Предыдущая публикация
Подвигу жити в віках.
Подвиг молоді Кіровоградщини в роки Великої Вітчизняної війни.
Безсмертний подвиг народу у Великій Вітчизняній війні проти фашистських загарбників. Ніколи не згасне велич подвигу наших людей, житиме у віках приклад масового героїзму, самовідданого виконання патріотичного обов'язку.
В серпні 1941 року фашисти окупували Кіровоградщину. 5 серпня фашистські головорізи ввірвалися в обласний центр - місто Кіровоград. Більше двох років «хазяйнували» фашисти в містах та селах області. Гітлерівці установили режим кривавого терору. Вони по - варварському грабували міста і села, знищували промислові підприємства і колгоспи, вивозили в Німеччину цінне устаткування фабрик, заводів і МТС, хліб ї худобу. Разом з усім народом на священну битву піднялося і населення Кіровоградщини. 179593 чоловіки пішли в діючу армію, а переважна частина тих хто залишився чинили опір як могли. Майже 6000 народних месників, об'єднаних в партизанські загони, в підпільно-диверсійні групи вели самовіддану боротьбу із жорстоким ворогом. Прикладів боротьби та героїчного подвигу наших земляків дуже багато.
Петро Вологін, вихованець Злинської середньої школи за мужність і відвагу, виявлені в боях за Крим, був представлений 16 травня 1944 року до високої нагороди - звання Героя Радянського Союзу, ім’ям героя названо школу в якій він вчився .В Малій Висці іменем героя названа одна з кращих вулиць.
По путівці комсомолу Кіровоградщини пішов в авіацію син Олександрійського робітника Віктор Кукін. Він зробив 350 бойових польотів, збив 21 ворожий літак. Золота зірка Героя, 9 орденів і 6 медалей прикрасили груди відважного героя.
Уроженець села Лозоватка Улянівського району 22-річний сержант А.С.Маніта в боях за Берлін повторив подвиг Олександра Матросова, закривши своїми грудьми амбразуру ворожого дзоту. А.С.Маніті посмертно присвоєнно звання Героя Рад янського Союзу. Уроженець села Соснівка Олександрійського району Федір Павловський був комсоргом батальйону, завжди був у перших рядах. Коли його представляли до звання Героя Радянського Союзу, в живих його вже не було. Він віддав своє життя за визволення братньої Білорусії.
Велику мужність і відвагу проявив уродженець міста Кіровограда Микола Пономаренко. Газета «За Батьківщину» 15 грудня 1944 року про подвиг М.Пономаренка, який знищив в одному бою 50 гітлерівців, писала: «Його ім'я — ім'я патріота, борця буде занесене в список незгасимої слави Радянської Вітчизни, своїм подвигом наповнивши натхнення наших воїнів, своїх бойових товаришів на перемогу за остаточний розгром ворога.»
Високу мужність і героїзм в боях за Севастополь виявив гарнізон доту 11, в числі якого був і наш земляк Олексій Калюжний. Ось текст клятви, яку вони дали Батьківщині: «Батьківщино моя, земле руська!Я син ленінського комсомолу, його вихованець, бився так, як підказувало серце. Знищував гадів, поки в грудях моїх билося серце. Я помираю, але знаю, що ми переможемо. Моряки-червоноармійці ! Тримайтеся, знищуйте фашистських собак. Клятву воїна я виконав.»
Завдяки тривалій роботі відкрито ще одну сторінку героїчного подвигу народу в роки Великої Вітчизняної війни. Ц|е діяльність підпільної організації «Спартак» села Краснопірки Голованівського району. Очолювали підпільну організацію голова місцевого колгоспу Марія Іванівна Мала, Люба Римар і Михайло Громовий. «Спартаківці» врятували від вигнання до Німеччини більше 2оо радянських людей, відправили в партизанський загін — 95. Зібрали на полях битв і передали народним месникам загону «Південний» багато зброї, налагодили регулярне випікання хліба, котрий передавали партизанам, друкували листівки. Вони були з текстом повідомлень Радінформбюро, закликали боротися із фашистами. Хлопці передавали зброю партизанам. Почастішали диверсії на залізниці.
Фашистам вдалося натрапити на слід підпільників. Два судових процеси в післявоєнний час над зрадниками - поліцаями, що відбулися в Голованівську в 1972 і 1973 роках, пролили світло на підступність і жорстокість фашистських виродків. Переодягнувшись у цивільне, поліцаї назвали себе партизанами і в ніч на 1 листопада 1943 року поодинці вивели бойове ядро підпільної організації «Спартак» з осель, перевезли до польового куреня, після нелюдських катувань розтріляли і спалили, щоб замести криваві сліди. Тому так довго мало що було відомо про подвиг патріотів і їхнього керівника Марію Іванівну Малу.
В роки Великої Вітчизняної ВІЙНИ трудящі Вільшанського району прийняли велику участь у допомозі фронтові - збирання врожаю, риття протитанкових окопів, виловлювання парашутистів - диверсантів і шпигунів.. Коли фашисти наближалися до нашого району почалася евакуація населення і народного добра. 2 серпня 1941 року район було окуповано. Для підтримки розбійницького «порядку» фашисти розставили по селам каральні загони, комендантів. У самій Вільшанці знаходилась гестапівська жандармерія. Першим кроком «нового порядку» було виявлення і знищення комуністів, комсомольців і передовиків виробництва. Так вони хотіли обезглавити трудящих району, знищити його цвіт.
Коли ви їдете з Вільшанки на станцію Залізничне то в садочку, де пролягає тепер шлях є могила загиблих воїнів, там в криниці закопані живими люди, серед яких директор Дорожинської восьмирічної школи Воєвода. Після нелюдських знущань вони стратили П.Г.Тодорова, голову колгоспу Д.П.Дужара, голову Іллічівської сільради І.ГЗаболотнього, 1943 року в центрі села гітлерівці стратили 17 командирів Червоної Армії, що потрапили з оточення і вели тут підпільну боротьбу.
Окупанти забрали на фашистську каторгу 60 і розстріляли 108 вільшанців, а по району закатували понад 1550 громад ян і майже 2 тисячі вивезли до Німеччини, пограбували колгоспи і МТС.
З перших днів окупації по всіх селах почали утворюватися підпільні організації опору фашистському «новому порядку». У Вільшанці була створена організація під керівництвом М.Кожемякіна і Золотухіна, в Чорному Ташлику — під керівництвом Бєлого Л.М., І.Аверіна, в Осичках—під керівництвом Крискевича, і в Добрянці - М.Пономаренка.
Активну роботу з молоддю вів Микола Арнаута. На Вільшанщині його називають вічним комсомольцем. 1 серпня в рідну Арнауті Дорожинку увірвалися фашисти. «Буде помста.» - гаряче говорив матері, а сам шукав людей з якими б разом боротися з ворогом. Одним з таких людей був колишній директор школи Тиміш Павлович Воєвода. Та знайшлися запроданці, які видали патріотів. Зі слів Воєводи Микола Арнаута повинен знайти лісника Федора Головка. Ось і лісникова сторожка. Лісник аж ніяк не хоче викривати себе. А Миколі важко розібратися, що за людина лісник. Якось він постукав у віконце до сторожки лісника, а йому відчиняє людина у форму німецького гауптмана. «Кінець, попався — промайнула думка. - Недарма лісник весь час плутав.» Стало боляче за самого себе, що нічого не встиг зробити. Чому так легко довірився лісникові? А той на догоду гаупмана не говорив, а неначе строчив з кулемета: «Це той, про якого я вже доповідав. Теж проситься в партизани.»
І тут у Миколи відлягло вІд серця, він впізнав у формі свого з Дорожники, Федора Карнаушенка. Незабаром юнак одержав перше завдання - зв’язатися з Любов’ю Каганець, яка добре знала німецьку мову і запропонувати їй бути перекладачкою у Дорожинського коменданта Гойера. Люба погодилась. Через деякий час Микола умовляв Максима Яковича Красоту працювати заготовачем, пояснюючи необхідність цієї згоди: партизанам потрібні сіль, хліб, яйця та інше. Вже через декілька днів до лісу під'їхав легковий автомобіль. Звідти вийшли двоє в фашистській уніформі і запропонували партизанам вивантажувати сіль, махорку», яйця. А комендант одержав розписку: «Партизани загону «Південний» вибачаються перед паном комендантом. Але яйця нам потрібні для хворих, а сіль і махорка для всіх: і хворих і тих, хто знайдуть пана на краю світу.»
Залізничний майстер Яким Володимирович Корчевський повідомив, що на станції в Підгородній стоять вагони з людьми. Їх зігнали сюди з навколишніх сіл для відправки в фашистську неволю.
Командири , обміркувавши, як краще провести операцію, запропонували старшому лейтенанту Карнаушенку переодягнутись у форму гауптмана і разом з Михайлом Ковальчуком, Миколою Арнаутою, Володимиром Красотою та Петром Зубком вирушати на виконання завдання. Наказано виконувати операцію без пострілів. А ніч - хоч голки збирай. Вартових двоє. З трьом сторін у них все на виду. Але завдання виконано. Полонені звільнені.
У серпні 1943 року ворог відходить на захід. В Дорожнику починають навідуватися високі чини фашистської армії. Літнього вечора в село приїхав шеф полкової жандармерії. Люба Каганець про це довідалася від коменданта. Про це пов|домили командира партизанського загону. В село були послані Федір Карнаушенко, Петро Зубко, Микола Арнаута, Василь Ткаченко, Анатолій Марущак. їм стало відомо, що жандармський шеф квартирує в Ірини Васютинської, там заночував і комендант Гойер. Партизанам вдалося без єдиного пострілу захопити катів та цінні документи.
Та в листопаді 1943 року у партизанів була невдача за невдачею. Гестапівці розстріляли першого секретаря райкому комсомолу Миколу Пономаренка, лісника Федора Головка, партизанського зв'язківця агронома Феодосія Васютинського, Любу Каганець. Було ясно що діяв провокатор. Але хто ж він? Розвязати це питання доручили Миколі Арнауті. В ніч під новий 1944 рік юнак постукав у двері будинку, де жила Домна Бабій. Він разом з її дочкою Євгенією ходив до школи, знав їх як людей надійних. Не встиг перепочити, як у двері загупали фашисти, Миколу Арнауту катували, але ні слова про партизанів не почули. Напівживого юнака фашисти закопали. Тепер в селі Йосипівкі біля його могили стоїть у вічній почесній варті солдат. На обеліску написано: «Вічна слава радянським воїнам, які затнули за свободу і незалежність радянської Батьківщини в боях з німецькими фашистами .Серпень 1941 - березень 1944 рр. Партизани Микола Родионович Арнаута та Григорій Дем'янов і 61 чоловік, прізвищ яких не встановлено.»
Чорнява Марійка була ще зовсім юною, коли почалася війна...Вона стала членом підпільно-диверсійної групи, керівник групи Микола Кожемякін поставив перед нею завдання - працювати в паспортному столі. Вона бачила докірливі погляди односельчан Вільшанки: це та що у фашистів працює. А Марія Червенко знала одне - її допомога потрібна тим, що на грані життя ї смерті, для їх врятування вона повинна підробляти документи,вивідувати списки полонених.
На її совісті були долі десятків людей. Вона приносила потрібні документи. їх передавали в табір для військовополонених командирів, 20 втікачів дісталися де партизанського загону. Підозри фашистів впали на Марію, її арештували і вкинули до камери тюрми вїльшанської комендатури, де вже сиділи Костя Сіденко, двоє невідомих (в групі М.П.Кожемякіна не всі знали навіть Кожемякіна). Другого дня їх вивезли до гестапо в Первомайськ. Саме там фашистські варвари мали змогу переконатися в незламному дусі радянських людей, не було жодного зізнання. В Первомайськїй в'язниці Кость Сіденко востаннє бачив Марію Червенко та М.П.Кожемякіна, яких незадовго до визволення міста розстріляли в глиняному кар'єрі. Марії Червенко тоді було 20 років. Будуть жити з односельчанами слова, викарбувані на обеліску біля її хати: «Вулиця імені Марії Григорівни Червенко, однієї з активних учасників підпільно—диверсійної групи Вільшанки, що боролась з німецько- фашистськими загарбниками.»
Сяють на Вільшанщині чотири зірки Героя Радянського Союзу. Це
Леонід Марковим Баліцький,Онуфрій Максимович Луценко, Михайло Захарович Телішевський, Микола Микитович Топольников.
Чітко й розмірено йшло армійське життя танкової частини в якій служив Леонід Маркович Баліцький. Перед сходом сонця він стояв у караулі. Думка линула в рідне село Бузникувате. Думки перервав тривожний звук сурми.
-Війна! Фронт далеко, але слід вирушати туди, треба захищати матір, шістьох сестер, п'ятеро братів,якІ також підуть на фронт. Був перший бій. Пережито перший страх і здобуто першу перемогу.
Фашистські дивізії проривалися до Сталінграда, Леонід був серед тих хто стояв на смерть на правому березі великої ріки Волги. Атака за атакою. Розгромлено угрупування військ. Офіцер Баліцький веде свої машини на Ростов. Потім Курська дуга - велике танкове побоїще, в якому перемогла радянська зброя. Потім визволення Харкова, Полтави, нестримний марш до Дніпра.
Ворог зосередив на правобережній Україні сотні дивізій, Київ в облозі. На ділянці, де діє підрозділ Баліцького, випливають 16 німецьких танків. Бій наростає і вже на полі бою залишаються два танки - червонозорий Баліцького і гітлерівський «тигр". Снаряди закінчилися і водій на повній швидкості веде сталеву машину на «тигра». Перемогла радянська машина. Екіпаж залишив побиту машину і вів далі бій. Остання атака фашистів, які хотіли захопити безстрашний екіпаж живим, була відбита гранатами. Вчасно прийшла очікувана допомога.
6 листопада 1943 року Київ було визволено. За проявлений героїзм і вадвагу в боях за столицю України великій групі воїнів було присвоєнно звання Героя Радянського Союзу. Серед цих імен бувЛ.М.Баліцький.
Знову бої. Знову важкі походи. Визволяли землі Радянської України, Польщі, Чехословаччини. Наприкінці 1945 року Герой
Радянського Союзу Леонід Баліцький з багатьма орденами повернувся в рідне село Бузникувата. Працював у рідному колгоспі. А в 1947 році сів за студентську парту в Одеському сільськогосподарському інституті. В1953 році він одержав диплом агронома , дістав призначення в один з радгоспів Балтського району Одеської області, де трудився.
В атакуючих лініях солдати і командири завжди бачили високого і ставного полковника. Це командир 929 -то стрілецького полку Онуфрій Максимович Луценко. Велика честь і відповідальність випала на долю командира. Частина, якою він командував, виявилася попереду Армії, кинджалом 2-го Українського фронту. Бої були кровопролитні. Ніщо не могло спинити радянське військо. Полк виконав завдання командуючого фронтом. Але серед радіючих не було полковника Луценка. Тяжко поранений він лежав у госпіталі.
Командування фронтом високо оцінили бойові подвиги 929-го стрілецького полку, 100 бійців і командири частини нагороджені орденами і медалями, а полковнику Онуфрію Максимовичу Луценко присвоєно звання — Героя Радянського Союзу.
і знову бої. Полк, яким командував Луценко з липня 1943 року брав участь в кровопролитних боях на Орловсько-Курській дугі, проніс свій прапор по багатьом містам та селам України, особливо відзначився в битві за Дніпро. Потім брав участь в оточенні і знищенні фашистських військ у Корсунь-Шевченківській, Уманській операціях.
Після важкого поранення Онуфрій Максимович демобілізувався і переїхав на постійне місце проживання в м. Черкаси, у місто, яке визволяв його полк. Часто він приїздив у своє рідне село Сухий Ташлик. Звичайний сільський хлопець став прославленим командиром, Героєм Радянського Союзу.
Стояв поблизу фашистського кордону, на березі Балтійського моря полк в якому служив Михайло Захарович Телішевський. Він найкраще вмів вести повітряний бій. Не всі вміли пілотувати як він. Нерідко, після вдалого вильоту, він робив над аеродромом цілий каскад фігур вищого пілотажу, іноді йому діставалося за самовільність, але всі бачили що на їх очах виростає пілот-ас, який міг позмагатися з ворогом. Це й підтвердили бої під Сталінградом, коли він робив по 5-6 бойових вильотів. З одного польоту він не повернувся і вважали його загиблим, а він поранений пробирався ворожими тилами. Потім польовий госпіталь, лише кілька днів витримав тут Михайло, зібрав свої речі і фронтовими машинами дістався до аеродрому.
За успішні бойові вильоти Телішевський був уже відзначений двома орденами Червоного Прапора та немеркнуча слава чекала його на Кубані. Капітан Телішевський уже самостійно водив у бій групи. Наші льотчики завдавали ворогу відчутних ударів. За десять бойових днів Телішевський збив 7 ворожих літаків. Він дістав подяку від маршала авіації.
7 травня 1944 року Телішевський з чотирма винищувачами вступив у бій. Це був його останній бій. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Звання Героя Радянського Союзу носить і Микола Микитович Топольніков. У1938 році його призвали на Чорноморський фронт. Бойове хрещення старшина Топольніков пройшов в Одесі. Непохитно стояли моряки, захищаючи місто від лютого ворога. Микола командував взводом, який діяв у районі Дофинівка- Чабанка. Фашисти рвались до Одеси, але морська піхота їх відкидала. Моряки по два-три рази піднімалися в рукопашну. Тут Миколу Микитовича було вперше поранено і він потрапив у госпіталь. Потім молодий лейтенант Топольніков командував мінометним взводом 318-ї стрілецької дивізії. Особливо жорстокі бої були біля Новоросійська. Там загинув кращий друг Топольнікова, комацдир мінометної роти Макаров, веселий, життєрадісний, він збирався після війни приїхати до товариша вгості. Загинув начальник штабу батальйону і Топольніков замінив його. Бій тривав безперервно декілька днів. Фашисти валялися на кожному кроці, багато здалися в полон. Завдання виконано, прорив забезпечено. Тепер почалося визволення всього Таманського півострова.
Після невеликого відпочинку перед зєднанням поставили завдання: завдати удару по загарбникам Криму. Гітлерівці замінували весь берег проти Тамані, вони не чекали звідти нападу. Але в ніч з 30 вересня на 1 жовтня 318-а стрілецька дивізія, до складу якої входив і морський батальйон, був Топольніков, формувала водний рубіж шириною в 45 кілометрів і висадилась на Кримський берег у районі Кашимбуруна. Німці поспішно стягнули сили, оточили десант і вогнем з повітря намагалися скинути їх у море. Завданням моряків було забезпечити висадку з 1 на 2 жовтня другого десанту і зєднатися з ним. Але не вдалося. Стискалося залізне кільце ворога, моряки трималися, відступаючи до моря, кінчилися боєприпаси і харчі. На морі курсували ворожі кораблі, не давати підійти нашим, рятував бійців авіаційний гвардійський жіночий полк Раснової, який ночами скидав боєприпаси та харчі.
Командир мінометної роти, обсмалений, чорний, з червоними від безсоння очима по 7-10 разів водив за собою бійців в атаку, відкидаючи знахабнілих фашистів. Оборона тривала вже 17-ту добу. Гідно проявив себе майор Клинковський, який з групою бійців обороняв двоповерховий будинок школи. Оточені і відрізані в|д усіх, вони оборонялися до останнього патрона і всі загинули. Клинковському посмертно присвоєно звання Героя Радянського союзу. Надійшов наказ іти на прорив і зєднатися з десантом у Керчі. В ніч на 8 грудня моряки прорвали кільце ворога. Значну допомогу при прориві надали кримські партизани, які відтягли вогонь ворога на себе. Допомогла також військова хитрість командира полку Гладкова. Під час бою захопили в полон кількох румунів. їм наказали вести колону під виглядом полонених. Зброю сховали. По дорозі траплялися німці, але румуни їх не видали. Важко повірити, голодні, виснаженні люди пройшли за ніч 22 кілометри. На світанку дійшли до Керчі. Тут свої, тут висадився десант. Моряки біжать назустріч. І тут сталося жахливе! «Свої» відкрили по ним вогонь. Це були переодягнені німці, вони звідкись дізналися що прийдуть бійці. А нашого десанту не було. Зав'язався бій. Радянські моряки встигли захопити пануючу висоту - гору Митридат- і закріпитися там. Сім днів тривала оборона, яку ні з чим не можна порівняти. Відважні відбивали атаку за атакою. Уже в живих залишилося 62 чоловіки. Кінчались боєприпаси. З суворими обличчями бійці розділили патрони і готувалися до останнього бою. А в ночі надійшов наказ: «Спуститися до портових складів, куди прийдуть катери, щоб забрати їх. Під покровом ночі підійшли до берега. Та вороги помітили катери і вдкрили вогонь. Посадку здійснили під обстрілом і відплили на Тамань. Топольнікову присвоєно звання Героя Радянського союзу та багатьом його побратимам, багатьом уже посмертно. Микола Микитович пройшов з боями Польщу, Чехословаччину, тричі був поранений. Після війни працював з колективі залізничників на станції Пїдгородня.
Велика Вітчизняна війна закінчилася всесвітньо-історичною перемогою над гітлерівцями. Настав мир, довгожданий, вистражданий у кривавій боротьбі.
#музыка
.Ніхто не забутий...
З перших днів Великої Вітчизняної війни на захист Батьківщини стали 123 добрівців, з них 61 загинули на фронтах. За час тимчасової окупації колгоспи були повністю пограбовані, будівля школи перетворена на табір для військовополонених. 18 березня 1944 року село було звільнено радянськими військами. В селі є братська могила і пам’ятник воїнам, які загинули визволяючи село.
Під час окупації нашого району фашисти забрали в неволю багато юнаків і дівчат.
З села Добре на каторжні роботи в Німеччину забрали 26 людей:
1. Іванова Марія Григорівна
2. Кіров Григорій Артемович
3. Кіров Василь Артемович
4. Опря Федора Арсентіївна
5. Кекул Іван Максимович
6. Кірова Єфросинія
Антонівна
7. Савельєва Ганна Іванівна
8. Опря Єфросинія Антонівна
9. Команова Ганна
Григорівна
10. Іванова Віра Іванівна
11. Яковлева Марія
Афанасіївна
12. Федорова Ольга
Яківна
13. Доброва Ганна
Степанівна
14. Крейтор Марія Григорівна
15. Живіцька Євдокія
Степанівна
16. Живіцька Віра
Степанівна
17. Федоров Іван Михайлович
18. Савенко Андрій Миколайович
19. Добров Григорій Михайлович
20. Танасов Іван Дмитрович
21. Стойкова
Марфа Адамівна
22. Базильська Варвара Іванівна
23. Барбун Павло Леонтійович
24. Паскаль Микола Іванович
25. Доброва Віра Іллівна.
26. Нікітін
Василь Мусійович
Про декого з жителів села, депортованих до Німеччини та Австрії в роки окупації, збереглися такі відомості.
Базильська Варвара Іванівна, 1919 р.н., родом з с. Добрянки, депортована в березні 1943 року до Німеччини (м. Грац, с. Ратерман, хазяїн Йосиф Снігнаур), повернулася з Німеччини в серпні
1945 р., проживала в с. Добре.
Величко –Доброва Марія Дем’янівна, 1926 р.н., родом з с. Вільшанка, депортована з Вільшанки в липні 1943 року до Німеччини (м. Фульда, с. Каценгог, хазяїн Лев Шмідт), повернулася з Німеччини в листопаді
1945 р., проживала в с. Добре.
Доброва – Тодорова Ганна Степанівна, 1926 р.н.,
родом з с. Добре, депортована з с. Добре в березні 1943 року до Австрії (с. Цетлінг, хазяйка Ренцгамер Марія), повернулася з Австрії в листопаді 1945 р., проживала в селі Добре.
Живіцька – Самотейкіна Євдокія Степанівна, 1923 р.н.,
родом з с. Добре, депортована з с. Добре в серпні 1942 року до Німеччини (м. Оснабрюк, ткацька фабрика), повернулася з
Німеччини у вересні 1945 р., проживала в селі Добре.
Іванова – Кірова Марія Григорівна, 1925 р.н., родом з с. Добре, депортована з с. Добре в серпні 1942 року до Німеччини (м. Оснабрюк, ткацька фабрика), повернулася з Німеччини у вересні 1945 р., проживала в селі Добре.
Іванова Віра Іванівна, 1925 р.н., родом з с. Добре, депортована з с. Добре в серпні 1942 року до Німеччини (м. Оснабрюк, ткацька фабрика), повернулася з Німеччини у вересні 1945 р., проживала в селі Добре.
Кіров Григорій Артемович, 1926 р.н., родом з с. Добре, депортований з с. Добре в березні 1943 року до Німеччини (м. Франкфурт – на - Майні, пральна фабрика), повернувся з Німеччини у серпні 1945 р., проживав в селі Добре.
Кекул Іван Максимович, 1925 р.н., родом з с. Добре, депортований з с. Добре в серпні 1942 року до Німеччини (м. Гамбург, військовий завод), повернувся з Німеччини у листопаді 1945 р., проживав в селі Добре.
Крейтор Марія Григорівна, 1924 р.н., родом з с. Добре, депортована з с. Добре в березні 1943 року до Австрії (с. Центлінг, хазяїн Кецка Фраун), повернулася з Німеччини у листопаді 1945 р., проживала в селі Добре.
Крижановський Володимир Феофанович, 1924 р.н., родом з с. Новостанкувате Добровеличківського району, депортований з с. Новостанкувате в березні 1942 року до Німеччини (спочатку концтабір Освенцім; потім, з червня 1943 року, асфальтовий завод у Польщі; після нього - на військовий завод при концтаборі Хохаузен, (до березня 1945 р).; з березня 1945 р. по 10 квітня 1945 року – Бухенвальд, (звідки звільнили американці), з квітня по вересень 1945 р. – у фільтрацйійному таборі в Махтенбурзі; повернувся з Німеччини до Новостанкуватого у
вересні 1945 р., проживав у селі Добре.
Нікітін Василь Мусійович, 1926 р.н., родом з с. Добре, депортований з с. Добре в серпні 1943 року до Німеччини (завод в м. Рузельсгейн, потім
завод в м. Фрідберг, та завод в м. Лоллар, після нього – кар’єр в м. Гарбах), повернувся з Німеччини у серпні 1945 р., проживав в селі Добре.
Опря Фросина Антонівна, 1926 р.н., родом з с. Добре, депортована з с. Добре в серпні 1943 року до Австрії (м. Лейбніц, хазяйка Францев Ліза), повернулася з Австрії у серпні 1945 р., проживала в селі Добре.
Опря Федора Арсентіївна, 1925 р.н., родом з с. Добре, депортована з с. Добре в серпні 1943 року до Німеччини (м. Герліц, с. Даун, хазяйка Умба Регіна), повернулася з Німеччини у листопаді 1945 р., проживала в селі Добре.
Стойкова Марфа Адамівна, 1927 р.н., родом з с. Добре, депортована з с. Добре в березні 1943 року до Австрії (с. Лібох, хазяїн Ортнер Василь), повернулася з Австрії у листопаді 1945 р., проживала в селі Добре.
Спогади Добрової – Тодорової Ганни Степанівни, 1926 р.н., про перебування в Австрії. (Стиль і орфографія розповідей - авторські).
«Батько, Добров Степан Опанасович, до війни був головою сільради в с. Добре. Коли прийшли німці, то встановили свої порядки, а потім почали забирати в Германію. Мене взяли в першу чергу. Я спочатку втекла,
та за мене в Германію назначили молодшу сестру – Фросю, їй було 14 років. Тому я сама прийшла і записалася, щоб не брали сестру на роботи. 22 березня 1943 року нас повезли в Австрію. Їхали довго у товарних вагонах, їсти і пити давали дуже мало, а людей у вагонах напхано багато. Попала в с. Цетлінг, до хазяйки Ренцгамер Марії. Робота звичайна, сільська, до якої я привикла, але все рівно було дуже тяжко, бо хазяйка була дуже пунктуальна, до всього чіплялася. Вихідний день був лише в неділю. Тоді можна було піти до церкви, або до дівчат у табір.
Хазяйка дома була одна з дочкою, бо хазяїн помер, а 2 сини були на фронті. Один син загинув у Сталінграді (прийшла похоронка), а другий дезертирував з армії, до кінця війни ховався дома то на горищі, то в сараї, то в погребі. Крім мене у хазяйки робив ще француз – військовополоненний. 9 травня 1945 року в село ввійшли наші війська, а на другий день, 10 травня, я вирушила додому. В Угорщині до вересня ждала у фільтраційному таборі, бо відправляли додому групами, по областях. Коли їхали додому, в Західній Україні на поїзд напала банда: одні на ходу застрибували в поїзд, хватали що під руки попаде і викидали з поїзда, а другі закидали на дахи вагонів (де теж сиділи люди), крюки з вірьовками і стягували все, що зачеплять – речі, людей. Так Дусю Діордієву стягнули з поїзда, і де вона ділася, чи розбилася, чи вбили бандити, я не знаю.
Батько теж був у Германії. Коли його забрали на роботи, він з Первомайська втік, але в Калмазовій, коли заховався у якоїсь
жінки, щоб пересидіти день, бо йти можна було тільки вночі, ця жінка його
видала німцям. Тоді його знов направили в Германію, в концтабір. Звідти його визволили наші, то батько ще трохи й повоював.
А я, коли повернулася додому, то батько вже був дома.
Ще чула про Кірова Василя Артемовича. Теж був на каторжних роботах в Германії. По слухах, втік з концтабору, був у партизанах, воював, але німці схопили його і повішали. Але, так це, чи ні, не знаю».
(Спогади записав у 1989 році Опря М.Д.)
В роки війни з нашого села пішли на війну 128 чоловік і не прийшли назад 61. Це:
1. Базильський Андрій Іванович
2. Балабан
Лук'ян Михайлович
3. Барбулат Іван Михайлович
4. Барбулат
Федір Михайлович
5. Бобов Іван Андрійович
6. Боєв
Василь Гаврилович
7. Бондар
Петро Михайлович
8. Бондар
Семен Михайлович
9. Бондар
Семен Никифорович
10. Бурда
Іван Савелійович
11. Величко Максим Афанасійович
12. Величко Петро Григорович
13.
Григор'єв Юхим Іванович
14.
Григор'єв Федір Іванович
15. Діордієв
Іван Кіндратович
16. Діордієв
Сергій Дмитрович
17. Діцул Петро
Федотович
18. Добров
Василь Михайлович
19. Добров
Іван Захарович
20. Добров
Іван Мойсейович
21.
Драндалуш Андрій Борисович
22. Зієров
Василь Олександрович
23. Зієров
Петро Олександрович
24. Зієров
Федір Олександрович
25. Кекул
Ілля Петрович
26. Константинов
Дмитро Васильович
27. Крейтор
Савелій Максимович
28. Кривенко
Олексій Артемович
29. Кривенко
Іван Артемович
30.
Левицький Арсеній Дем'янович
31. Лисун
Іван Федорович
32. Малюта
Порфирій Семенович
33. Мамулат
Артем Пантелійович
34. Масленко
Микола Іванович
35. Нєдєлков
Іван Федотович
36. Нікітін
Іван Маркович
37. Нікітін
Максим Васильович
38. Опря
Арсеній Федорович
39. Опря
Іван Васильович
40. Опря
Михайло Онуфрійович
41. Опря
Петро Васильович
42. Паскаль
Василь Васильович
43. Пушкаш
Олексій Олександрович
44. Радченко
Михайло Іванович
45. Райчев
Микола Іванович
46. Сарданов
Олександр Афанасійович
47. Сарданов
Олександр Іванович
48. Стеблина
Петро Гнатович
49. Стойков
Іван Адамович
50. Стойков
Федір Федорович
51.
Страйстор Іван Демидович
52. Страйстор
Федір Демидович
53. Танасов
Василь Каленикович
54. Ткачук
Сергій Михайлович
55. Урсатій
Іван Савелійович
56.
Христофоров Василь Григорович
57. Цуркан Антон
Іванович
58. Чепіль
Іван Сильвестрович
59.
Янішевський Василь Антонович
60. Кіров
Василь Артемович
61. Кривенко
Артем Іванович
12 добрівських жінок на все життя залишилися вдовами:
1. Величко
Марфа Пилипівна
2. Стеблина Софія Григорівна
3. Райчева Євдокія Сергіївна
4. Опря Ганна Федорівна
5. Драндалуш Віра Антонівна
6. Кривенко Ганна Петрівна
7. Пушкаш Анастасія Артемівна
8. Сарданова Єфросинія Юхимівна
9. Крейтор Марія Борисівна
10. Опря Єфросинія Іванівна
11. Опря Марія Іванівна
12. Янішевська Марія Василівна.
Вже після війни від хвороб, давніх фронтових ран
пішли з життя 67 фронтовиків.
1. Добров Василь Павлович
2. Іванов Дмитро Семенович
3. Стойков Семен Федорович
4. Діордієв Іван Васильович
5. Масленко Павло Іванович
6. Федоров Петро Якович
7. Зієров Іван Олександрович
8. Луков Михайло Іванович
9. Константінов Олексій Васильович
10. Бондаренко Михайло Олександров
11. Мамулат Михайло Пантелейович
12. Луков Григорій Іванович
13.
Гетьман Іван Антонович
14. Кір’яков Іван Федорович
15. Тончев Іван Костянтинович
16. Стойков Андрій Якович
17. Михайлов Петро Семенович
18. Давидов Яків Васильович
19. Цуран Олександр Павлович
20. Цуран Дем’ян Павлович
21. Стойков Олександр Іванович
22. Стойков Павло Адамович
23. Нєдєлков Степан Федотович
24. Бобов Микола Григорович
25. Опря Володимир Васильович
26. Семзениш Гаврило Флорович
27. Опря Гаврило Гаврилович
28. Бобов Федір Тихонович
29. Капраренко Іван Павлович
30. Радченко Ілля Іванович
31. Діцул Микола Іванович
32. Заболотній Петро Гаврилович
33. Яковлєв Пилип Васильович
34. Бондар Гаврило Тимофійович
35. Яковлєв Дем’ян Афанасійович
36. Нєдєлков Петро Федотович
37. Макаренко Іван Флорович
38. Стойков Григорій Якович
39. Базильський Іван Іванович
40. Діордієв Олексій Кіндратович
41. Добров Григорій Володимирович
42. Нікітін Іван Костянтинович
43. Бондар Олександр Никифорович
44. Нікітін Нестор Васильович
45. Барбун Павло Леонтійович
46. Бобов Іван Афанасійович
47. Євтодієв Федір Іванович
48. Полоз Федір Григорович
49. Добров Іван Вікторович
50. Тодоров Іван Петрович
51. Димов Петро Павлович
52. Вдовиченко Іван Іванович
53. Балабан Іван Лук’янович
54. Яковлєв Кіндрат Григорович
55. Григор’єв Василь Леонтійович
56. Смєлов Юхим Іванович
57. Опря Василь Григорович
58. Драндалуш Іван Іванович
59. Абажей Сильвестр Никифорович
60. Кантар Мойсей Іванович
61. Савенко Михайло Трохимович
62. Живіцький Іван Степанович
63. Галицький Остап Антонович
64. Яковлев Федір Васильович
65. Богуш Іван Іванович
66. Шевчук Степан Семенович
67. Сарданов Григорий Федорович.
Всі труднощі війни, кров, смерть, попіл пожеж відчули на собі 155 наших односельчан - «Дітей війни». Адже саме працею фронтовиків, їх сімей, їх дітей відбудовано нашу державу.
18 березня 1944 року, визволяючи село Добре, загинули: ст. лейтенант
Яковенко, мл. лейтенант Набокін, рядові Клавський, Лисенко, Холодний, Бондар, Бурцев, Олєйник і троє невідомих бійців, які навічно
залишилися в братській могилі с. Добре.
Короткі дані про учасників Великої Вітчизняної війни.
Абажей Сильвестр Никифорович. Народився в 1913 році. Був учасником Великої Вітчизняної війни. Забрали в Червону Армію в 1940 році. Служив в місті Кронштадті, зразу був солдатом, а потім командиром відділення. Визволяв такі міста як Плоешти, Яси. Дійшов до угорського кордону. В 1944 році поранили в плече і в ногу, відправили в госпіталь, в місто Новоград-Волинський, а потім в Луганськ. З Луганська відправили додому. Медалі не одержав.
Добров Григорій Володимирович. Народився в селі Добре у 1909 році. Пішов на війну 1943 році. Повернувся з війни 1945 році. Поранений в руку. Воював на Другому Українському фронті в 36 гвардійській дивізії. Має такі нагороди: орден «Красная Звезда», медалі «За отвагу», «За победу над Германией».
Димов Петро Павлович. Народився в селі Станкувате 05 травня 1926 року. Пішов на війну 11 лютого 1945 року. Повернувся з військової служби 22 листопада 1950 року. Поранення – немає. Воював на Третьому Українському фронті в 108 гвардійській дивізії. Має такі
нагороди: «ХХХ років Радянської Армії і Флоту», «ХХ років Перемоги в Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 р .»
Цуран Петро Павлович. Пішов на війну в 1939 році. Воював у Польщі і в Фінляндії. Був рядовим солдатом. Повернувся до рідного села в 1940 році, де працював трактористом .
Опря Володимир Васильович. Народився 23-го лютого 1923 року. Взяли на війну 23 березня 1944 року. Воював в таких країнах: Румунія, Чехословаччина, Угорщина, Австрія, Югославія. Воював на Другому Українському фронті. Визволяв Горно, Естергом, Мазакувешт, Комарно. Має такі нагороди: медалі «За відвагу», «За взяття Будапешта», «За перемогу над Німеччиною». 7 січня 1945 році Опрю Володимира Васильовича поранено в голову і контужено. 23-го березня 1947
році Опря Володимир Васильович повернувся з військової служби з нагородами, з грамотами.
Добров Василь Павлович. Народився в 1925 році. Пішов на фронт в 1944 році. Був у Румунії. Мав орден «Слави», медалі «За отвагу», «За взятие Будапешта», «За Победу над Германией».
Бобов Іван Андрійович. Народився в 1907 році. Пішов на війну в 1944 році. Загинув в 1945 році при взятті Берліну.
Полоз Федір Григорович. Народився 15 лютого 1910 року. Повернувся з
війни 25 червня 1945 року. Має нагороди: Орден Великої Вітчизняної війни ІІ-го ступеня, медаль «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною», ювілейна медаль. Воював в Німеччині, Польщі, Фінляндії в Бесарабії. Не поранений.
Бобов Федір Тихонович. Народився 5 травня1921 року в селі Добре. До призову в лави Радянської Армії працював в рідному колгоспі. Під час перебування в лавах Радянської Армії служив у фортеці
Білоруській м. Бобруйськ в полковій школі. В 1944 році взяли на фронт. Брав участь в визволенні Бесарабії, Румунії, Югославії, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини та Австрії. В Австрії застав кінець війни. Брав участь у великих боях, які відбулися під м. Ясси в Румунії, під м. Будапештом, де був поранений. Бобов Ф.Т. нагороджений орденом «Червоної Зірки» та медалями «За відвагу», «За бойові заслуги».
Богуш Іван Іванович. Народився 1921 року. Велика Вітчизняна війна застала його на західному кордоні нашої Батьківщини. Він був в числі тих прикордонників, які прийняли на себе перший удар фашистської армії 22 червня 1941 року. Потім вели важкі оборонні бої. Брав участь в обороні Москви, в визволені таких міст, як: Вязьма, Калуга, Тула, Орел, Курськ, Суми, Київ, Житомир, Шепетівка, Славута, Вілія, Кременець, Броди, Львів, Дрогобич, Ярослав, Сарни, Познань, Рава-Руська, Ковель, Варшава, Кенісберг, Берлін. Перший раз був поранений в битві під містом
Курськом. Другий раз за визволення Житомира. Третій раз в битві за місто Ковель. Четвертий раз був важко поранений в битві за Берлін. За бойові заслуги нагороджений двома орденами «Червоної зірки», медалями «За отвагу», «За перемогу над Німеччиною», «Двадцять років перемоги над Німеччиною».
Цуран Олександр Павлович. Рік народження 1908 р. Пішов на війну в 1943 р. Воював в Німеччині, Польщі. За перемогу над Німеччиною одержав медаль «За победу над Германией в Великой Отечественной
войне 1941-1945 г.» 07 грудня 1944 року був важко поранений в верхній третій половині плечей в дві руки. Повернувся з війни в 1944 році.
Тончев Іван Костятинович. Родився в 1923 р. 23 березня 1944 року пішов на фронт. Воював у гвардійській дивізії, 36 полк.Був поранений. 15 червня 1945 р. евако-госпіталь № 5414 демобілізував його додому. Служив на ІІ Українському фронті, яким командував Ватутін. З боями пройшов умунію, Чехословакію, Бесарабію, Угорщину.
Стойков Андрій Якович. Родився 25 грудня 1925р, в 1943 року пішов на фронт. Воював в Молдавії, Польщі, Угорщині. Нагороди: медаль «За отвагу», медаль «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 г.».
Добров Василь Павлович. Народився 1914 році. Пішов на війну у 1944 році. Повернувся в 1945 році. Воюва у Бесарабії, Румунії, Молдавії. Був поранений. Нагороджений 2 медалями.
Шевчук Степан Семенович. Народився 12 березня 1908 року. Приймав участь у Великій Вітчизняній війні. Воював на Другому Українському фронті і командував взводом зенітників. Воював в Чехословаччині, Угорщині,Румунії. В 1945 році,10 березня о 10 годині його поранило осколком в праву ногу. Був нагороджений медаллю «За відвагу» і орденом «Червоної Зірки». Повернувся з війни в 1946 році.
Живіцький Іван Степанович. Народився 1924 року 24 травня. Пішов на війну в 1944 році. На фронті був сапером. Заслужив медалі «За боевые заслуги», «За отвагу», «За взятие Будапешта», «За взятие Праги», «За победу над Японией», «За победу над Германией в Великой течественной войне 1941-1945 гг.». Повернувся з війни в 1947 році.
Радченко Ілля Іванович. Народився 1920 р. Пішов на війну 1945 р. Повернувся з війни 25 січня 1945 р. Воював під Яссами. Поранений в праву ногу. Має нагороди медаль «20 лет победы над Германией».
Стойков Павло Адамович. Був поранений в місті Тергеокло. На фронті був старшим сержантом. Мобілізований 1943 р. Потім з села Добре був направлений в Любомирівку, Мігія, Первомайськ, Жеребкове. Пройшов з боями Бєльци, Трансільванію, Карпати. Вмісті Буда був контужений і попав в лікарню в Чехословаччині. Перебував в лікарні 1 місяць, а потім знову взяли в частину і пішов на Прагу. Має такі нагороди: медалі «За відвагу», «За боевые заслуги» «За победу над Германией в Великой
Отечественной войне 1941-1945 г.», «ХХ років Перемоги над Німеччиною».
Драндалуш Іван Іванович. Народився 28 квітня 1914 року. Закінчив два класи. До війни працював трактористом калмазівської МТЗ. В тридцять років пішов на фронт. Під час війни служив на ІІ Українському фронті. Воював в Румунії біля міста Яси, в Угорщині, біля міста Брест, отримав
перше поранення в шию, попав у госпіталь. Виздоровівши знову відправився на фронт, воював в Чехословаччині під містом Нові Замки, де отримав друге поранення в ліву руку, і знову був відправлений у госпіталь. В 1945 році в червні, повернувся додому. Після Великої Вітчизняної війни працював в селі шовководом, їздовим. Був нагороджений медаллю «За победу над Германией Великой Отечественной войне 1941-1945 г.», «Пятьдесят лет Вооружённых Сил СССР».
Сарданов Григорий Федорович. Народився 4 квітня 1904 року. Навчався в сільській школі. Закінчив 2 класи на відмінно. Учителем був Стойков Яков еменович. Після школи працював. До 1928 року займався односібним господарством. В 1928 році одним із перших вступив в колгосп. В колгоспі працював бригадиром, помічником. В 1938 році пішов на фінський фронт. Там воював. Потім повернувся додому і знову почав працювати в колгоспі. Під час окупації теж працював. Потім в 1944 році пішов на фронт. Під час війни був старшим сержантом. Визволяв Румунію, Угорщину, дійшов до Германії. Потім був поранений. Після госпіталю демобілізувався. Після демобілізації працював головою колгоспу, бригадиром, завфермою в Гіцулові. В 1947 р.був нагороджений медаллю «За победу над Германией в 1945 году». В 1972 році Григорій Федорович Сарданов помер.
Федоров Петро Якович. Народився в 1925 р. 22 березня 1944 р. мобілізували в Радянську Армію, а 24 березня прийняли військову присягу. У 1944 р. 2 травня ми попали перший раз на передову під
містом Ялим в Румунії. 22 вересня 1944 року після запеклих боїв у батальйоні залишилось 3 роти по 15 чоловік. 25 вересня Румунія капітулювала. Визволяв Трансільванію, Угорщину.
Яковлев Федір Васильович. Народився в 1910 році в с. Добре. Ходив в школу. В 1934 році пішов учітись на курси трактористів. В 1935 році уже водив трактор «ХТЗ», потім «ЧТЗ», потім «СТЗ» . В 1939 році пішов воювати в Польщу. Повернувся додому в 1940 році. Потім працював в рідному колгоспі. В 1955 році його нагородили орденом «Трудового Червоного Прапора» за високий урожай. Помер у 1983 році.
Галицький Остап Антонович. Народився в 1912 році. В боях за визволення Угорщини був важко поранений. Всього мав три важкі
поранення. Пішов на війну в 1941р., помер в1946р.
7. Остарбайтери, репресовані, політичні в'язні (якщо є, додати списки потерпілих та спогади).
В’язнем Бухенвальду був Крижановський Володимир Феофанович.
Спогади Крижановського Володимира Феофановича.
«Народився в селі Новостанковата Добровеличківського району. Батько був кравцем, а мати домогосподаркою. У 1923 році нас народилося двоє близнят, а через 12 днів мати померла. Ми залишилися сиротами. Через деякий час помер і батько. Нас виховували дідусь і бабуся. З 1929 року по 1938 навчався в дитячому будинку. Після закінчення 7 класів нас розподілили по колгоспам. Я працював у колгоспі „Червоний
лан" в селі Тернове, головою колгоспу якого був Терлецький Ф. І. Працював на різних роботах. В цьому селі застала мене війна. Разом з іншими колгоспниками супроводжували евакуйовану колгоспну скотину до Дніпропетровська. Там кіньми перевозив солдат, зброю.
В 1942 році повернувся з Дніпропетровська в село, окуповане німцями. Мені довелося переховуватися, але поліцаї знайшли, побили і
відправили в Помічну. 20 липня 1942 року відправили в Німеччину. Нас загнали в товарні вагони і ми поїхали.
Мені здавалося, що це страшний сон, але одноманітний стукіт коліс товарняка немовби повторював ненависні слова: „хальт", „швайне". Я був у розпачі від того, що я невільник, раб, що мене везуть у ненависну Німеччину, що, напевне, ніколи не побачу рідної Батьківщини, рідного села. Але не мене одного охоплював відчай. Поряд їхало багато людей, і цивільних і військових. Ті, що побували на фронті, давали нам раду, підбадьорювали, давали нам наснагу на життя. Минуло приблизно чотири місяці, як мене схопили і силоміць вивезли до Німеччини в концтабір Освенцім, звідки я тікав шість разів, але, на жаль, ці втечі незмінно закінчувались невдачею. Освенцім - спеціальний табір смерті, табір знищення людей. На все життя я запам'ятав браму Освенціма, крізь яку пройшло п'ять мільйонів людей з усіх країн світу.
Перше, що кидалося в вічі, була арка, на якій металевими буквами було викладено гасло „Праця робить вільним". За брамою я побачив караульне приміщення і контрольно-пропускний пункт, а ліворуч стояли дерев'яні бараки і цегляні будиночки, в яких розмістилися службові приміщення, кухні, майстерні, лазні, дизенфекційні пункти, перукарні, склади. Їх було кілька десятків, але погляд мій і моїх друзів був прикований до двадцятиметрової квадратної труби, з якої валив густий дим; він розповсюджував нудотний смердючий запах горілого м'яса, а
жирна сажа вкривала всі предмети і споруди.
Ми довго стояли, чекаючи своєї участі, своєї смерті. Але перед смертю, нас повели на нумерацію. Фашисти були великими педантами і навіть трупи вони брали на облік. Хоча ми були напівживими, нас теж мали таврувати. Мій номер на руці 1293. Цей номер залишився на все життя, нагадуючи мені жахи фашистської Німеччини.
В Освенцімі я пережив страшні хвилини мого життя. Фашисти один перед одним вишукували найжорстокішу екзекуцію. Підіймали нас о 5 годині ранку кожного дня, перевіряли, заводили у так звані душові, обмивали
то крижаною водою то кип'ятком, потім виводили за табір на роботу, і все це супроводжувалось ударами гумових палиць, били за все, навіть за те, що ти людина, що ти ще й чалапаєш по світі. Кормили раз у день гнилою бруквою о 7 годині вечора.
З Освенціма мене разом з іншими перевели в Польщу на роботу на асфальтовий завод. Разом з нами працювали поляки, французи, італійці, румуни, чехи, голандці. Це теж був концтабір. Наглядачами були українці. Вони були дуже жорстокими і били гумовими палицями по ногах 10 разів, а по голові спеціальними металевими наконечниками. І ця процедура відбувалася день у день, як ритуал. Не видержавши лихої долі, ми, а нас було 11 чоловік вирішили втекти. Але не довго ми були на
жаданій волі, нас знову спіймали, жорстоко побили і знову відправили в табір. Наші втечі повторювалися 5 разів. Але найбільш невдалою була остання. З 28 чоловік залишилося троє.
Після жорстоких катувань нас відправили в табір Бухенвальд. Там знову була нумерація. Але тавро з номером 27997 було уже на спині.
В Бухенвальді, як і в інших таборах, знущанням не було меж. В'язнями Бухенвальду були 239 000 чоловік різних національностей. Найбільш жорстоко відносились до радянських людей. До цього часу я не можу зрозуміти, яким чином вдалося вижити. Звільнили нас 10 квітня 1945 року американські війська і відправили у госпіталь Бранденбургу де я знаходився три місяці. Після я повернувся у своє рідне село».
Копія листа Лисуна Івана Федоровича своїй матері. (стиль, мова і орфографія оригіналу)
«Привет с фронта! (17 августа 1944 года)
Здравствуй, дорогая мамочка!
Твой сын жив и здоров, что и тебе желаю, хорошей жизни. Мама, я получил твоё письмо 30 июля. Благодарю, что не забываете обо мне. Мать, мне жалко тебя, что ты осталась без отца и теперь
страдаешь. Но я не могу ничем помочь. Я бью ненавистных фрицев, которые каждой минуты получают поражения. Сегодня погиб мой верный друг Ваня Коханый, ему присвоили звание Героя Красной Звезды.
Мамко, почаще пиши письма, описуй новости какие есть в селе. Мы скоро вернёмся с Победой.
До свидания.
Крепко целую мамку.
Писал твой сын».
Копия
извещения. (стиль, мова і орфографія оригіналу)
«Уважаемый тов. Стойков А.
С приветом гвардии старший лейтенант Юрий Коновалов.
Ваш сын Иван Адамович Стойков в 19 лет служил пулемётчиком в гвардейской части. С самого начала войны до последней минуты своей жизни, он беспощадно громил врагов, от его метких очередей из пулемёта немало полегло зверей – фрицев. 7 ноября в 4 часа дня 1944 года в тяжёлых боях в Венгрии он был смертельно ранен в грудь.
Боевые друзья его поклялись отомстить врагу за смерть бесстрашного пулемётчика гвардии.
Вам слава тов. Стойков А. за такого бесстрашного сына. Вечная слава
Вашему сыну герою – гвардейцу. Желаю Вам добра и счастья.
С приветом гвардии ст. л – нт Коновалов».
Після війни починається відбудовчий період. Не вистачало тяглової сили, насіння, будівельного матеріалу. Тяжким ударом для села став
голод 1946 – 1947 років.
Спогади Величко Марфи Пилипівни про голод 1946 -1947 років. „...Становище залишалося таким самим, тому що боїв і розгромів тут не було. Була лише бідність, хати самі розвалювалися. В перші роки все робили вручну. Орали волами, кіньми, бо тракторів не було. Косили
вручну, і було дві жатки: самоскидка і лобогрійка. В ці роки колгосп
обслуговував МТС, а невеликі площі люди копали лопатами. В 1958 році МТС продав колгоспам трактори і це покращило становище колгоспу. Колгосп помалу відбудовувався. В1946 - 1947 роках справді був голод в зв'язку з тим, що була засуха, недорід. Колгоспу треба було здавати план, тому зерно з колгоспу вивозили. Але все ж таки держава допомогала людям, давала продссуду колгоспникам, видавали пайки. Така підтримка продовжувалася до нового врожаю. Рівень життя був важким, бо треба було здавати м'ясо, молоко, яйця, пшеницю, а з колгоспу нічого не давали. Заробітну плату не платили, робили на трудодні, а за них нічого не візьмеш. Так що життя було важким ..."
(спогади записав правнук Величко
Володимир, учень 11 класу у
1999 році).
Та все ж, добрівчани відбудували своє село.
Следующая публикация
Нет комментариев