Я не те що люблю Нобель. Я ним живу все життя, хоч доля дещо віддалила мене від нього. Але то лише територіально. Де б я не був, я залишаюсь найперше нобельцем, поліщуком. Це моє найдорожче звання. Я навіть на чужині розмовляю практично нобельським діалектом, ще тим, яким розмовляли мої прадіди, який уже мало хто пам'ятає. І хоч я й інші мови знаю, але розмовляти маминою мовою - це особлива насолода і блаженство. Навіть моя дружина-чернігівчанка перейнялася моїм ставленням до мови мого дитинства і досить пристойно може спілкуватись нею.
Що мені не завжди подобається в ноблянах (і в поліщуках взагалі) - це відсутність подекуди чуття патріотизму, своєї окремішності і неповторності, недооцінка краси і оригінальності своїх обрядів, звичаїв, пісень, мови. Також засмучують прояви рис меншовартості, закомплексованість та поклоніння чужому. Це шлях в порожнечу. Невже цього не помічають?
Я не те що люблю Нобель. Я ним живу все життя, хоч доля дещо віддалила мене від нього. Але то лише територіально. Де б я не був, я залишаюсь найперше нобельцем, поліщуком. Це моє найдорожче звання. Я навіть на чужині розмовляю практично нобельським діалектом, ще тим, яким розмовляли мої прадіди, який уже мало хто пам'ятає. І хоч я й інші мови знаю, але розмовляти маминою мовою - це особлива насолода і блаженство. Навіть моя дружина-чернігівчанка перейнялася моїм ставленням до мови мого дитинства і досить пристойно може спілкуватись нею.
Що мені не завжди подобається в ноблянах (і в поліщуках взагалі) - це відсутність подекуди чуття патріотизму, своєї окремішності і неповторності, недооцінка краси і оригінальності своїх обрядів, звичаїв, пісень, мови. Також засмучують прояви рис меншовартості, закомплексованість та поклоніння чужому. Це шлях в порожнечу. Невже цього не помічають?
Пусть я и не живу в Нобеле, пусть и не бываю так часто, как хотелось бы, но я при мысли об деревне как то сразу чувствую что то такое родное, спокойное, настальгическое и сразу в мыслях как бы переносишься в детство.
Раєчка, я дуже спішу на поїзд, у мене страшне горе - вчора в автомобільній катастрофі загинула дочка моєї двоюрідної сестри Людмили Романівни - внучка Валентини Григорівни. Завтра похорони в Лубнах і я туди їду. А відносно відповіді - ти й сама не уявляєш, яку хорошу для мене відповідь ти написала. Причому багато угадала.
Я живу в Харьковской областе. Но у меня дедушка живет на хуторе "Радавель", (да и родственников много), и я хочу сказать, что я это место очень люблю. Превосходное озеро, люди не такие злые, как у нас. Мне кажется, что даже там цивилизация немножко не такая. Но это так здорово.
так хто ж ваш дідусь? З якого роду, наприклад, Попків, Додиків, Дячків і т.д. Я ж не знаю, що вас цікавить. А родом я з Котери - хутора, що колись об'єднувався з Радавлем в одну колгоспну бригаду. Я на Радавлі знав усіх. Зараз Радавель, як і Котера, вимирають. Ще раз нагадую: хто у вас дід?
Я з Володею - однокласники, ходили разом у перший клас на Дідовку. Потім наші дороги розійшлися. Він пішов в інтернат, я добросовісно відучився в Ноблі 8 років. З усіх братів-Додиків залишився тільки дядько Іван, не знаю, чи живе він на Радавлі зараз. А ще ж зовсім недавно всі брати були живі-здорові. Колись дядько Іван нам піч і грубу робив у хаті. Я ще й діда Максима пам'ятаю. Час летить швидко і невблаганно.
А есть у вас братья или сестры? Где вы именно жили в Котере (возле кого)? Случайно не возле Кукудиив (Шклёда)? Моя мама вас не может вспомнить, я вашу фотографию показала, но всё равно безрезультатно.
Тепер я зрозумів, хто ви. Ваша мама мене навряд чи знає, хоча, напевно, знає Марчуків з Котери. Я один з них. У мене ще є сестра Тамара, 1966 року. Живе недалеко від Києва. Її, можливо, і знає ваша мама.
У Котері я жив в третій по порядку хаті зі сторони Радавля. Зараз тої хати нема, продали на Любинь. Батьків теж нема, приїзджаю до родичів, їх в Ноблі ще трохи є. Кукудії (Трохим) від нашої хати жив за метрів 400 - 500. Діда Гриця вже теж нема. Помалу вимре все. Страшно.
а я люблю Нобель, да за всё. Там прошло моё детство. Пусть только летом, когда туда приезжаю как будто отрываюсь от цивилизации. Просто такой душевный покой там, люблю я это место. За всё!
а я люблю нобель за його неймовірну красу і природу за свіже повітря за чудових жителів села.я буду завжди гордитись цим тому що я там народився і виріс.
З великим сумом розумію, що більшу половину життя прожив поза межами Нобеля, вже немає в живих батьків, але ми з братом одні з небагатьох, хто зберігає, доглядає і приїжджає в порожню батьківську хату. Але декілька днів перебування тут на рік дають невичерпний заряд енергії, а ще на кладовищі лежать в одному місці три покоління моїх предків, це святе, незрівняне ні з чим місце. Можливо, це більше сприймається з віком та часом. Але наш Нобель дійсно незрівняне та знамените з славетною історією село. Подивімося на історичні карти часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, вже там існувало укріплене поселення Нобель, Одна назва чого варта, не соромно пред"явити паспорт з місцем народження. А про природні принади і говорити не треба. Особливо приємно, що наш Нобель люблять не тільки люди, які тут народились і виросли, що нормально і природно, але і їхні діти, члени їх сімей та друзі. Таке місце неможливо не любити. Але завжди мучить думка про те, що ми всі, хто так су
...Ещё
З великим сумом розумію, що більшу половину життя прожив поза межами Нобеля, вже немає в живих батьків, але ми з братом одні з небагатьох, хто зберігає, доглядає і приїжджає в порожню батьківську хату. Але декілька днів перебування тут на рік дають невичерпний заряд енергії, а ще на кладовищі лежать в одному місці три покоління моїх предків, це святе, незрівняне ні з чим місце. Можливо, це більше сприймається з віком та часом. Але наш Нобель дійсно незрівняне та знамените з славетною історією село. Подивімося на історичні карти часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, вже там існувало укріплене поселення Нобель, Одна назва чого варта, не соромно пред"явити паспорт з місцем народження. А про природні принади і говорити не треба. Особливо приємно, що наш Нобель люблять не тільки люди, які тут народились і виросли, що нормально і природно, але і їхні діти, члени їх сімей та друзі. Таке місце неможливо не любити. Але завжди мучить думка про те, що ми всі, хто так сумує та любить Нобель здалеку, я в тому числі, нічого не зробили для рідного села сьогодні, коли він справді потребує нашої допомоги, а особливо люди, які тут ще живуть, зберігають його історію. Думаю, що це особливо серйозна тема для обговорення для всіх нас. Чекаю думок з цього приводу.
Як я люблю читати інші думки з цього приводу: "Чому ви любите Нобель"! Люди по різному дивляться на життя. І так, як я не жила раніше в Ноблі, скажу від маминого імені (яка провела все дитинство там). Коли моя мама покинула батьківську хату (а це було на жаль, дуже рано, як тiльки но закінчила школу) вона поїхала на роботу. Відтоді вона стала приїджати в своє рідне село дуже рідко. А коли вийшла заміж і поїхала жити ще дальше від батьківської хати, то стала бувати там ще рідше. І зараз коли пройшло дуже багато років, моя мама говорить, що кожну осінь, їй хочеться завжди додому, до рідної хати, вона дуже сумує, і вона завжди говорить так (цитую): -"Мені так хочеться додому, що якщо б у мене були зараз крила, я б зірвалась і полетіла".
Но як не любити Нобель? Озерну блакить, що випромінюється із дна камінцями - янтарчиками, і при березі біленькими голівками мавок - лілейок. Крутими схилами порослих сосною берегів й розлогими полями щедро всіяними цілими пластами кременю. А ще вечірнім гуркотом села, що дзвінко відбиваться ехом у просторі й ширяє над водою від берега до берега. Мені чомусь приходить на згадку колгоспний час. Наполі біля озера гуркочуть комбайни, по березі вертається у село череда худоби, або як мій покійний дід казав - статку, по горбатій від свого народження каменці - дорозі повзе із Зарічного старенький пазік а у слід за ним із пінська Лаз, то їдуть госьі до села, із місцевих що подалися у світи і чужі котрі прочули про Нобель й закортіло одними воком поглянути на нього. А там на другому березі де починаеться село чути юначий та дівочий сміх.- на току старшокласники підробляють гроші. між острівками рибалки провіряють свої сеті, а на узліссі в павловці підіймається димок, дикі туристи готують в
...Ещё
Но як не любити Нобель? Озерну блакить, що випромінюється із дна камінцями - янтарчиками, і при березі біленькими голівками мавок - лілейок. Крутими схилами порослих сосною берегів й розлогими полями щедро всіяними цілими пластами кременю. А ще вечірнім гуркотом села, що дзвінко відбиваться ехом у просторі й ширяє над водою від берега до берега. Мені чомусь приходить на згадку колгоспний час. Наполі біля озера гуркочуть комбайни, по березі вертається у село череда худоби, або як мій покійний дід казав - статку, по горбатій від свого народження каменці - дорозі повзе із Зарічного старенький пазік а у слід за ним із пінська Лаз, то їдуть госьі до села, із місцевих що подалися у світи і чужі котрі прочули про Нобель й закортіло одними воком поглянути на нього. А там на другому березі де починаеться село чути юначий та дівочий сміх.- на току старшокласники підробляють гроші. між острівками рибалки провіряють свої сеті, а на узліссі в павловці підіймається димок, дикі туристи готують вечерю. І все пахне навкруги літом, зібраним хлібом, вечірньою прохолодою, пянким смолянистим сосновим духом, і різнотравям. Сидиш на високому березі під сосною і мрієш про далекі світи котрі починаються он там,- за обрієм де сідає сонце. і так мило на душі, стає коли чуєш цей клопіт рідного села. Тоді й світи заморські не такі привабливі стають, бо рідниться усе єство із краєм де мама заховала пуповину. Тепер це спогади, котрі навіяли на душу лірику й інтимне, не путати з гріхом, світосприйняття.Люблю Нобель, за все, - за перші кроки по планеті земля, за уроки життя, що їх поглинав із наростаючою силою розуму, за людей - трударів котрі від віку не знали перепочинку, за перше кохання й можливо останнє що так стрімко увірвалось у юначе серце, за дорогу котра сотні раз вела у світ далекий і близький й повертала назад до отчого дому, хоч на трішки тепер. на гостину.За шкільну науку, за церкву на княжому горбку, за човни що хлюпочуться на хвилях, за пісню що співають її над озером, за все за все, і навть за місце котре старіші люди називають Глинки. Те місце куда підемо усі народжені під Божим сонцем.Бо як не любити Нобель, котрий дав тобі у житті найперші університети? - Й по нині залишається до найпотаємніших глибин душі, до пульсуючої енергії у жилах, до щемного трепету на сердці найріднішим місцем у всесвіті! ...
Мы используем cookie-файлы, чтобы улучшить сервисы для вас. Если ваш возраст менее 13 лет, настроить cookie-файлы должен ваш законный представитель. Больше информации
Нет комментариев
Я не те що люблю Нобель. Я ним живу все життя, хоч доля дещо віддалила мене від нього. Але то лише територіально. Де б я не був, я залишаюсь найперше нобельцем, поліщуком. Це моє найдорожче звання. Я навіть на чужині розмовляю практично нобельським діалектом, ще тим, яким розмовляли мої прадіди, який уже мало хто пам'ятає. І хоч я й інші мови знаю, але розмовляти маминою мовою - це особлива насолода і блаженство. Навіть моя дружина-чернігівчанка перейнялася моїм ставленням до мови мого дитинства і досить пристойно може спілкуватись нею.
Що мені не завжди подобається в ноблянах (і в поліщуках взагалі) - це відсутність подекуди чуття патріотизму, своєї окремішності і неповторності, недооцінка краси і оригінальності своїх обрядів, звичаїв, пісень, мови. Також засмучують прояви рис меншовартості, закомплексованість та поклоніння чужому. Це шлях в порожнечу. Невже цього не помічають?
Я не те що люблю Нобель. Я ним живу все життя, хоч доля дещо віддалила мене від нього. Але то лише територіально. Де б я не був, я залишаюсь найперше нобельцем, поліщуком. Це моє найдорожче звання. Я навіть на чужині розмовляю практично нобельським діалектом, ще тим, яким розмовляли мої прадіди, який уже мало хто пам'ятає. І хоч я й інші мови знаю, але розмовляти маминою мовою - це особлива насолода і блаженство. Навіть моя дружина-чернігівчанка перейнялася моїм ставленням до мови мого дитинства і досить пристойно може спілкуватись нею.
Що мені не завжди подобається в ноблянах (і в поліщуках взагалі) - це відсутність подекуди чуття патріотизму, своєї окремішності і неповторності, недооцінка краси і оригінальності своїх обрядів, звичаїв, пісень, мови. Також засмучують прояви рис меншовартості, закомплексованість та поклоніння чужому. Це шлях в порожнечу. Невже цього не помічають?
А решта, з 59 учасників групи, не хочуть зізнаватись, чому люблять Нобель?
Пусть я и не живу в Нобеле, пусть и не бываю так часто, как хотелось бы, но я при мысли об деревне как то сразу чувствую что то такое родное, спокойное, настальгическое и сразу в мыслях как бы переносишься в детство.
Аліна, а свою рідну, нобельську мову, ти хоч знаєш?
Раєчка, я дуже спішу на поїзд, у мене страшне горе - вчора в автомобільній катастрофі загинула дочка моєї двоюрідної сестри Людмили Романівни - внучка Валентини Григорівни. Завтра похорони в Лубнах і я туди їду. А відносно відповіді - ти й сама не уявляєш, яку хорошу для мене відповідь ти написала. Причому багато угадала.
Я вже більше року працюю над словником і граматикою нобельського діалекту
Зібрав цікавий матеріал, але про це пізніше, як приїду з Лубен. Будем спілкуватися і співробітничати. Мені такі друзі - на вагу золота.
И кто у нас дедушка? Возможно, есть у меня фотграфия его хаті. Выложу.
так хто ж ваш дідусь? З якого роду, наприклад, Попків, Додиків, Дячків і т.д. Я ж не знаю, що вас цікавить. А родом я з Котери - хутора, що колись об'єднувався з Радавлем в одну колгоспну бригаду. Я на Радавлі знав усіх. Зараз Радавель, як і Котера, вимирають.
Ще раз нагадую: хто у вас дід?
Я з Володею - однокласники, ходили разом у перший клас на Дідовку. Потім наші дороги розійшлися. Він пішов в інтернат, я добросовісно відучився в Ноблі 8 років.
З усіх братів-Додиків залишився тільки дядько Іван, не знаю, чи живе він на Радавлі зараз. А ще ж зовсім недавно всі брати були живі-здорові. Колись дядько Іван нам піч і грубу робив у хаті.
Я ще й діда Максима пам'ятаю. Час летить швидко і невблаганно.
А чия ж ви дочка будете?
Тепер я зрозумів, хто ви. Ваша мама мене навряд чи знає, хоча, напевно, знає Марчуків з Котери. Я один з них. У мене ще є сестра Тамара, 1966 року. Живе недалеко від Києва. Її, можливо, і знає ваша мама.
У Котері я жив в третій по порядку хаті зі сторони Радавля. Зараз тої хати нема, продали на Любинь. Батьків теж нема, приїзджаю до родичів, їх в Ноблі ще трохи є. Кукудії (Трохим) від нашої хати жив за метрів 400 - 500. Діда Гриця вже теж нема. Помалу вимре все. Страшно.
а я люблю нобель за його неймовірну красу і природу за свіже повітря за чудових жителів села.я буду завжди гордитись цим тому що я там народився і виріс.
З великим сумом розумію, що більшу половину життя прожив поза межами Нобеля, вже немає в живих батьків, але ми з братом одні з небагатьох, хто зберігає, доглядає і приїжджає в порожню батьківську хату. Але декілька днів перебування тут на рік дають невичерпний заряд енергії, а ще на кладовищі лежать в одному місці три покоління моїх предків, це святе, незрівняне ні з чим місце. Можливо, це більше сприймається з віком та часом. Але наш Нобель дійсно незрівняне та знамените з славетною історією село. Подивімося на історичні карти часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, вже там існувало укріплене поселення Нобель, Одна назва чого варта, не соромно пред"явити паспорт з місцем народження. А про природні принади і говорити не треба. Особливо приємно, що наш Нобель люблять не тільки люди, які тут народились і виросли, що нормально і природно, але і їхні діти, члени їх сімей та друзі. Таке місце неможливо не любити. Але завжди мучить думка про те, що ми всі, хто так су
...ЕщёЗ великим сумом розумію, що більшу половину життя прожив поза межами Нобеля, вже немає в живих батьків, але ми з братом одні з небагатьох, хто зберігає, доглядає і приїжджає в порожню батьківську хату. Але декілька днів перебування тут на рік дають невичерпний заряд енергії, а ще на кладовищі лежать в одному місці три покоління моїх предків, це святе, незрівняне ні з чим місце. Можливо, це більше сприймається з віком та часом. Але наш Нобель дійсно незрівняне та знамените з славетною історією село. Подивімося на історичні карти часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, вже там існувало укріплене поселення Нобель, Одна назва чого варта, не соромно пред"явити паспорт з місцем народження. А про природні принади і говорити не треба. Особливо приємно, що наш Нобель люблять не тільки люди, які тут народились і виросли, що нормально і природно, але і їхні діти, члени їх сімей та друзі. Таке місце неможливо не любити. Але завжди мучить думка про те, що ми всі, хто так сумує та любить Нобель здалеку, я в тому числі, нічого не зробили для рідного села сьогодні, коли він справді потребує нашої допомоги, а особливо люди, які тут ще живуть, зберігають його історію. Думаю, що це особливо серйозна тема для обговорення для всіх нас. Чекаю думок з цього приводу.
Но як не любити Нобель? Озерну блакить, що випромінюється із дна камінцями - янтарчиками, і при березі біленькими голівками мавок - лілейок. Крутими схилами порослих сосною берегів й розлогими полями щедро всіяними цілими пластами кременю. А ще вечірнім гуркотом села, що дзвінко відбиваться ехом у просторі й ширяє над водою від берега до берега. Мені чомусь приходить на згадку колгоспний час. Наполі біля озера гуркочуть комбайни, по березі вертається у село череда худоби, або як мій покійний дід казав - статку, по горбатій від свого народження каменці - дорозі повзе із Зарічного старенький пазік а у слід за ним із пінська Лаз, то їдуть госьі до села, із місцевих що подалися у світи і чужі котрі прочули про Нобель й закортіло одними воком поглянути на нього. А там на другому березі де починаеться село чути юначий та дівочий сміх.- на току старшокласники підробляють гроші. між острівками рибалки провіряють свої сеті, а на узліссі в павловці підіймається димок, дикі туристи готують в
...ЕщёНо як не любити Нобель? Озерну блакить, що випромінюється із дна камінцями - янтарчиками, і при березі біленькими голівками мавок - лілейок. Крутими схилами порослих сосною берегів й розлогими полями щедро всіяними цілими пластами кременю. А ще вечірнім гуркотом села, що дзвінко відбиваться ехом у просторі й ширяє над водою від берега до берега. Мені чомусь приходить на згадку колгоспний час. Наполі біля озера гуркочуть комбайни, по березі вертається у село череда худоби, або як мій покійний дід казав - статку, по горбатій від свого народження каменці - дорозі повзе із Зарічного старенький пазік а у слід за ним із пінська Лаз, то їдуть госьі до села, із місцевих що подалися у світи і чужі котрі прочули про Нобель й закортіло одними воком поглянути на нього. А там на другому березі де починаеться село чути юначий та дівочий сміх.- на току старшокласники підробляють гроші. між острівками рибалки провіряють свої сеті, а на узліссі в павловці підіймається димок, дикі туристи готують вечерю. І все пахне навкруги літом, зібраним хлібом, вечірньою прохолодою, пянким смолянистим сосновим духом, і різнотравям. Сидиш на високому березі під сосною і мрієш про далекі світи котрі починаються он там,- за обрієм де сідає сонце. і так мило на душі, стає коли чуєш цей клопіт рідного села. Тоді й світи заморські не такі привабливі стають, бо рідниться усе єство із краєм де мама заховала пуповину. Тепер це спогади, котрі навіяли на душу лірику й інтимне, не путати з гріхом, світосприйняття.Люблю Нобель, за все, - за перші кроки по планеті земля, за уроки життя, що їх поглинав із наростаючою силою розуму, за людей - трударів котрі від віку не знали перепочинку, за перше кохання й можливо останнє що так стрімко увірвалось у юначе серце, за дорогу котра сотні раз вела у світ далекий і близький й повертала назад до отчого дому, хоч на трішки тепер. на гостину.За шкільну науку, за церкву на княжому горбку, за човни що хлюпочуться на хвилях, за пісню що співають її над озером, за все за все, і навть за місце котре старіші люди називають Глинки. Те місце куда підемо усі народжені під Божим сонцем.Бо як не любити Нобель, котрий дав тобі у житті найперші університети? - Й по нині залишається до найпотаємніших глибин душі, до пульсуючої енергії у жилах, до щемного трепету на сердці найріднішим місцем у всесвіті! ...