Предыдущая публикация
Самотність - це коли ти вилазиш з окопу, ловиш мережу, з завмиранням серця чекаючи повідомлень чи сповіщень про "пропущені".
Коли ти чекаєш від близьких людей дві фрази:
"Як ти? У нас все добре".
Ти вмикаєш телефон, а там...
Тиша.
Порожньо.
Бо коли ти заліз до окопу, та дві доби сидів без зв'язку, світ про тебе забув.
Світ тебе поховав. Старі друзяки переймаються своїми глобальними бідами, вже незрозумілими тобі; бо ти бачив справжнє лихо, що діється навколо тебе, твоєї позиції, по всій "лінії розмежування".
Подруги твої вже знайшли собі нових друзів; тих хто ближче. Тих, за ким не доведеться плакати, бо в тилу рідко буває... Те, що стало звичним на передовій.
Але ти повертаєшся. Як то кажуть, "всім смертям назло".
Ти повертаєшся до мирного життя, і до тебе, мов метелики на світло, летять старі "друзі" та "подруги"
- Ну що там, розказуй! Як ви там?
Що розказувати?
Я вже не "там".
І ви не зрозумієте.
І, головне... Я не хочу! Не мушу! Ви ж не мусили згадувати за мене ті нескінченні (для мене) 370 днів...
Ми чужі люди, то ж не лізьте в душу!
🌾
Я вже вдома. Але пацани і дівчата, ваші поки що ще друзі, там.
Вони чекають вашого дзвінка. Вони мають знати, що не самотні. Що побратими та посестри - не єдині, хто розуміє, турбується, переживає за них. Вони хочуть знати, що і вдома їх підтримують, пам'ятають та чекають.
Бо вони роблять найнеобхіднішу справу, і за їх спинами не ті, що **** "втомилися", а ті, що розуміють та готові стати поруч.
Якщо що...
Василь Піддубний
Следующая публикация
Нет комментариев