І знову сум обіймами на плечі І знову дум тривожних пелена І знову тиша згубленна в фальцеті І знов душа пригніченно одна. Як скинути кайдани із зневіри Як наказати розуму" Мовчи!" Як відновити відчайдушність віри До просвітління шлях свій віднайти. Втомилась...Сонце в посірілих хмарах Вже не гойдає на прозорих пелюстках Іду як тінь?Та ні мабуть примара Від розуміня в венах застигає страх... Невже цей бій сама собі програла В ілюзіях заплутана душа Ой доленько,це я ж тебе обрала Вперед ,вперед , назад іти дарма. Встаю і падаю,безсило підій...Ещё
Кайдани зневіри.
І знову сум обіймами на плечі І знову дум тривожних пелена І знову тиша згубленна в фальцеті І знов душа пригніченно одна. Як скинути кайдани із зневіри Як наказати розуму" Мовчи!" Як відновити відчайдушність віри До просвітління шлях свій віднайти. Втомилась...Сонце в посірілих хмарах Вже не гойдає на прозорих пелюстках Іду як тінь?Та ні мабуть примара Від розуміня в венах застигає страх... Невже цей бій сама собі програла В ілюзіях заплутана душа Ой доленько,це я ж тебе обрала Вперед ,вперед , назад іти дарма. Встаю і падаю,безсило підіймаюсь Як птиця Фенікс, в пошуках добра Живучи в світлі,нести світло намагаюсь Я сильна ,лише іноді слабка...
Стоїш ти одинока серед лісу, На стовбурі відзнаки давніх літ Лиш вітер голі віти ще колише, Стомлено птах спочити прилетить. Немов вдова,що вже давно без пари Схилила руки- гілля у журі Пливуть по небу темні й світлі хмари Пригадуючи дні твої в красі. Колись давно буяла,зеленіла Черпаючи всі соки з надр землі Та гірка доля і тебе зустріла У блискавиці,що прийшла в дощі. І спалахнула ,мов в Різдв*яне свято У мерехтінні язиків вогню Лиш дощ на землю слав родючі краплі, Згасивши догораючу сосну. Прикладу руку до старої рани Ще під корою чую пульс биття, Ось крізь золу вже пробивається сміливо Пагін новий ,в надії на життя...
Скажи мені чи щастя є у світі? Чи є воно лише , примарним міражем, Що в пошуках блукаєм ненаситні Все пнемось вгору, нескінченним віражем. Життя проводить тестування смуги І досконалості високий досить бал Хоча не кожен, має від заслуги Живемо в королівстві, скривлених дзеркал. Так з БОГОМ граємо щоденно в шахи, Наш супротивник справедливий і сильний, І правил гри не можем навязати, Не передбаченним є хід наступних дій.
Я - тіло, спалене зенітом сонця Я –попіл ,безіменної душі Я – сизий птах в висотах піднебесся Я-сіль сльози у просторах землі. Я- ніжний штиль в бездоннім океані Я- непрохідні дебрі Амазон Я – в інший світ, напів відкриті двері Я-хід життя а також його сон. Я-вітер не закутий у кайдани Я –густі краплі літнього дощу Я –думка, поза всяких меж та рамок Я-все у всім, бо Всесвітом живу. Я –частка в бездоганнім механізмі Я –світлий задум і «Вінець Творця» Я –одиничка в шостому мільярді Я -світло й тінь,початок без кінця. Я- терези сліпої Немезиди Я –гармонійність й броунівський рух Я –грішність, одночасно бездоганність Людина я,творіння Божих рук.
Чому весь світ суцільна протилежність Як дві спіральні нитки ДНК У хромосомах ким закладена залежність Спізнати філігранності буття. Чому кохання переслідує ненависть Все вимагаючи задавнені борги На зміну радості ,чому приходить жалість Роздерши ейфорію на шматки. Чому реальності обтяжливий тягар Сталевим обручем стискає грудну клітку Життя дорогоцінний Бога дар На собі зла несе, незриму мітку. Чому,чому,у котрий раз чому? Пройти потрібно всі випробування Спізнати славу а часом ганьбу Перемогти невдачі сподівання. Життя ,життя,як мелодрама й фарс Сплетіння пристрасті і мук переживання Один портрет,де профіль і анфаз Загадка мудрості у силі порівняння.
Вересневі ранки,довгі й світлі дні, Відлітає вирій білих журавлів Махнуть на прощання пухнастим крилом, І злетить на землю легеньке перо. Мов послання з неба,тільки чистий лист Вже почнеться скоро, жовтий падолист. Так летять журавлики,пісня у журбі На чужій землі, грітися в теплі. І себе я бачу в білім журавлі Колись теж летіла в далекі краї Серденько сумує,жалібно щемить Коли ж я вернуся,буду дома жить? Де туманні ранки,де мої ставки Бігли босі ноги по траві в росі, Де бабуся влила горня молока, А дідусю вкраяв чорного хлібця. Незабутній спомин,завжди у очах Оче
...Ещё
Вересневі ранки,довгі й світлі дні, Відлітає вирій білих журавлів Махнуть на прощання пухнастим крилом, І злетить на землю легеньке перо. Мов послання з неба,тільки чистий лист Вже почнеться скоро, жовтий падолист. Так летять журавлики,пісня у журбі На чужій землі, грітися в теплі. І себе я бачу в білім журавлі Колись теж летіла в далекі краї Серденько сумує,жалібно щемить Коли ж я вернуся,буду дома жить? Де туманні ранки,де мої ставки Бігли босі ноги по траві в росі, Де бабуся влила горня молока, А дідусю вкраяв чорного хлібця. Незабутній спомин,завжди у очах Очерет зелений у ставках зачах Дідуся й бабусі вже давно нема, Та до дому хочу,там душа моя. Рідний,любий краю,сумно так мені, Чом ми розбрелися ,мов ті жебраки. Ніби й працьовиті,та не гірш за всіх, Тільки от життя в нас ,всім курам на сміх. Домівку рідненьку,хто би залишав Якби своє місце,дома чітко знав Впевненість,стабільність в завтрашньому дні, Вже б ми не летіли ,як ті журавлі. Весняні струмочки талоі води, Вже летять до дому білі журавлі...
Пульсує єство вже задавненним болем Бентежно зрадливі рояться думки Роки промайнули перекотиполем Куди занесуть невгомонні вітри? Обтрушу тягар добровільної ноші І серце загорну у світла вуаль Відроджуся в мріях дитячої казки На дзузки розіб*ю прихований жаль. Легені наповню я тонами кисню І кров побіжить по тунелях аорт У кожну клітину вбиру Божу тризну Звільнилась від Его, вперед до висот.
Добровільно. Розбита вщент гладь дзеркала душі Стражданням тіло гоїть нові рани Життя дорога в безпросвітній тьмі Кільцем зловіщим клубляться тумани. Нема бажання бігти по росі Не вабить дух травневого любистку Самотній вітер ,як журливий птах Осиротілу гойдає колиску. Здається мертвою людина ще жива Раба безвладна понівеченого тіла Давно згубивши своє світле «Я» Озлобленна й до болю зачерствіла. Чия вина і хто не догледів? Коли душа просила порятунку, Забувся ніжний материнській спів Без майбуття, у ядовитім трунку. Хто, друзі підштовхнули до біди, Непіджививши паростки любові Кохана, відштовхнувши назавжди Закрила глухо в безнадії двері. Охопленний у алкогольний смог В миттєвім щасті, радості спянніня Сумно дивився з неба батько " БОГ" Як добровільно нищиться його творіння…
Вітер і Весна. З летаргічного сну будить Вітер Весну, Розкуйовджує коси зелені І поблідлі уста поцілунком торка Життя силу вдихає в легені. Прокидайся скоріш!Чом так довго ти спиш! Чуєш,хор стоголосий чекає Вже летять журавлі,у обійми землі Незабутнього,рідного краю. А під листям вогким,під килимом м*яким Шлях до світла собі пробивають Першоцвітів вогні,анемони п*янкі Трави стебла угору здіймають. І збудилась Весна,руки в небо зняла Посміхнулася Сонцю та Хмарам Вмилась талим сніжком,заквітчалась бузком Загорнулась смарагдовим шалем. Кличе Вітер в танок,поправляє вінок Зазирає закохано в очі Зашарілась Весна,стрункий стан підвела І пішла танцювати охоче....
Сьогодні. Дивлюсь щоденно у людські обличчя І настрій в них похмурий помічаю, Щастя і радості стає дедалі менше, В очах, суцільна паволока із печалі. Що сталося із нами ,із життям Куди поділись принципи моралі Чому блукаєм в світлі та сліпі, Хто вигоду з страждань суспільства має? Нам дали дві дороги у житті, Широку ,зручну майже кожен обирає Та біля неї в*ється непомітна і вузька Лише її чомусь ,ніхто не помічає. І ми бредем,такі як і усі, Тягар проблем за плечами тримаєм, Та істину слова»ЛЮБОВ»втрачаєм Синонімами вигідними нам, міняєм. Змаліло душами і добровільно зачерствіло, Зайшло все людство у якийсь тупік, Ми як євреї,що ходили з Моісеєм, Та затягнулась подорож на сотні літ. Не пізно ще у сторону звернути, І зрозуміти,світ і ми- одне Бо в нас самих всі цінності є скриті, Щасливий той,хто істину знайде.
Комментарии 28
Кайдани зневіри.
І знову сум обіймами на плечіІ знову дум тривожних пелена
І знову тиша згубленна в фальцеті
І знов душа пригніченно одна.
Як скинути кайдани із зневіри
Як наказати розуму" Мовчи!"
Як відновити відчайдушність віри
До просвітління шлях свій віднайти.
Втомилась...Сонце в посірілих хмарах
Вже не гойдає на прозорих пелюстках
Іду як тінь?Та ні мабуть примара
Від розуміня в венах застигає страх...
Невже цей бій сама собі програла
В ілюзіях заплутана душа
Ой доленько,це я ж тебе обрала
Вперед ,вперед , назад іти дарма.
Встаю і падаю,безсило підій...Ещё
Кайдани зневіри.
І знову сум обіймами на плечіІ знову дум тривожних пелена
І знову тиша згубленна в фальцеті
І знов душа пригніченно одна.
Як скинути кайдани із зневіри
Як наказати розуму" Мовчи!"
Як відновити відчайдушність віри
До просвітління шлях свій віднайти.
Втомилась...Сонце в посірілих хмарах
Вже не гойдає на прозорих пелюстках
Іду як тінь?Та ні мабуть примара
Від розуміня в венах застигає страх...
Невже цей бій сама собі програла
В ілюзіях заплутана душа
Ой доленько,це я ж тебе обрала
Вперед ,вперед , назад іти дарма.
Встаю і падаю,безсило підіймаюсь
Як птиця Фенікс, в пошуках добра
Живучи в світлі,нести світло намагаюсь
Я сильна ,лише іноді слабка...
15:55Стара сосна.
Стоїш ти одинока серед лісу,На стовбурі відзнаки давніх літ
Лиш вітер голі віти ще колише,
Стомлено птах спочити прилетить.
Немов вдова,що вже давно без пари
Схилила руки- гілля у журі
Пливуть по небу темні й світлі хмари
Пригадуючи дні твої в красі.
Колись давно буяла,зеленіла
Черпаючи всі соки з надр землі
Та гірка доля і тебе зустріла
У блискавиці,що прийшла в дощі.
І спалахнула ,мов в Різдв*яне свято
У мерехтінні язиків вогню
Лиш дощ на землю слав родючі краплі,
Згасивши догораючу сосну.
Прикладу руку до старої рани
Ще під корою чую пульс биття,
Ось крізь золу вже пробивається сміливо
Пагін новий ,в надії на життя...
Важкий тягар сьогоднішнє життя
Весь світ в брехні фальшивих постулатів
Недумаючи брат іде на брата
Заради,новоспечених Пилатів.
Природа піднесла «Дамоклів меч»
Спіпішить цивілізація на плаху
А ЗМІ ретельно сіють зерна страху
Віщуючи про скорий наш кінець.
Яке майбутнє Всесвіт нам готує?
Фінал для всіх -невиданний парад
Хто всупить у епоху Водолія ,
Коли повернення немає вже назад.
В "одинадцять" ми крок усі зробили,
До Вознесіння йде наша Земля
Лиш людству треба об*єднати сили
Згадати- що ми всі,одна сім*я.
<p sgF...ЕщёВажкий тягар сьогоднішнє життя
Весь світ в брехні фальшивих постулатів
Недумаючи брат іде на брата
Заради,новоспечених Пилатів.
Природа піднесла «Дамоклів меч»
Спіпішить цивілізація на плаху
А ЗМІ ретельно сіють зерна страху
Віщуючи про скорий наш кінець.
Яке майбутнє Всесвіт нам готує?
Фінал для всіх -невиданний парад
Хто всупить у епоху Водолія ,
Коли повернення немає вже назад.
В "одинадцять" ми крок усі зробили,
До Вознесіння йде наша Земля
Лиш людству треба об*єднати сили
Згадати- що ми всі,одна сім*я.
Перед страхом природніх катаклізмів
Серед німого гнітУ самоти
У кожне серце стукає прозріння
Остання спроба спраглої душі.
Нехай веде нас щирий імпульс серця
Вогонь любові світлий не згаса
Добро воскресне з хмари піднебесся
Врятує світ духовності краса.
Осіння рапсодія.
Дістає із багряного схову
Осінь лютню свою золоту
Перші па пожовтілого листу
Під рапсодію крапель дощу.
Чумакують насуплені хмари
За погоничів вирій птахів
Залишають бурштинові чари
Для розбещених люттю снігів.
Сповідається вітер тополі
У покуті за літні гріхи
Їй смиренно цілує долоні
Під мелодію суму й туги.
Життя -це гра.
Скажи мені чи щастя є у світі?Чи є воно лише , примарним міражем,
Що в пошуках блукаєм ненаситні
Все пнемось вгору, нескінченним віражем.
Життя проводить тестування смуги
І досконалості високий досить бал
Хоча не кожен, має від заслуги
Живемо в королівстві, скривлених дзеркал.
Так з БОГОМ граємо щоденно в шахи,
Наш супротивник справедливий і сильний,
І правил гри не можем навязати,
Не передбаченним є хід наступних дій.
21:06Я...Я...Я...
Я - тіло, спалене зенітом сонцяЯ –попіл ,безіменної душі
Я – сизий птах в висотах піднебесся
Я-сіль сльози у просторах землі.
Я- ніжний штиль в бездоннім океані
Я- непрохідні дебрі Амазон
Я – в інший світ, напів відкриті двері
Я-хід життя а також його сон.
Я-вітер не закутий у кайдани
Я –густі краплі літнього дощу
Я –думка, поза всяких меж та рамок
Я-все у всім, бо Всесвітом живу.
Я –частка в бездоганнім механізмі
Я –світлий задум і «Вінець Творця»
Я –одиничка в шостому мільярді
Я -світло й тінь,початок без кінця.
Я- терези сліпої Немезиди
Я –гармонійність й броунівський рух
Я –грішність, одночасно бездоганність
Людина я,творіння Божих рук.
Соловейко.
Залюбовано сходило сонце
Між купчастого пуху хмарок
Граціозно вклонялися верби
До смарагдових стрічок осок.
Щебетав соловейко у гаю
Прославляючи в пісні весну
Ніжні ноти повітря гойдало
Натягнувши відлуння струну.
Зачаровано слухало небо
У захопленні стишенний ліс
Співакові овацій не треба
Не співають від щастя на біс.
21:10Сенс життя.
Поганих вчинків з часом не змінити,
І голос совісті в душі не заглушить
У покаянні можна все життя прожити,
Та відліку років,назад не відлічить.
Життя що проминуло,вже не повернути,
Заплутані стежки,прямими не зробить,
Стрілки годинника на жаль не зупинити,
І давніх фото неможливо відновить.
Старих замків,новим ключем не відчинити,
Старість на юність вже не обмінять
Рани минулого потрібно загоїти,
У новім дні ,правдивий сенс життя шукать.
21:11Пишуть зорі.
Пишуть зорі на листі поєми
Тиха ніч їм диктує слова
Облюбована лірики тема
Сумом жалить самотні серця.
І виблискує холодом місяць
З вітром радо шумить ковила
Соловей заливається співом
Вічна тема -кохання пора.
Туман став на прозорі коліна
Діадему троянді вдягнув
Досконалісті щастя дилема
Для того ,хто життя не збагнув.
21:13Чому ,у котрий раз чому?
Чому весь світ суцільна протилежністьЯк дві спіральні нитки ДНК
У хромосомах ким закладена залежність
Спізнати філігранності буття.
Чому кохання переслідує ненависть
Все вимагаючи задавнені борги
На зміну радості ,чому приходить жалість
Роздерши ейфорію на шматки.
Чому реальності обтяжливий тягар
Сталевим обручем стискає грудну клітку
Життя дорогоцінний Бога дар
На собі зла несе, незриму мітку.
Чому,чому,у котрий раз чому?
Пройти потрібно всі випробування
Спізнати славу а часом ганьбу
Перемогти невдачі сподівання.
Життя ,життя,як мелодрама й фарс
Сплетіння пристрасті і мук переживання
Один портрет,де профіль і анфаз
Загадка мудрості у силі порівняння.
ДИТИНСТВО.
Моє дитинство- світлих мрій колиска
Батьківська хата,яблунь пишний цвіт,
Калина у червоному намисті,
Пригоршні чистої ,джерельної води.
Моє дитинство –ластівки в польоті
Сюрчання коника в покошеній стерні,
Гніздо перепілки у перестиглім житі,
Дитячий слід в розораній ріллі.
Моє дитинство-райдуга в озерцях
Плакучі верби в дзеркалі води,
Там падали ранкові, чисті роси
Сльозами згаслої,небесної зорі.
Вирій думок.
Вересневі ранки,довгі й світлі дні,
...ЕщёВідлітає вирій білих журавлів
Махнуть на прощання пухнастим крилом,
І злетить на землю легеньке перо.
Мов послання з неба,тільки чистий лист
Вже почнеться скоро, жовтий падолист.
Так летять журавлики,пісня у журбі
На чужій землі, грітися в теплі.
І себе я бачу в білім журавлі
Колись теж летіла в далекі краї
Серденько сумує,жалібно щемить
Коли ж я вернуся,буду дома жить?
Де туманні ранки,де мої ставки
Бігли босі ноги по траві в росі,
Де бабуся влила горня молока,
А дідусю вкраяв чорного хлібця.
Незабутній спомин,завжди у очах
Оче
Вересневі ранки,довгі й світлі дні,
Відлітає вирій білих журавлів
Махнуть на прощання пухнастим крилом,
І злетить на землю легеньке перо.
Мов послання з неба,тільки чистий лист
Вже почнеться скоро, жовтий падолист.
Так летять журавлики,пісня у журбі
На чужій землі, грітися в теплі.
І себе я бачу в білім журавлі
Колись теж летіла в далекі краї
Серденько сумує,жалібно щемить
Коли ж я вернуся,буду дома жить?
Де туманні ранки,де мої ставки
Бігли босі ноги по траві в росі,
Де бабуся влила горня молока,
А дідусю вкраяв чорного хлібця.
Незабутній спомин,завжди у очах
Очерет зелений у ставках зачах
Дідуся й бабусі вже давно нема,
Та до дому хочу,там душа моя.
Рідний,любий краю,сумно так мені,
Чом ми розбрелися ,мов ті жебраки.
Ніби й працьовиті,та не гірш за всіх,
Тільки от життя в нас ,всім курам на сміх.
Домівку рідненьку,хто би залишав
Якби своє місце,дома чітко знав
Впевненість,стабільність в завтрашньому дні,
Вже б ми не летіли ,як ті журавлі.
Весняні струмочки талоі води,
Вже летять до дому білі журавлі...
Відродження.
22:55Пульсує єство вже задавненним болем
Бентежно зрадливі рояться думки
Роки промайнули перекотиполем
Куди занесуть невгомонні вітри?
Обтрушу тягар добровільної ноші
І серце загорну у світла вуаль
Відроджуся в мріях дитячої казки
На дзузки розіб*ю прихований жаль.
Легені наповню я тонами кисню
І кров побіжить по тунелях аорт
У кожну клітину вбиру Божу тризну
Звільнилась від Его, вперед до висот.
Злука.
Штрихує сіре небо дрібний дощ
Палітру синю вітер сумом застилає
Карбують краплі твердь гранітних площ
Плаксивий день ,як паводок печалі.
Омиті трави схилені в пошані
Калейдоскоп травневих кольорів
Небесна призма струшує всі жалі
Розмай ,розмай прикраса сірих днів.
Притих під стріхами осель пташиний спів
Дощ вибиває монотонні звуки
І зачаровує цей мелодійний такт
Земля і небо у таємнім пакті злуки.
22:58Добровільно.
Розбита вщент гладь дзеркала душі
Стражданням тіло гоїть нові рани
Життя дорога в безпросвітній тьмі
Кільцем зловіщим клубляться тумани.
Нема бажання бігти по росі
Не вабить дух травневого любистку
Самотній вітер ,як журливий птах
Осиротілу гойдає колиску.
Здається мертвою людина ще жива
Раба безвладна понівеченого тіла
Давно згубивши своє світле «Я»
Озлобленна й до болю зачерствіла.
Чия вина і хто не догледів?
Коли душа просила порятунку,
Забувся ніжний материнській спів
Без майбуття, у ядовитім трунку.
Хто, друзі підштовхнули до біди,
Непіджививши паростки любові
Кохана, відштовхнувши назавжди
Закрила глухо в безнадії двері.
Охопленний у алкогольний смог
В миттєвім щасті, радості спянніня
Сумно дивився з неба батько " БОГ"
Як добровільно нищиться його творіння…
23:03До дому.
До рідного дому лечу я здалека
Як той перелітній,заблудлий лелека
Повітря простори щосил розсікаю
Про втому та біль білих крил забуваю.
Магнітом притягує край неозорий
Долини й поля,затуманені гори
І шепіт занурених в зелень дібров
Де навіть каміння дарує любов.
Там дома матуся в вікно виглядає
І закуток кожен є часткою раю
Спішу повернутись в дитинство минуле
Де плеса ставків мене ще не забули.
23:04Вітер і Весна.
З летаргічного сну будить Вітер Весну,
Розкуйовджує коси зелені
І поблідлі уста поцілунком торка
Життя силу вдихає в легені.
Прокидайся скоріш!Чом так довго ти спиш!
Чуєш,хор стоголосий чекає
Вже летять журавлі,у обійми землі
Незабутнього,рідного краю.
А під листям вогким,під килимом м*яким
Шлях до світла собі пробивають
Першоцвітів вогні,анемони п*янкі
Трави стебла угору здіймають.
І збудилась Весна,руки в небо зняла
Посміхнулася Сонцю та Хмарам
Вмилась талим сніжком,заквітчалась бузком
Загорнулась смарагдовим шалем.
Кличе Вітер в танок,поправляє вінок
Зазирає закохано в очі
Зашарілась Весна,стрункий стан підвела
І пішла танцювати охоче....
23:09Сьогодні.
Дивлюсь щоденно у людські обличчя
І настрій в них похмурий помічаю,
Щастя і радості стає дедалі менше,
В очах, суцільна паволока із печалі.
Що сталося із нами ,із життям
Куди поділись принципи моралі
Чому блукаєм в світлі та сліпі,
Хто вигоду з страждань суспільства має?
Нам дали дві дороги у житті,
Широку ,зручну майже кожен обирає
Та біля неї в*ється непомітна і вузька
Лише її чомусь ,ніхто не помічає.
І ми бредем,такі як і усі,
Тягар проблем за плечами тримаєм,
Та істину слова»ЛЮБОВ»втрачаєм
Синонімами вигідними нам, міняєм.
Змаліло душами і добровільно зачерствіло,
Зайшло все людство у якийсь тупік,
Ми як євреї,що ходили з Моісеєм,
Та затягнулась подорож на сотні літ.
Не пізно ще у сторону звернути,
І зрозуміти,світ і ми- одне
Бо в нас самих всі цінності є скриті,
Щасливий той,хто істину знайде.