Предыдущая публикация
Як ми?
- питаєш... Ти знаєш, тримаємось, світе.
Між згірклих ночей і війною спотворених днів
Ми можемо й досі світанкам рожевим радіти,
Й топтати мрійливо стежки волошкових полів…
Що в нас? - щоразу турбуєшся, стомлений світе...
Бачиш, долаємо вперто кривавий цей шлях!
Згарищем стала земля, а ми з вірою садимо квіти,
Й тепло бережемо в замерзлих від горя серцях…
«І звідки ця віра?!»- украй ти здивований, світе.
Хрестами усіяні села, і змиті водою міста…
На ціле життя стали старшими враз наші діти,
Наповнився смутком їх погляд і стислись вуста…
«Хіба так буває?»- тобі й усвідомити важко,
Що ми не втопили надію в гарячих сльозах…
Бо як до гніздечка свого повертається пташка,
Так само щасливе життя повернеться до нас!
Следующая публикация
Комментарии 1