Валентина Венгловська

Будьмо!

Є в Україні таке ємке слово. Його радо й завзято повторюють іноземці за столом: Bud’mo! Хоч і не розуміють ніхрена. Воно не перекладається! Це навіть не «паляниця». Це хромосома з ДНК. Будьмо! Будьмо - це про те, що ми є, були й будемо. Це про те, що нас не вбити. Про те, що ми не скоримося ніколи й нікому. А радше загинемо, але не здамося. Будьмо - це воля, це Січ. Це вічний гул Дикого Степу! Будьмо! - це Україна. Це вишиванки, й хрущі над вишнею. Це наші старі кладовища і давні могили. Це Голодомор і колективізація. Це Червона рута і Стус, і Григір Тютюнник. Тарас, Леся, Франко. Жадан і Іздрик, Козак-Систем. Драч, Павличко і Вінграновський. Червона калина. Це - Мазепа і Мотря. Богд