Імениті професори, відомі психотерапевти. Але так часто буває, що зустріч з ким-то, хто зовсім не має регалій і звань, а може взагалі маленьким і бездомним ,здатен дати більше, ніж сотні годин в лекційному залі.
Так було і того разу. Я проходила практику в дитячій клінічній лікарні. Справа була під Новий рік, і в нашому відділенні всіх маленьких пацієнтів вже розібрали по домівках. В лікарні залишилися тільки діти, яких забрати було нікому.
До нас звернулася жінка-волонтер з іншого відділення, яка доглядає за хлопчиком з дитячого будинку. І ми вирушили працювати. Моя колега — до жінки, а я — до дитини. Мене познайомили з його історією. Вона була сумною. Дуже. Йому було тільки 6 років, і в його житті вже було чимало драм і трагедій.
З собою у мене були папір і олівці. Трохи знань про дитячу психологію. Страх і рішучість.
Вже в палаті я дізналася, що його привезли всього кілька годин тому після реанімації. У нього була температура і трубка в горлі.
Я сіла поруч, щось сказала, запитала, як він. Він лежав до мене спиною, важко дихав і не озивався.
Я сиділа і розуміла, що я тут зі своєю психологією сильно не до місця. За стінкою колега вже розмовляла з жінкою. У мене була година, і мені потрібно було її якось прожити поруч з цією маленькою людиною.
Я не знала, що робити. Інтуїтивно, моя рука потягнулася до нього, і я згадала про те, про що писала тут.
Я поклала руку йому на спину, таку маленьку, що моя рука майже повністю її закривала. Він не ворушився. Тільки насилу дихав.
Я не посилала йому "енергію". Не бажала якнайшвидшого одужання. Я не шкодувала його. Не розмірковувала про його важку долю. Я просто була поруч. Цілком. Я ні про що не думала, нічого не хотіла. Я чула його хрипке дихання. І тримала руку на його спині.
Просидівши так хвилин двадцять, я запитала, чи хоче він, щоб я прибрала руку. Він сказав: "Ні!"Це було його перше слово.
Я просиділа так ще якийсь час, поки не відчула, як у мене затекла рука. Мій погляд впав на олівці і папір. Я сказала, що могла б намалювати йому щось на пам'ять. Він сказав: "вертоліт."Це було його друге слово. Я спробувала згадати, як же виглядає вертоліт, зобразила щось схоже. І поклала перед ним.
Потім я знову простягнула руку до його спини.
Коли час підійшов до кінця, я сказала, що мені пора йти. Він повернувся до мене обличчям і сказав: "Дякую!”
Це було його третє слово.
Я пішла з дивним почуттям. Як ніби я вперше в житті була насправді корисна. Не зробивши нічого з того, що "потрібно було", я зробила все....
З тих пір пройшло багато часу. У мене було багато інших уроків і відкриттів. Але цю зустріч я пам'ятаю
Ця дитина подарувала мені можливість зрозуміти, що таке бути поруч.
Просто Бути Поруч.
Завдяки йому, я нарешті відчула, що це означає. І зрозуміла, що іноді це найцінніше з того, що ми можемо дати. Свою присутність.
Ми не завжди можемо щось зробити. Ми не завжди знаємо, як вгамувати чиюсь біль. Є такі моменти, які людині потрібно просто прожити. І наша допомога їй легко може стати перешкодою. Але ми завжди можемо просто бути. Бути поруч. Розділяючи з нею цей момент її життя.
Ця зустріч тоді була цінна для нас обох. Він був не один. У своєму болю. І я була не одна. У своїй розгубленості.
Ми були разом.
Це так просто і так складно — просто Бути. Розгубленим, переляканим, слабким, сильним, радісним або сумним. Нічого не роблячи, нічого не змінюючи. Ні на чому не наполягаючи. Не чинячи опір тому, що є. Не опираючись тому, Хто ти, і як переживаєш це життя.
Але ти є. І цього достатньо..
Ганна Левченко.
Присоединяйтесь к ОК, чтобы подписаться на группу и комментировать публикации.
Нет комментариев