть попід вікнами, що ти ходиш і фотографуєш той цвіт з усіх боків, постиш фото у всі соцмережі і знайомишся з усіма хрущами, які прилітають до тебе погудіти над вишнями.
А тоді вишня родить. І тих вишень – відра, мидниці, ціла ванна. А вишень в тебе, як пам'ятаємо, дві.
От є дві чубаті ванни вишень і ти – одна, маленька тендітна українська жінка. З малюсінькою шпилькою в руках – підходиш до тих вишень і кажеш вголос, копіюючи інтонацію Джека Ніколсона у фільмі "Сяйво":
– Зараз буду вас дрилювати!
Усміхаєшся, так, як той Ніколсон, береш табуретку, сідаєш коло ванни вишень і дрилюєш. Минає година, дві, три... а вишень не меншає, тільки руки по лікті у вишневому соці і ти собі судоржно намгаєшся згадати, чи взагалі коли-небудь любила вишневе варення. Здається, ні, та кого це цікавить, як попереду дві чубаті ванни вишень...
Дрилюєш далі. Вже, здається, сусідські діти в школу пішли, в університет вступили, поженились, розлучились, а ти далі дрилюєш...
Ти пізнаєш усю неміч людини перед обличчям природи. Ти, з тою маленькою шпилькою в руках, – ніщо проти ванни вишень. Ти не здашся без бою, ясна річ, і не визнаєш поразки, бо українка ти, чи нє?
Додрилювала. Північ. Ти дивишся на себе в дзеркало: біла сорочка захляпана вишневим соком, наче ти свині різала, а не оце все. Ви не знали? Вишні дрилювати треба тільки у білому! Нігті зате відбілилися, це плюс. Присягаєшся собі, що вишневого соку і кір роялів пити ти більше не будеш ніколи, і не посадиш жодної більше вишні коло хати.
Лягаєш спати і уві сні до тебе приходить хрущ. Гуде. І так солодко спиться, так хороше, а на ранок йдеш до крамниці по цукор. Бо той, що був, увесь пішов на чорну смородину.
© Марта Госовська
Следующая публикация
Нет комментариев