22 липня день пам'яті Наталі Ужвій - видатної української актриси театру і кіно (1898-1986).
Життя Наталії Ужвій було складним й тернистим, сповненим успіхів та особистих трагедій.
Народилася вона в Любомлі на Волині. Була найстаршою в багатодітній родині. Закінчила училище залізничників і курси кравчинь.
У 1916 р. родина, тікаючи від страхіть Першої світової війни, переїхала до Золотоноші, де Наталя потрапила на виставу аматорського драмгуртка.
У 1922-1925 рр. навчалася в Драматичній студії при Першому державному драматичному театрі УРСР ім. Тараса Шевченка в Києві і виступала на його сцені. У 1926 р. в Харкові Наталія вийшла заміж за поета, лідера українських футуристів Михайля Семенка. В 1927 р. у них народився син Михайло. Але шлюб актриси не склався.
Десять років Наталія Ужвій була примадонною в легендарному театрі "Березіль" під керівництвом видатного українського режисера Леся Курбаса.
В 1936 р. Наталя Ужвій переїхала до Києва і стала актрисою Київського державного академічного українського драматичного театру імені івана Франка, якому віддала 50 років життя. Стільки ж років вона прожила в шлюбі з Євгеном Пономаренком.
Під час Другої світової війни Ужвій зіграла у фільмі "Райдуга" за однойменною повістю Ванди Василевської. Стрічка стала першим радянським фільмом, удостоєним "Оскара", а Ужвій нагородили званням народної артистки.
Багато друзів і рідних актриси були репресовані – хтось розстріляний, хтось відбував покарання у сибірських таборах.
У 1951 р. Наталія Ужвій пережила ще одну страшну трагедію - смерть сина Михайла. Її врятував театр - щоб заглушити біль, вона поринула в роботу. Тяжкі випробування, що випали на долю цієї видатної актриси, не зламали її.
"У 1954-1973 рр. актриса очолювала Українське відділення Театрального товариства. Створеному актрисою Будинку ветеранів сцени Спілки театральних діячів України в Пущі-Водиці присвоєно ім’я Наталії Ужвій. В квітні 1986 р., знаючи про свою невиліковну хворобу, Наталія Михайлівна в останнє вийшла на сцену в ролі Рози Олександрівни у спектаклі О. М. Галіна "Ретро". Померла актриса в Києві 22 липня 1986 р. Похована на Байковому кладовищі.", - Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.
"Я вся в театрі, коли в мене немає вистави, я одразу никну, в’яну й сама собі стаю непотрібною…", - говорила Наталія Ужвій.
У творчому доробку Наталії Ужвій - понад 200 ролей у театрі і 20 в кіно.
Є актори, що потребують не механічної поради, а смислового дороговказу, філософської спрямованості, образного натяку. Ужвій належить саме до таких майстрів. Їй потрібне зелене світло семафора, а дорогу вона знаходить сама…
Ужвій Наталя Михайлівна.
(8 вересня 1898 — 22 липня 1986)
..На Бродвеї понад три місяці стояли довгі черги за квитками на «Райдугу». Успіх кінострічки був надзвичайний, фільм одержав головний приз Асоціації кінокритиків США як кращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 року.
Ця символічна Ніка зберігається нині в музеї кіностудії ім. О. Довженка. Наталія Ужвій і надалі активно знімалася. «Украдене щастя», «Кармелюк», «Тарас Шевченко», «Пора жовтого листя», «Земля», «Прометей»… Усього 26 стрічок. Але попри все, улюбленою мистецькою територією актриси був театр, де вона почувалася природно й щиро відкривала свою душу, талант і майстерність...
Народилася Наталія Михайлівна Ужвій 22 серпня 1898 року в містечку Любомлі на Волині, в селянській сім’ї.
Свій 89-й сезон Київський академічний драматичний театр ім. Івана Франка відкрив у сяйві ювілейної дати. 2008 році виповнилося 110 років від дня народження видатної української актриси Наталії Михайлівни Ужвій. Її великий портрет зустрічає кожного, хто перетинає поріг театру, а далі – на стінах і у фойє другого поверху – ціла галерея її фотографій. Вони закарбували для нащадків епізоди і ролі актриси у виставах, кінострічках, телефільмах. Гордовита аристократка й проста селянка, королівська вельможа й революціонерка, партизанка й наша сучасниця – лікар, архітектор… здається, що її творчий діапазон не збагненний.
Роль Шевченкової Катерини, як згадувала велика майстриня, навіть увижалася їй. І життя, яке після всього зробленого нею не могло не бути прихильним, подарувало їй унікальну можливість здійснити свою мрію і втілити улюблений образ по-особливому для всіх і назавжди. Натхненний скульптурний портрет героїні великого Кобзаря увінчив скульптор М. Манізер, для якого позувала славетна актриса. «…горда з того, що є не тільки свідком, а й співучасницею цієї події, — згадувала Н.Ужвій. — Моя участь у роботі по створенню пам’ятника — значний етап мого творчого зростання. З радістю віддала все своє вміння і майстерність на створення образу Катерини. У цьому образі мені хотілося відобразити безвихідну долю жінки кріпосної України. Прагнучи повніше втілити образ Катерини, я жила нею. З трепетом стежила за майстерною рукою професора Манізера, під якою з кожним днем усе помітніше оживала глина».
Пам’ятник Тарасу Шевченку в Харкові є одним з найцікавіших у творчому вирішенні, і, безсумнівно, добру частку його успіху по праву слід віддати і великій нашій актрисі. Прозора й глибока символіка цього моменту життя актриси мовби вирізьблює в часі уже саму її творчу постать.
У будь-якому образі актриси насамперед привертає увагу її іконописне обличчя з великими блакитними очима. У поєднанні зі стрункою постаттю й природною пластикою, з трохи наспівною вимовою цієї неординарної жінки, – «поетеси української сцени» – ці складові стали запорукою її над популярності. Проте висока поезія живе за своїми законами, у яких органічно поєднуються лірика і трагедія, романтизм і драма. Неодмінними залишаються лише людяність і талант.
Про Наталію Ужвій як різнобічно обдаровану постать, щиру людину свідчать не тільки кінодокументи, що зберігаються в Державному архіві кіно-, теле- і радіоматеріалів ім. Пшеничного (а їх понад двох сотень), не тільки звукозаписи (їх близько сотні), а й розповіді племінниці актриси – Наталії Пономаренко – завідуючої літературною частиною Театру української драми ім. Івана Франка. Саме вона ретельно зберігає архів і маловідомі фотографії акторської родини народних артистів СРСР Наталії Ужвій та Євгена Пономаренка.
Життя Наталії Ужвій складне й тернисте, сповнене удач і розчарувань, радощів і тривог, шалених успіхів та власних трагедій. Божа милість, мабуть, супроводжувала її з дитинства, проте примхи долі не давали бути щасливою.
Здається, що шлях Наталії Ужвій до мистецького Олімпу був дещо несподіваним. Вона народилася в сільській хліборобській родині. Босоноге, напівголодне дитинство було властиве для того часу. Її «університети» починалися, як і в багатьох інших дітей, – за порадою батьків. Стабільний шматок може дати лише справжнє ремесло. Починалося воно із залізничного училища, а згодом – на курсах у кравчині. (Саме ці навички згодилися дівчині й у майбутньому, зокрема, у підготовці сценічних костюмів та аксесуарів.)
Лише в Золотоноші, куди доля закинула її вчителювати, Наталя випадково потрапила на виставу аматорського драмгуртка. Перші театральні враження полонили її. Нове життя, довжиною в шість років, що Наталія проживала на сцені драмгуртка, давало незнані відчуття й наснагу, що переповнювали все її єство. Щодо акторської професії, вагань у випускниці залізничного училища не було… 1922-го, за рекомендацією Івана Ле (майбутнього письменника) її було прийнято в трупу Першого державного драматичного театру УРСР ім. Т. Г. Шевченка. А вже в середині двадцятих її запрошують в Одеський драматичний театр ім. Жовтневої революції (нині театр ім. В. Василька). Тут Наталія Ужвій стає примадонною. Найкращі вистави того часу – «Мандат», «Гріх», «Маруся Богуславка», «Полум’ярі». Квитки на її вистави розкуповуються заздалегідь. І, зрештою, відбувається доленосна для неї зустріч.
Її виконанням ролі Діани де Секонгур у п’єсі «Полум’ярі» тогочасного наркома освіти Луначарського захоплюється учень Одеської трудової школи юний Євген Пономаренко. Він стає палким прихильником таланту Ужвій. Згодом доля поєднає їхні життя. А доки… Починається кінематографічний злет молодої Наталії Ужвій. Дебют у кіно – стрічка 1926 року «Тарас Трясило». Після тривалої перерви – вдала робота у фільмі Г. Козінцева та Л. Трауберга «Виборзька сторона». На неї звернули увагу такі визначні майстри кіно, як Ейзенштейн, Таїров. Але головним фільмом її життя стала «Райдуга» режисера Марка Донського. Кінострічку було знято 1943 року. Її героїня – Олена Костюк уособлювала трагічну долю жінки й разом із тим нескореність та мужність. Актриса не відразу погодилася на цю роль, довго вагалася, а потім уже згадувала: «Зараз просто не віриться, що могла відмовитися від «Райдуги», проте тоді надто сильні були мої вагання, сумніви – чи зможу?». …Змогла, і підкорила, мабуть, увесь світ.
1926 року Наталія Ужвій, на запрошення Леся Курбаса, переїхала до Харкова. Майже на десять років вона пов’язала своє життя зі славетним режисером і театром «Березіль». І тут вона знову стала примадонною, завоювавши прихильність харківського глядача. Сама актриса пізніше згадувала: «Для нас, акторів «Березоля», спектаклі Курбаса були важкою, але доброю школою. Нас підкоряла велика ерудиція цього високоталановитого митця…». На сцені театру «Березіль» Наталія Ужвій створила понад 30 яскравих образів у виставах класичної та сучасної драматургії.
Лихі та жорстокі 30-і роки минулого століття торкнулися й родини Наталії Ужвій. Саме з цього часу актрису почали переслідувати горе й страждання. Спочатку чорні хмари затьмарили небо над театром «Березіль». Лист «про хибну ідеологічну політику театру» були змушені підписати 64 актори, зокрема, і вона. А згодом – арешт і ростріл Леся Курбаса.
НКВС арештувало двох братів актриси – Євгена й Назара, а незабаром і першого чоловіка – відомого поета–футуриста Михайля Семенка. Обшуки були і в її київській квартирі. Вона розшукувала братів близько двадцяти років, зверталася в різні високі інстанції, навіть до маршала Жукова. Усе було марно. Лише з часом вона дізналася, що їх реабілітували посмертно.
У червні 1941 року франківці з успіхом гастролювали в Москві. На виставі О. Корнійчука «В степах України» актриса була на піднесенні, а московська публіка – у захопленні від її гри. Ужвій іще не знала, що на неї чекає нова смуга переживань. Майже на п’ять років вона розлучилася із сином Михасем. Численні концерти фронтових бригад не давали можливості зануритися у свою біду.
Вона знайшла сина майже під кінець війни. Але щастя було недовгим. Талановитий хлопець, автор великої кількості віршів, студент Київського національного університету захворів. Його хвороба на той час була невиліковною. Юнак пішов у 24 роки…
Лише на сцені, з часом, у виставі Островського «Без вини винні», свій біль актриса відтворила в образі Кручиніної – матері, яка теж втратила свого сина… Можна уявити собі реакцію залу, який знав про трагедію актриси й буквально здригався від ридань. Поряд із Ужвій у її горі були вірні друзі – чоловік і театр…
У роки Великої Вітчизняної війни Н.Ужвій разом з театром перебувала в евакуації, спочатку в Тамбові, а згодом у Семипалатинську і Ташкенті. З концертними бригадами вона побувала на багатьох фронтах, виступаючи і на передових позиціях, і в санчастинах, і в ар’єргардних військах. То були часи, коли як ніколи відчувалася потреба в мистецькому слові, у чистих і світлих емоціях та почуттях.
Однак 1963 року партійні ідеологи вирішили поновити трупу театру молодими кадрами, тобто збагатити творчий потенціал колективу юною й запальною «кровінушкою». А через це слід було звільнити деяких ветеранів. У «чорний» список потрапили знані актриси – Нятко, Осмяловська і… Ужвій. На той час їй був 61 рік. Для театру й для актора це – не вік. Ужвій написала заяву про звільнення за власним бажанням. А втім, невдовзі, партійне керівництво зрозуміло свою помилку й реабілітувалося, знову запросивши актрису до театру. Почуття власної гідності не дозволило їй знову писати заяву на працевлаштування в штат театру. Оплата кожного її виходу на сцену відповідала лише разовій ставці.
Фундатор українського драматичного театру ім. Івана Франка – Гнат Петрович Юра – не випускав Ужвій зі свого поля зору. Її успіхи тішили його й водночас схиляли до думки запросити актрису до Києва. І вже з 1936 року вона – провідна актриса славетного театру. Того ж року до колективу франківців прийшов Євген Пономаренко. Любов головних героїв у виставі «Дон Карлос» за Шіллером переросла у взаємне сильне почуття. Їхня творча й сімейна співдружність була взірцем взаєморозуміння, любові й злагоди. Вони прожили разом майже 50 років.
Саме стільки – 50 років свого життя – віддала Ужвій франківській сцені, де створила десятки неповторних образів у п’єсах І. Франка, О. Корнійчука, В. Шекспіра, О. Островського… Серед найкращих ролей: Раневська («Вишневий сад» Чехова), Беатріче («Багато галасу даремно» Шекспіра) Кручініна і Тугіна (Без вини винні» Островського), Анна («Украдене щастя» Франка), Маріна Мнішек («Борис Годунов»)… 65 образів-ролей. І кожна з них – яскрава, незабутня. Актриса вміла знаходити такі барви ролі, що магнетично діяли на глядача, зачаровували його. Сама ж не раз зізнавалася: «Я вся в театрі, коли в мене немає вистави, я одразу никну, в’яну й сама собі стаю непотрібною…».
«Театр – це складна, особлива субстанція, – казав про Наталю народний артист України Богдан Ступка. – У ній органічно співпрацюють представники різних поколінь і шкіл. Я прийшов до театру 1978 року й грав разом із Наталією Михайлівною в «Дяді Вані» Чехова. Часом вона брала мене за руку й казала жартома: «Ну, що ж я тут граю, фітюлечку якусь, я могла б ще грати вашу коханку». А коли «Украдене щастя» Сергій Данченко вже поставив із молодими акторами, і я грав Миколу, вона зробила мені найкращий за все життя комплімент: «Ви граєте то князя Мишкіна, то Ісуса Христа», і я падав перед нею на коліна й цілував її сукню. Такі слова багато чого варті… Вона щиро підтримувала не тільки мене, а й Оглоблина, Данченка, Івченка, які прийшли в той же час до колективу франківців. Актори її дуже поважали й цінували, а шанувальники – просто обожнювали. Недарма вона перетворилася на легенду українського театру».
У людях вона найбільше цінувала щирість, доброзичливість, переймалася проблемами інших більше ніж власними. Про «зоряну хворобу» тоді ще ніхто й не здогадувався. Актори з великої літери, такі як Михайло Задніпровський, Юлія Ткаченко, Наталія Ужвій, Євген Пономаренко, ніколи голосу не підвищували ані на гримерів, ані на костюмерів. Мабуть, це свідчення вродженої делікатності та інтелігентності».
Наталія Михайлівна багато років очолювала Українське театральне товариство (тепер Спілка театральних діячів). Завдяки її старанням було відкрито Будинок ветеранів сцени в Пущі-Водиці.
Про таких, як Наталія Ужвій, кажуть: відзначена Богом. Дійсно, вона була людиною віруючою, але в час процвітання атеїзму, безумовно, не афішувала цього. Головне, вважала вона, щоб Господь був у душі людини, і це визначить його порядність, доброзичливість і внутрішню чистоту. Вона завжди дотримувалася постів, а на великі свята, такі як Великдень та Різдво, обов’язково запрошувала гостей. Дім Ужвій-Пономаренка завжди було відкрито для всіх – друзів, колег, родичів. Бо вона панувала не тільки в театрі, а й у власній квартирі – великій і затишній, що була на вулиці Городецького, 17/1. Панувала як Господиня і як Жінка: чарівна, сильна, завжди підтягнута й модна, бо вважала, що актриса – обличчя театру, а театр – обличчя країни.
Поруч з великою актрисою виросло не одне покоління молодих митців, які з перших самостійних кроків на сцені відчували не тільки опіку майстра, але й саму атмосферу живої легенди театру.
Творчу працю Наталії Михайлівни Ужвій відзначено рядом високих державних нагород, званнями народної артистки СРСР та Героя Соціалістичної Праці.
Померла Н.М.Ужвій 22 липня 1986 року.
джерело: вікіпедія.
Підготувала Людмила Тищенко
Присоединяйтесь к ОК, чтобы подписаться на группу и комментировать публикации.
Нет комментариев