Ніч. Я не сплю. Тихо. Надто тихо як на мене. В цій тиші вже нема напруги, нема тривожного очікування вибухів авіаційних бомб. Ще зовсім недавно вони прилітали пізнім вечором, майже опівночі, коли ми, виснажені цілоденною канонадою артилерійської дуелі, мали декілька вечірніх годин гарантованної тиші, намагалися лягти раніше і заснути. Іноді це вдавалося.
Наше село невелике, всього два десятка дворів, що загубилося в лісах житомирщини. Навіть за мирного, довоєнного часу малолюдне, а зараз, коли майже всі сусіди виїхали до безпечної місцини, стало зовсім безлюдним. На нашій вулиці тільки три садиби не покинуті, виказують себе обережним димком в морозні місячні ночі. На все село дванадцятеро нас. І кожного ранку тягнемося побачитись, перекинутись словом, може хто щось чув, комусь дзвонив. Інтернету в селі не має, вибили в перший день війни. Та ще єлектрика пропадає, буває на три а то і на п'ять днів. І в такі дні, коли телевізор спостерігає за тобою чорним проваллям екрану, ти просинаєшся і перша думка: а чи не зайшли орки в село...
Не зайшли, а якби зайшли? Що було б? А було б те що і в Бучі, Ірпіні, Бородянці – вони ж зовсім поряд.
Але чому так? Чому на поталу і звірству оккупанту нас полишили?
Скажете що всім тяжко, всі потерпають, всіх війна дістала. Так це правда. Але в мене питання. Чому держава не дала нам можливості захищати життя і честь своїх близьких? Чому нам, громадянам України не дозволяють мати зброю для самозахисту? Чому мене і моїх рідних позбавили права вибору: як житиі, як помирати в цей час? Чому були полишені права захистити своє життя жителі оккупованих сіл київщини, сумщини, чернігівщини? Чому у них не було зброї щоб померти не в підвалі на колінах з мішком на голові, а, в хай нерівному і безнадійному але бою з оккупантом? Чоловіки на очах яких насилували їх жінок і дочок мають право померти захищаючи саме дороге для них!!!
Зброя!!! Нам, сільським жителям потрібна зброя, і навіть якщо не зможем захистити своє село то хоч помрем захищаючи своїх рідних.
Біля мене дружина і дочка, я не мав права на страх. Своїм рідним теж не дозволяв боятися. Ну кидають бомби і що, не обов'язково їх боятися. Було якесь відчуття фаталізму, але не страху. А от сусіднє село, велике, людне, там бомбили прямо по селу, а це всього три кілометри. От там напевне страшно. А для нас найстраші були лісові пожари, бо живем в лісі, он сосни за парканом. Після бомбування, часто займався ліс. Чорний, важкий дим йшов, наповнював село, проникав в шпаринки вікон. Вітер. Іноді рятував і гнав пожежу на позиції орків, але коли вітер звертав до нас і полум'я йшло на село, з'являлось відчуття відчаю і безсилля і страху, що не встигнемо, не проскочимо лісовими дорогами. Що могли гасили самі, а частіше пожар стихав в ніч, завдяки морозам. А ми, до пізньої ночі, з полегшенням слідкували як осідає зарево пожару. Але ж проносило. Тушили як могли, намотували мокрі тряпки на палки і збивали полум'я з трави навколо села. Тільки й згорів давно покинутий будинок . Село вистояло!
Війна закінчиться нашою перемогою, в це вірятт всі! Але де гарантія що рашизм не повернеться знову? І що? Знову буде насилувати наших жінок і дівчат? А може досить !!! Нам потрібна сильна, професійна армія, новітнє озброєння і головне:
досить не вірити своїм громадянам. Дайте зброю, всім хто цього потребує. Оформіть, зипишіть, ставте на облік, але не залишайте нас, жителів села, без зброї перед насильниками і вбивцями!!!
Всі, хто залишився в нашому селі хочуть мати зброю: і я, і моя дочка, і мій сусід Фоміч, якому 82 роки і Михайло (65 років), ми не хочемо вмирати стоячи на колінах, не хочемо щоб рашисти гвалтували наших жінок і дівчат. Хай ми краще помремо, але не дамо цим нелюдам насолоджуватись нашою беззахисністю і бути безкарними в своїх звірствах.
Нам всім потрібна зброя!!!
Кожен громадянин має право на захист життя свого та своїх рідних! Батьківщина починається із своєї родини. Ми захищаєм нашу Україну.
Слава Україні!
Присоединяйтесь к ОК, чтобы посмотреть больше фото, видео и найти новых друзей.
Комментарии 1