Предыдущая публикация
ЯРОСЛАВ ДЖУСЬ ТА ГУРТ "ШПИЛЯСТІ КОБЗАРІ".
Кобзарству вже триста років. Мандрівні і часто незрячі співці з XVIII століття подорожували Гетьманщиною із поводирями, аби переповідати людям про події тих часів у піснях, зіграних на струнних інструментах.
Традиція продовжує жити і сьогодні. Одними з найактивніших популяризаторів кобзи та бандури нині є гурт «Шпилясті кобзарі» та особисто один з його учасників, киянин Ярослав Джусь. Переграючи на інструментах хіти сучасної поп-музики, вони доводять, що кобзарство — частина актуальної культури ХХI століття.
Залюбленість в українську музичну минувщину хлопці виплекали під час навчання в Стрітівській вищій педагогічній школі кобзарського мистецтва, яка знаходиться у Київській області. Це єдиний в Україні навчальний заклад, де можна не лише навчитися грати на стародавніх інструментах, а й зануритися в традиції кобзарювання. На жаль, нещодавно стало відомо про те, що він перебуває на межі закриття. Не дивно, що «Шпилясті» першими виступили на захист alma mater.
Джусь і «Шпилясті кобзарі» розповіли нам, як вийшло, що вони стали частиною давньої традиції. А також, що треба робити, аби кобзою та бандурою зацікавилася молодь.
«Першим, що я зіграв, була пісня про бандуру»
Наприкінці 80-х в родині інженерів з Києва народився хлопчик Ярослав. Коли він підріс, батьки віддали його в дитячий садочок при заводі «Арсенал». Як не дивно, дошкільний заклад на колишньому пролетарському підприємстві виявився одним із небагатьох україномовних у столиці.
Ярослав Джусь:
Я бував на західній Україні — в гостях у людей, у яких помешкання були оздоблені в українському дусі. Наша родина була інакшою. Бабуся пройшла війну 1941-1945 років, вдома переважно спілкувалися російською. Але після мого народження мама вирішила, що в незалежній Україні сина треба виховувати патріотом.
Попри абсолютно нетворчу роботу батьки Ярослава мали музичні здібності. Його мама частенько співала вдома. Бабуся мріяла навчитися грати на фортепіано, але у часи своєї молодості не мала на це коштів і можливостей. Коли вони розгледіли в хлопці музичний хист, то приклали усіх можливих зусиль для того, аби він розвивався і вдосконалювався.
Першими інструментами, які опанував Джусь, стали акордеон та мамина похідна гітара. У 15 років хлопець закінчив музичну школу за класом фортепіано. Приблизно в той же період він уперше почув, як звучить бандура, і зрозумів, з яким інструментом пов`яже своє майбутнє.
Ярослав Джусь:
Першим, що я підібрав на фортепіано, була пісня «Взяв би я бандуру». Лише багато років потому усвідомив, що це не було випадковістю.
А ще в дитинстві я дружив із Іваном Лузаном – колишнім бандуристом гурту «Тінь Сонця» і лідером проекту «Сонцесвіт». Тоді бандура мене чомусь не зацікавила. По-справжньому я відкрив її для себе вже у Стрітівці.
Після закінчення 11 класу Ярослав Джусь вступив до Стрітівської школи кобзарського мистецтва. Там перед майбутнім музикантом розкрилася історія, яку має за собою його улюблений інструмент.
«У кобзарській школі надихало все навколо»
Наставником Джуся став Володимир Кушпет – видатний український бандурист, лірник і дослідник кобзарства, який працює в закладі з часу його відкриття в 1989-му і до сьогодні.
Ярослав Джусь:
В класі Володимира Григоровича я вперше торкнувся струн бандури. Вчитися грати на ній мені було не складно. Уявляв перед собою фортепіано, тільки вертикальне і зі струнами. Важко було хіба брати басові струни, не озираючись при цьому на інструмент. Але це проблема усіх бандуристів і кобзарів-початківців.
Після року навчання я вже міг вільно імпровізувати і навіть почав писати власну музику. У той час мене надихало все навколо – природа, друзі.
У Стрітівці Джусь подружився з іншими молодими бандуристами — Володимиром Вікарчуком, Юрком Миронцем, Данилом Носко та Сергієм Потієнко. Згодом музиканти об`єднались в гурт «Шпилясті кобзарі» та заявили про себе на всю країну в третьому сезоні телепроекту «Україна має талант». Разом хлопцям є що згадати про ті часи.
Ярослав Джусь: Раніше кобзарська школа була суто чоловічою, бо вважалося, що кобзарство – не жіноча справа. Але через проблему недобору студентів у Стрітівку дозволили вступати дівчатам. Спершу нам важко було звикнути до такого нововведення, бо серед хлопців-студентів вже склалася певна ієрархія, ледве не як в амрії. Але згодом призвичаїлися.
Ю. М.: А я от ще пригадую, як у вільний час ми дивилися фільми на відеокасетах. «Різноманітні» фільми (сміється).
Я. Д.: Я був одним із небагатьох студентів із Києва, тому після вихідних вдома привозив хлопцям касети з кіноновинками. Як сідали їх дивитися, могли й вечерю пропустити.
Стрітівська школа змінила світогляд майбутніх «Шпилястих кобзарів» настільки, що після повернення додому їм не так вже й легко було спілкуватися зі старими друзями.
Ю. М.: Я із Рівненської області, більшість моїх однокласників після школи пішли в лісівники. Вони довго не могли звикнути, що я став бандуристом.
Данило Носко: А я з Донеччини. Під час навчання рідко приїжджав додому і спілкувався з колишніми однокласниками. Зрозуміло, що зараз це взагалі неможливо.
Після закінчення Стрітівської школи в 2008-му Ярославу Джусю як одному з найздібніших учнів запропонували роботу. Вчити грі на бандурі та кобзі в закладі було кому, зате місце викладача фортепіано було вакантним. Однак вже невдовзі Джусю довелося обирати між кар`єрою педагога і музиканта.
Ярослав Джусь:
За два роки викладання до моєї групи йшли студенти з різних курсів. Всі вони мали різний вік і різний рівень володіння інструментом, тому з кожним з 12-ти я проводив індивідуальні заняття. Але оплата праці викладача у школі, на жаль, тоді залишала бажати кращого. А тут до мене та «Шпилястих кобзарів» ще й прийшла популярність. Довелося розставляти акценти.
«Костюмери Останкіно пошили нам український одяг»
Поворотним моментом у творчій долі Джуся та його однокурсників зі Стрітівської школи стала участь в телешоу «Україна має талант» на телеканалі «СТБ» в 2011-му. Хлопці пригадують, що ідея створити гурт і виступити з ним у рейтинговій передачі з`явилася в них під час посиденьок у вже не існуючому «Макдональдсі» біля станції метро «Печерська». За рік до цього Джусь випробував долю в проекті самотужки і навіть отримав у ньому приз глядацьких симпатій.
Володимир Вікарчук: Ярослав зібрав «Шпилястих» спеціально під проект. Спершу у нас не було думок продовжувати виступати з гуртом, не кажучи вже про заробляння грошей.
Ярослав Джусь: До телешоу ми майже ніколи не грали наживо перед великою аудиторією, тим більше – в прямому ефірі. Виходиш на сцену, тобі в обличчя б`є світло з софітів, під ногами – дим, попереду – камери, журі, глядачі. Одна невірно зачеплена струна, і все йде коту під хвіст. Та, на щастя, обійшлося без провалів. Навіть навпаки, одразу після шоу гурт почали запрошувати на концерти та гастролі.
Следующая публикация
Нет комментариев