Предыдущая публикация
ЩЕ ВЧОРА....
Ще вчора, костюм дiловий одягала,
Презентацii виступи, щодня комплiменти,
В Iталii нинi прислугою стала,
Неcолодкi життевi настали моменти...
Ще недавно, наповну життя смакувала,
Вiдпочинок, фуршети, сцена та визнання,
А сьогоднi, iталiйський я дiм прибирала,
I питала себе :- "Ким сьогоднi e я?"
Щодня прокидаешся в роздумах зранку,
Чому нас життя, немов хвилею б"е,
Ще вчора, директор, а нинi служанка,
Пicля сну й не збагнеш, де ти i ким ти, тут е...
Корону прийшлось потихеньку скидати,
Як, бiла ворона, серед чужинцiв сама,
Але, потрiбно, якось виживати,
Мов, темнюща печера, менi здалась чужина...
Гординю прийшлося свою заховати,
I нерви в коробочку всi поскладать,
Тепер, вже не будеш, ти, тут керувати,
А, будеш виконувать, те, що iншi хотять.
Спiлкуватись з людьми- це для мене за щастя,
На роботi i вдома завджи вулик гудiв,
А тепер, з ким тут, будеш щодня спiлкуваться,
Як, не вмiеш по-ixньому й злiпити двох слiв..
Сеньор мiй старенький, вiн любить читати,
I я нишком читаю, якщо час, трошки е,
Дивуеться дiдо, чомусь , я не знаю,
Як, з книжкою також, мене застае...
Тепер, вiн вже звик, каже готую я гарно,
Вiн бачить, що вчуся й вiршi пишу щодня,
Хвалиться, що донька завтра iде на Мальту,
Я показую фото, що я там, вже була...
А iнша дочка на Сiцiлiю острiв,
З сiм"ею iздила вiдпочивать,
Чи придбала ix срiбло ii запитала,
Й, чи вулкан Етна продовжуе й далi дрiмать...
Якi, ж круглii oчi стали у доньки,
Мабуть, думала, що ми десь, iз дикого лiсу,
Iй дивно, що працюе в них бiдна странерка,
Що ранiше, по свiтi могла собi iздить...
До мене приiхала подруга Оксана,
Дозволив сеньйор у нас на два днi зупинитись,
Для дiда "O соле мio" на фортепiано заграла,
Вiд радостi дiд наш успiв просльозитись...
Не думав мiй дiдо, що й грати ми вмiем,
I музику любим, що й голос в нас е,
А ми, якщо чесно, бiльше ниx розумiем,
Та, нiчо не поробиш, кожен мае свое.
Та, доводить чужинцям я нiчого не хочу,
Лиш, трiшки хотiлось наш людський рейтинг пiднять,
Як би, взнав дiд, що маю свiй власний будинок,
То, б подумав, що треба, мене лiкувать.
Хоч, яке б, на обличчi не було б в них диво,
Бо, не можуть збагнути, що в нас i як..
Ми для них будем завжди, малесеньким пивом,
Це, лиш вдома ми мов, найдорожчий коньяк...
Олена Голуб'як.
Iншi вiршi читати у замiтках....
Следующая публикация
Комментарии 1