(присвячується ОХМАТДИТ)
Олег Бондаренко-Транскій
То була звичайна родина. Мама, тато та син. Вісім років. Малюкові завжди хотілося кошеня чи цуценя. Та ось лише одне. Він був хворий. Дуже хворий. І батьки боялися, що кіт чи собака можуть завдати йому шкоди. Та й лікарі не радили. Говорили.
-Він Отже слабкий у вас, а раптом алергія? Чи ще що?
Він проходить хіміотерапію, куди ще?
Ось мати і була категорично проти. А тато мовчав. Він просто сподівався. А що йому ще лишалося?
Що їм усім лишалося?
Але, як виявилось, є надія. І надія ця була у столиці. Де була особлива клініка для дітей. Гроші були потрібні. Ні.
Потрібні, але не для лікування – воно було безкоштовним. Але ж треба було кинути роботу, обом. І поїхати. Жити там.
І винайняти квартиру, ще щось. Вони продали дачу та машину, позичили грошей у всіх родичів. А хіба йдеться про гроші, коли на коні життя твоєї дитини?
Ні. Звісно не йде.
А за місяць до того, як виїжджати до клініки, хлопчик, повертаючись з прогулянки, натрапив на маленьке сіре, блохасте кошеня. Той кинувся до ніг дитини і так закричав, що тато, який гуляв із сином, не зміг відмовити.
Батько тяжко зітхнув і погладив по вихровій синовій голові. А хлопчик притискав до себе блохастика та плакав від радості.
Чи багато треба батькам? Ні, небагато. Хіба лише одне. Щоб діти були щасливими.
Ось тому мама і не стала заперечувати, адже в очах сина світилося справжнісіньке щастя.
Кошеня відмили, обробили засобом проти бліх і повезли до ветеринара. На щастя, у хлопчика не було алергії на шерсть. Пощастило.
Кому більше?
Кошеня чи йому?
А можливо.
Батькам?
Хтозна.
Але час не чекає. Час ніколи не чекає. На жаль.
Воно безжальне. І невідворотно.
І вони поїхали до столиці. Тато наполіг, щоб пухнастий малюк їхав з ними. Він пояснював мамі, що вони ходитимуть до клініки та відвідуватимуть сина. І принесуть йому його улюбленця і тому легше буде перенести лікування.
Що мама могла заперечити?
Нічого.
Тому у поїзді вони були вчотирьох. І дійсно. Кілька днів, перед тим як лягти до лікарні, вони тинялися Києвом і дивилися гарні будівлі, магазини і навіть посиділи кілька разів у кафе.
А хлопчик носив свого улюбленця скрізь із собою. І цікава котяча мордочка висувала з рюкзачка і розглядала все навколо.
І кияни посміхалися – хлопчику та його кошеняті.
А потім настав цей день. День, коли треба було розлучатися. Але не надовго. Лише на один день. Поки що його влаштують у відділенні, а потім. Потім вони зможуть прийти та відвідати його.
А тато підморгнув синові таємно. І показав йому рюкзачок та хлопчик. Усміхнувся. Він усе зрозумів.
Тато зможе пронести йому кошеня. І він погладить свого улюбленця.
Потрібно почекати лише один день. Усього один. Що таке день?
Та нічого!
Це було 7 липня. А восьмої. Тато та мама прокинулися від звуків вибухів. І страшного повідомлення на телевізорі. І вони мчали туди.
Туди, де стояв стовп диму. Туди де рятувальники та лікарі. Хворі та мешканці сусідніх будинків, розкопували завали. Намагаючись урятувати тих, кого ще можна було врятувати.
Тих, кого ще можна було.
Врятувати.
Так вийшло. Сталося так. І нічого вже не вдієш. І більше не посміхатиметься син. І не зможе він погладити кошеня.
І писати більше нема про що.
Так вони й там стояли. З рюкзаком у руках. Серед руїн, що димляться.
А кошеня виглядало і зі страхом дивилося навколо.
Він чекав. Він дуже чекав. Свою маленьку людину. Щоб той погладив його та притиснув до себе.
Чекав і не дочекався.
Ось і вся історія. Про «ОХМАТДИТ»
І про надію. Яка не збулася.
********************************
Присоединяйтесь к ОК, чтобы посмотреть больше фото, видео и найти новых друзей.
Нет комментариев