Героїчна українка - Ірина Довгань.
Пам"ятаємо.
У газеті New York Times 25 серпня 2014-го з’явився страшний знімок: на площі в Донецьку стоїть худенька жінка, обмотана українським прапором, на її грудях табличка російською: «Вона вбиває наших дітей. Агент карателів». Ще один прапорець прив’язаний у неї на голові. Поруч – похмурий чоловік із автоматом. На іншому знімку розлючена блондинка в чорному б’є жінку, що стоїть біля «ганебного стовпа», ногою.
Через два дні стало відомо ім’я полонянки – Ірина Довгань. Завдяки заступництву журналістів – у першу чергу Ендрю Крамера (The New York Times) і Марка Франкетті (The Sunday Times) – її вдалося звільнити. З’ясувалося, що Ірину тримали в Донецьку, в казармах деенерівського батальйону «Восток», командир якого, Олександр Ходаковський, і відпустив її на прохання іноземних журналістів.
"Ви розумієте, що за ситуація тут? Населення розлючено, і навколо - загальна параноя. Всі шукають шпигунів-диверсантів!" - так казав журналіст в Донецьку, коментуючи історію Ірини Довгань.
Але справжніх шпигунів знайти важко. А ось беззбройну 52-річну жінку із зором плюс три з половиною знайти виявилося простіше простого - тим більше, що вона й не ховалася.
Навесні Ірина допомагала українській армії, збирала пожертви і возила продукти, медикаменти та одяг. Співпрацювала з українськими волонтерами. Навколо було багато співчуваючих, і, за словами пані Ірини, люди охоче давали гроші. Якось вона зробила фото закупленого на своєму планшеті - щоб відзвітувати за пожертви. Згодом вона сильно пошкодувала про це.
Коли війна прийшла до Ясинуватої, всі сусіди виїхали.
"Я залишилася, тому що у мене такий дивний характер. Годувала всіх тварин по вулиці, коли стихало бомбування. У нас був хороший будинок, який ми будували 18 років, три кішки і дві собаки, акваріум. Був підвал, де я ховалася від бомбувань. Я собі говорила, воєн на землі було багато, і люди переносили ці війни і виживали. І я повинна це зробити", - розповіла вона ВВС.
Ірина не вважає себе героєм: "Я вже не могла допомагати солдатам. Я залишилася просто як жінка, яка хотіла зберегти свій будинок і годувати тварин, що залишилися на самоті. Я сподівалася захиститися від мародерства. Мені не вдалося".
"Намагалася убезпечити людей"
За словами пані Ірини, хтось розповів про її зв'язки c українською армією батальйону "Восток". Бойовики приїхали до Ясинуватої та затримали Ірину у дворі, коли вона поливала квіти. Зав'язали очі, вдягли наручники і повезли на свою базу на допит.
"Я старалася нічого не говорити з усіх сил. Я сказала всі свої паролі, але намагалася убезпечити людей, яких я знала", - згадує вона.
За словами Ірини, після невдалих допитів її відправили на перший поверх, як вона каже, "до осетинів".
"Там розмова була зовсім іншою. Мене били, наді мною знущалися, стріляли мені біля вух з пістолета, погрожували мене садистськи гвалтувати, розповідали, як це відбуватиметься".
"Один з них зненавидів мене більше за всіх. Він підкликав мене до ґрат камери, відкривав решітку, вимагав, щоб я стояла рівно, розганявся і бив мене ногою в груди. Я летіла до стіни і ще хвилин десять не могла нормально дихати. Це їх дуже сильно забавляло".
"Особливо страшно було, коли привезли якогось чоловіка просто по телефонному дзвінку. Я його не бачила, але його били, і він сильно кричав. І я кричала, повзала по підлозі і молила, щоб мене просто застрелили".
"Били в основному жінки"
Але вбивати Ірину не збиралися. Замість цього їй начепили на шию плакатик зі словами "Вона вбиває наших дітей", надягли українську символіку і повезли до центру Донецька.
"Я трималася за цей стовп, щоб не впасти. Мене били прикладом по ногах. Якась жінка роздавила на моєму обличчі два помідори. Я була вся в сльозах і синцях. А місцеві люди підходили, фотографувалися на моєму фоні, їм було це цікаво".
Ірина Довгань не виїхала з Ясинуватої, бо хотіла зберегти свій будинок і годувати тваринАвтор фото,Irina Dovgan
Підпис до фото,Ірина Довгань не виїхала з Ясинуватої, бо хотіла зберегти свій будинок і годувати тварин
"З хороших машин виходили молоді красиві хлопці. Спочатку один фотографувався зі мною, потім вони мінялися. Але чоловіки мене не били, а били в основному донецькі жінки. Били з якоюсь садистською жорстокістю. Одна бабуся била мене палицею, на яку вона спиралася при ходьбі - по спині, по плечах і по голові".
Ірину звинуватили в тому, що вона була навідницею для української армії.
Доказів не було, але їх ніхто і не питав. Ірина розуміє, що після численних бомбардувань житлових кварталів Донецька і Ясинуватої навіть ймовірний навідник або коректувальник стає особливо ненависним для місцевого населення.
"Я молилася про одне: щоб мене вбили. Фотографія не відображає всього, що там відбувалося. Навколо мене постійно були озброєні люди, вони сміялися і обговорювали, що б ще таке зі мною зробити, розповідали свої варіанти тортур".
Так вона стояла, за її словами, години три, тримаючись за стовп.
"Під кінець я побачила двох людей, вони були якісь врівноважені, жодного виразу на обличчі. Цим вони сильно виділялися". Це були іноземні журналісти, вони сфотографували Ірину та відійшли.