Предыдущая публикация
Одним із забутих поселень (хуторів), який існував поблизу села Вербень Демидівського району Рівненської області, є хутір Діброви.
Історія заснування Дібровів сягає періоду царської війни. Легенда свідчить про те, що царський урадник Стражник по прізвиську (Москаль) відвоював цю територію і поселився тут. Згодом він став продавати ліс людям. Люди купляли по кілька моргів, вирубували його, будували собі хати і обробляли свої землі. У 30-х рр. поселення Діброви налічувало вже понад п'ятдесят дворів. Збільшення поселення відбулося, як свідчила Хом'як Ольга Назарівна 1909 р. н. внаслідок комісації (земельної реформи). Навкруг поселення Діброви було багато орної землі. Тому тут сім'ї отримали свої наділи і через те більшість з них переселилися ближче до своєї землі. Вулиці, чи місця скупчення будинків мали свої назви; Липки, Товпижани, Митничани, Водомиї, Діброви, Бошарівка. Липками розпочиналося поселення. В Липки почали перевозитись люди приблизно в 1926 р. – згадує Горбата Варвара Павлівна (1922 р.н.). Місцевість була горбистою, земля піщаною. Тому тут, на початку поселення, побудували тільки шість будинків. Дорога йшла долиною, туму будинки були на пагорбах. Ті люди, що тут жили мали садки, близько був ліс. Тому люди, які тут жили шкодують за цим місцем, бо практично тут вже сьогодні не живуть. Люди жили тут до 1954 року. В Липках є місця, які зберегли назви «біля Маринки», «біля Химки». Є багато джерел, які вже замулені піском, деякі з них діти розкопали, а старожили кажуть, що вода тут була чиста, прозора, холодна і смачна. Вздовж усієї місцевості Дібровів звивисто проходить долина. е до того, як там поселилися люди на цьому місці була велика повноводна річка. Вона висохла і для нас спогадом про неї лишилося тільки її русло. На жаль, ніхто її не пам'ятає, але доказом того, що вона була, є крейдяні залишки в долині і джерела. Діброви були оточені лісом. І попід самим лісом справа від Дібровів було побудовано шість будівель. Цю вулицю називали Товпижани. Можливо тому, що вона була розташована у напрямку до села Товпижин, а можливо тому, що сім'ї переселилися з сусіднього села Товпижина. Тепер місце, де жили товпижани, називають "біля двох дубів". Водомиї ще називали Западнею. Чому така назва? Розповідають, що тут, в долині пропав чоловік з кіньми і возом, провалився крізь землю. Так і назвали це місце Западнею. І весною можна було почути тут дивні звуки, які линули з-під землі. Цього місця боялися і обходили. Пізніше це місце назвали Водомиями. Тут було два джерела. Вода з джерел випливала невеликою річечкою і в долині створювала озерця, які і назвали Водомиї. Вище від Водомий був великий горбок, який називали ще Гребелькою. Там був млин, в якому жителі мололи борошно. Сюди приїзджали люди з інших сіл. Найбільше скупчення дворів було на вулицях Придатки та Діброви. Ця місцевість являє собою долину. На правому пагорбі були розташовані будинки, що складали Придатки, а зліва жили дібровчани. Біля хатів росли великі садки, особливо багато на Придатках було черешень. До сьогодні залишилося кілька дерев. На східній стороні горбка Придатки була колись цегельня. Зі спогадів Хом'яка Василя Івановича (1926 р.н.) ми дізналися. що на початку 20-х років в Дібровах з'явився жид, якого називали всі Мошком. Він відкрив тут цегельню. Для роботи на цегельні Мошко наймав чехів, які проживали в той час в Новинах (територія між Глибокою Долиною і Теслуговом). Виробка цегли проходила вручну. Купували її заможні люди і використовували для побудови льохів і підмуровок для хат. Місцеві жителі знають, що якість глини, з якої виготовляли цеглу дуже висока. У 1994 році Гогой Дмитро Олександрович (1969 р.н.) взяв проби глини і відправив на дослідження у технопром "Зіко" у Києві (спільне німецько-українське підприємство по виробництву цегельних заводів). Дослідження показали, що дана глина рідкісно високої якості. Найбільше будівель було на вулиці Діброви. Хати були розміщені на двох горбках, а по середині була дорога. Зараз там посаджена сосна.
У 1944-45 рр. Діброви мали свою школу, магазин. За свідченням Хом'як О.Н. (1909 р.н.) жителі Дібровів звернулися в с/Раду села Вербень, до якого вони належали з проханням організувати для їх дітей школу, так як діти не мали змоги відвідувати школу за чотири кілометри. Школа проіснувала півтора року.
Першим вчителем був житель Дібровів Пилип'юк Петро Ксенофонтович. Але поскільки він був недипломований, то його замінили двоє вчителів, які були направлені в цю школу. Це вчитель Петровський із Здолбунова і вчителька Галина.
Був у Дібровах магазин. Його організував житель Дібровів Демченко у своїй хаті. В магазині продавалися в основному продукти харчування. У Дібровах було кілька викопаних криниць, де люди брали воду. До сьогодні збереглися залишки колодязя в якому не видно вже води. Деякі люди говорять, що у ньому є потайні двері, які ведуть у краївку, де колись ховались повстанці.
За Польщі дрова треба було купувати. Ліс доглядав польський лісник. Вхід у ліс був обкопаний ровом, переїхати возом було неможливо. Мали люди по моргу-два лісу. Садили самі сосну. Тому й тепер ця місцевість засаджена сосною. Не можна було збирати ні ягід, ні грибів. За все потрібно було платити лісникові (видавали спеціальний квит). Доглядали корови, вівці, яких випасали на своєму полі, або купували випас у пана, чи в лісництві. Дібровенські майстри виготовляли клепки до діжок, робили вози. Багато чоловіків працювало на цегельні та в млині. Жінки пряли, мочили коноплі, доглядали за городом.
В кінці 40-х на поч. 50-х рр. землі перейшли у власність колгоспу, а жителів примусово виселили з Дібровів. Значна частина людей з Дібровів, Водомиїв, Липок поселилися у Вербні. З вулиці Товпижин поселилися у Вербні, а інші у селах Товпижин та Хрінники. З Бошарівки майже всі жителі поселилися на околиці села Демидівка, а Митничани – в селі Копань. Таким чином, поселення проіснувало 40років
Следующая публикация
Нет комментариев