Предыдущая публикация
Добрівський сільський будинок культури
Подвигу жити в віках.
Подвиг молоді Кіровоградщини в роки Великої Вітчизняної війни.
Безсмертний подвиг народу у Великій Вітчизняній війні проти фашистських загарбників. Ніколи не згасне велич подвигу наших людей, житиме у віках приклад масового героїзму, самовідданого виконання патріотичного обов'язку.
В серпні 1941 року фашисти окупували Кіровоградщину. 5 серпня фашистські головорізи ввірвалися в обласний центр - місто Кіровоград. Більше двох років «хазяйнували» фашисти в містах та селах області. Гітлерівці установили режим кривавого терору. Вони по - варварському грабували міста і села, знищували промислові підприємства і колгоспи, вивозили в Німеччину цінне устаткування фабрик, заводів і МТС, хліб ї худобу. Разом з усім народом на священну битву піднялося і населення Кіровоградщини. 179593 чоловіки пішли в діючу армію, а переважна частина тих хто залишився чинили опір як могли. Майже 6000 народних месників, об'єднаних в партизанські загони, в підпільно-диверсійні групи вели самовіддану боротьбу із жорстоким ворогом. Прикладів боротьби та героїчного подвигу наших земляків дуже багато.
Петро Вологін, вихованець Злинської середньої школи за мужність і відвагу, виявлені в боях за Крим, був представлений 16 травня 1944 року до високої нагороди - звання Героя Радянського Союзу, ім’ям героя названо школу в якій він вчився .В Малій Висці іменем героя названа одна з кращих вулиць.
По путівці комсомолу Кіровоградщини пішов в авіацію син Олександрійського робітника Віктор Кукін. Він зробив 350 бойових польотів, збив 21 ворожий літак. Золота зірка Героя, 9 орденів і 6 медалей прикрасили груди відважного героя.
Уроженець села Лозоватка Улянівського району 22-річний сержант А.С.Маніта в боях за Берлін повторив подвиг Олександра Матросова, закривши своїми грудьми амбразуру ворожого дзоту. А.С.Маніті посмертно присвоєнно звання Героя Рад янського Союзу. Уроженець села Соснівка Олександрійського району Федір Павловський був комсоргом батальйону, завжди був у перших рядах. Коли його представляли до звання Героя Радянського Союзу, в живих його вже не було. Він віддав своє життя за визволення братньої Білорусії.
Велику мужність і відвагу проявив уродженець міста Кіровограда Микола Пономаренко. Газета «За Батьківщину» 15 грудня 1944 року про подвиг М.Пономаренка, який знищив в одному бою 50 гітлерівців, писала: «Його ім'я — ім'я патріота, борця буде занесене в список незгасимої слави Радянської Вітчизни, своїм подвигом наповнивши натхнення наших воїнів, своїх бойових товаришів на перемогу за остаточний розгром ворога.»
Високу мужність і героїзм в боях за Севастополь виявив гарнізон доту 11, в числі якого був і наш земляк Олексій Калюжний. Ось текст клятви, яку вони дали Батьківщині: «Батьківщино моя, земле руська!Я син ленінського комсомолу, його вихованець, бився так, як підказувало серце. Знищував гадів, поки в грудях моїх билося серце. Я помираю, але знаю, що ми переможемо. Моряки-червоноармійці ! Тримайтеся, знищуйте фашистських собак. Клятву воїна я виконав.»
Завдяки тривалій роботі відкрито ще одну сторінку героїчного подвигу народу в роки Великої Вітчизняної війни. Ц|е діяльність підпільної організації «Спартак» села Краснопірки Голованівського району. Очолювали підпільну організацію голова місцевого колгоспу Марія Іванівна Мала, Люба Римар і Михайло Громовий. «Спартаківці» врятували від вигнання до Німеччини більше 2оо радянських людей, відправили в партизанський загін — 95. Зібрали на полях битв і передали народним месникам загону «Південний» багато зброї, налагодили регулярне випікання хліба, котрий передавали партизанам, друкували листівки. Вони були з текстом повідомлень Радінформбюро, закликали боротися із фашистами. Хлопці передавали зброю партизанам. Почастішали диверсії на залізниці.
Фашистам вдалося натрапити на слід підпільників. Два судових процеси в післявоєнний час над зрадниками - поліцаями, що відбулися в Голованівську в 1972 і 1973 роках, пролили світло на підступність і жорстокість фашистських виродків. Переодягнувшись у цивільне, поліцаї назвали себе партизанами і в ніч на 1 листопада 1943 року поодинці вивели бойове ядро підпільної організації «Спартак» з осель, перевезли до польового куреня, після нелюдських катувань розтріляли і спалили, щоб замести криваві сліди. Тому так довго мало що було відомо про подвиг патріотів і їхнього керівника Марію Іванівну Малу.
В роки Великої Вітчизняної ВІЙНИ трудящі Вільшанського району прийняли велику участь у допомозі фронтові - збирання врожаю, риття протитанкових окопів, виловлювання парашутистів - диверсантів і шпигунів.. Коли фашисти наближалися до нашого району почалася евакуація населення і народного добра. 2 серпня 1941 року район було окуповано. Для підтримки розбійницького «порядку» фашисти розставили по селам каральні загони, комендантів. У самій Вільшанці знаходилась гестапівська жандармерія. Першим кроком «нового порядку» було виявлення і знищення комуністів, комсомольців і передовиків виробництва. Так вони хотіли обезглавити трудящих району, знищити його цвіт.
Коли ви їдете з Вільшанки на станцію Залізничне то в садочку, де пролягає тепер шлях є могила загиблих воїнів, там в криниці закопані живими люди, серед яких директор Дорожинської восьмирічної школи Воєвода. Після нелюдських знущань вони стратили П.Г.Тодорова, голову колгоспу Д.П.Дужара, голову Іллічівської сільради І.ГЗаболотнього, 1943 року в центрі села гітлерівці стратили 17 командирів Червоної Армії, що потрапили з оточення і вели тут підпільну боротьбу.
Окупанти забрали на фашистську каторгу 60 і розстріляли 108 вільшанців, а по району закатували понад 1550 громад ян і майже 2 тисячі вивезли до Німеччини, пограбували колгоспи і МТС.
З перших днів окупації по всіх селах почали утворюватися підпільні організації опору фашистському «новому порядку». У Вільшанці була створена організація під керівництвом М.Кожемякіна і Золотухіна, в Чорному Ташлику — під керівництвом Бєлого Л.М., І.Аверіна, в Осичках—під керівництвом Крискевича, і в Добрянці - М.Пономаренка.
Активну роботу з молоддю вів Микола Арнаута. На Вільшанщині його називають вічним комсомольцем. 1 серпня в рідну Арнауті Дорожинку увірвалися фашисти. «Буде помста.» - гаряче говорив матері, а сам шукав людей з якими б разом боротися з ворогом. Одним з таких людей був колишній директор школи Тиміш Павлович Воєвода. Та знайшлися запроданці, які видали патріотів. Зі слів Воєводи Микола Арнаута повинен знайти лісника Федора Головка. Ось і лісникова сторожка. Лісник аж ніяк не хоче викривати себе. А Миколі важко розібратися, що за людина лісник. Якось він постукав у віконце до сторожки лісника, а йому відчиняє людина у форму німецького гауптмана. «Кінець, попався — промайнула думка. - Недарма лісник весь час плутав.» Стало боляче за самого себе, що нічого не встиг зробити. Чому так легко довірився лісникові? А той на догоду гаупмана не говорив, а неначе строчив з кулемета: «Це той, про якого я вже доповідав. Теж проситься в партизани.»
І тут у Миколи відлягло вІд серця, він впізнав у формі свого з Дорожники, Федора Карнаушенка. Незабаром юнак одержав перше завдання - зв’язатися з Любов’ю Каганець, яка добре знала німецьку мову і запропонувати їй бути перекладачкою у Дорожинського коменданта Гойера. Люба погодилась. Через деякий час Микола умовляв Максима Яковича Красоту працювати заготовачем, пояснюючи необхідність цієї згоди: партизанам потрібні сіль, хліб, яйця та інше. Вже через декілька днів до лісу під'їхав легковий автомобіль. Звідти вийшли двоє в фашистській уніформі і запропонували партизанам вивантажувати сіль, махорку», яйця. А комендант одержав розписку: «Партизани загону «Південний» вибачаються перед паном комендантом. Але яйця нам потрібні для хворих, а сіль і махорка для всіх: і хворих і тих, хто знайдуть пана на краю світу.»
Залізничний майстер Яким Володимирович Корчевський повідомив, що на станції в Підгородній стоять вагони з людьми. Їх зігнали сюди з навколишніх сіл для відправки в фашистську неволю.
Командири , обміркувавши, як краще провести операцію, запропонували старшому лейтенанту Карнаушенку переодягнутись у форму гауптмана і разом з Михайлом Ковальчуком, Миколою Арнаутою, Володимиром Красотою та Петром Зубком вирушати на виконання завдання. Наказано виконувати операцію без пострілів. А ніч - хоч голки збирай. Вартових двоє. З трьом сторін у них все на виду. Але завдання виконано. Полонені звільнені.
У серпні 1943 року ворог відходить на захід. В Дорожнику починають навідуватися високі чини фашистської армії. Літнього вечора в село приїхав шеф полкової жандармерії. Люба Каганець про це довідалася від коменданта. Про це пов|домили командира партизанського загону. В село були послані Федір Карнаушенко, Петро Зубко, Микола Арнаута, Василь Ткаченко, Анатолій Марущак. їм стало відомо, що жандармський шеф квартирує в Ірини Васютинської, там заночував і комендант Гойер. Партизанам вдалося без єдиного пострілу захопити катів та цінні документи.
Та в листопаді 1943 року у партизанів була невдача за невдачею. Гестапівці розстріляли першого секретаря райкому комсомолу Миколу Пономаренка, лісника Федора Головка, партизанського зв'язківця агронома Феодосія Васютинського, Любу Каганець. Було ясно що діяв провокатор. Але хто ж він? Розвязати це питання доручили Миколі Арнауті. В ніч під новий 1944 рік юнак постукав у двері будинку, де жила Домна Бабій. Він разом з її дочкою Євгенією ходив до школи, знав їх як людей надійних. Не встиг перепочити, як у двері загупали фашисти, Миколу Арнауту катували, але ні слова про партизанів не почули. Напівживого юнака фашисти закопали. Тепер в селі Йосипівкі біля його могили стоїть у вічній почесній варті солдат. На обеліску написано: «Вічна слава радянським воїнам, які затнули за свободу і незалежність радянської Батьківщини в боях з німецькими фашистами .Серпень 1941 - березень 1944 рр. Партизани Микола Родионович Арнаута та Григорій Дем'янов і 61 чоловік, прізвищ яких не встановлено.»
Чорнява Марійка була ще зовсім юною, коли почалася війна...Вона стала членом підпільно-диверсійної групи, керівник групи Микола Кожемякін поставив перед нею завдання - працювати в паспортному столі. Вона бачила докірливі погляди односельчан Вільшанки: це та що у фашистів працює. А Марія Червенко знала одне - її допомога потрібна тим, що на грані життя ї смерті, для їх врятування вона повинна підробляти документи,вивідувати списки полонених.
На її совісті були долі десятків людей. Вона приносила потрібні документи. їх передавали в табір для військовополонених командирів, 20 втікачів дісталися де партизанського загону. Підозри фашистів впали на Марію, її арештували і вкинули до камери тюрми вїльшанської комендатури, де вже сиділи Костя Сіденко, двоє невідомих (в групі М.П.Кожемякіна не всі знали навіть Кожемякіна). Другого дня їх вивезли до гестапо в Первомайськ. Саме там фашистські варвари мали змогу переконатися в незламному дусі радянських людей, не було жодного зізнання. В Первомайськїй в'язниці Кость Сіденко востаннє бачив Марію Червенко та М.П.Кожемякіна, яких незадовго до визволення міста розстріляли в глиняному кар'єрі. Марії Червенко тоді було 20 років. Будуть жити з односельчанами слова, викарбувані на обеліску біля її хати: «Вулиця імені Марії Григорівни Червенко, однієї з активних учасників підпільно—диверсійної групи Вільшанки, що боролась з німецько- фашистськими загарбниками.»
Сяють на Вільшанщині чотири зірки Героя Радянського Союзу. Це
Леонід Марковим Баліцький,Онуфрій Максимович Луценко, Михайло Захарович Телішевський, Микола Микитович Топольников.
Чітко й розмірено йшло армійське життя танкової частини в якій служив Леонід Маркович Баліцький. Перед сходом сонця він стояв у караулі. Думка линула в рідне село Бузникувате. Думки перервав тривожний звук сурми.
-Війна! Фронт далеко, але слід вирушати туди, треба захищати матір, шістьох сестер, п'ятеро братів,якІ також підуть на фронт. Був перший бій. Пережито перший страх і здобуто першу перемогу.
Фашистські дивізії проривалися до Сталінграда, Леонід був серед тих хто стояв на смерть на правому березі великої ріки Волги. Атака за атакою. Розгромлено угрупування військ. Офіцер Баліцький веде свої машини на Ростов. Потім Курська дуга - велике танкове побоїще, в якому перемогла радянська зброя. Потім визволення Харкова, Полтави, нестримний марш до Дніпра.
Ворог зосередив на правобережній Україні сотні дивізій, Київ в облозі. На ділянці, де діє підрозділ Баліцького, випливають 16 німецьких танків. Бій наростає і вже на полі бою залишаються два танки - червонозорий Баліцького і гітлерівський «тигр". Снаряди закінчилися і водій на повній швидкості веде сталеву машину на «тигра». Перемогла радянська машина. Екіпаж залишив побиту машину і вів далі бій. Остання атака фашистів, які хотіли захопити безстрашний екіпаж живим, була відбита гранатами. Вчасно прийшла очікувана допомога.
6 листопада 1943 року Київ було визволено. За проявлений героїзм і вадвагу в боях за столицю України великій групі воїнів було присвоєнно звання Героя Радянського Союзу. Серед цих імен бувЛ.М.Баліцький.
Знову бої. Знову важкі походи. Визволяли землі Радянської України, Польщі, Чехословаччини. Наприкінці 1945 року Герой
Радянського Союзу Леонід Баліцький з багатьма орденами повернувся в рідне село Бузникувата. Працював у рідному колгоспі. А в 1947 році сів за студентську парту в Одеському сільськогосподарському інституті. В1953 році він одержав диплом агронома , дістав призначення в один з радгоспів Балтського району Одеської області, де трудився.
В атакуючих лініях солдати і командири завжди бачили високого і ставного полковника. Це командир 929 -то стрілецького полку Онуфрій Максимович Луценко. Велика честь і відповідальність випала на долю командира. Частина, якою він командував, виявилася попереду Армії, кинджалом 2-го Українського фронту. Бої були кровопролитні. Ніщо не могло спинити радянське військо. Полк виконав завдання командуючого фронтом. Але серед радіючих не було полковника Луценка. Тяжко поранений він лежав у госпіталі.
Командування фронтом високо оцінили бойові подвиги 929-го стрілецького полку, 100 бійців і командири частини нагороджені орденами і медалями, а полковнику Онуфрію Максимовичу Луценко присвоєно звання — Героя Радянського Союзу.
і знову бої. Полк, яким командував Луценко з липня 1943 року брав участь в кровопролитних боях на Орловсько-Курській дугі, проніс свій прапор по багатьом містам та селам України, особливо відзначився в битві за Дніпро. Потім брав участь в оточенні і знищенні фашистських військ у Корсунь-Шевченківській, Уманській операціях.
Після важкого поранення Онуфрій Максимович демобілізувався і переїхав на постійне місце проживання в м. Черкаси, у місто, яке визволяв його полк. Часто він приїздив у своє рідне село Сухий Ташлик. Звичайний сільський хлопець став прославленим командиром, Героєм Радянського Союзу.
Стояв поблизу фашистського кордону, на березі Балтійського моря полк в якому служив Михайло Захарович Телішевський. Він найкраще вмів вести повітряний бій. Не всі вміли пілотувати як він. Нерідко, після вдалого вильоту, він робив над аеродромом цілий каскад фігур вищого пілотажу, іноді йому діставалося за самовільність, але всі бачили що на їх очах виростає пілот-ас, який міг позмагатися з ворогом. Це й підтвердили бої під Сталінградом, коли він робив по 5-6 бойових вильотів. З одного польоту він не повернувся і вважали його загиблим, а він поранений пробирався ворожими тилами. Потім польовий госпіталь, лише кілька днів витримав тут Михайло, зібрав свої речі і фронтовими машинами дістався до аеродрому.
За успішні бойові вильоти Телішевський був уже відзначений двома орденами Червоного Прапора та немеркнуча слава чекала його на Кубані. Капітан Телішевський уже самостійно водив у бій групи. Наші льотчики завдавали ворогу відчутних ударів. За десять бойових днів Телішевський збив 7 ворожих літаків. Він дістав подяку від маршала авіації.
7 травня 1944 року Телішевський з чотирма винищувачами вступив у бій. Це був його останній бій. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Звання Героя Радянського Союзу носить і Микола Микитович Топольніков. У1938 році його призвали на Чорноморський фронт. Бойове хрещення старшина Топольніков пройшов в Одесі. Непохитно стояли моряки, захищаючи місто від лютого ворога. Микола командував взводом, який діяв у районі Дофинівка- Чабанка. Фашисти рвались до Одеси, але морська піхота їх відкидала. Моряки по два-три рази піднімалися в рукопашну. Тут Миколу Микитовича було вперше поранено і він потрапив у госпіталь. Потім молодий лейтенант Топольніков командував мінометним взводом 318-ї стрілецької дивізії. Особливо жорстокі бої були біля Новоросійська. Там загинув кращий друг Топольнікова, комацдир мінометної роти Макаров, веселий, життєрадісний, він збирався після війни приїхати до товариша вгості. Загинув начальник штабу батальйону і Топольніков замінив його. Бій тривав безперервно декілька днів. Фашисти валялися на кожному кроці, багато здалися в полон. Завдання виконано, прорив забезпечено. Тепер почалося визволення всього Таманського півострова.
Після невеликого відпочинку перед зєднанням поставили завдання: завдати удару по загарбникам Криму. Гітлерівці замінували весь берег проти Тамані, вони не чекали звідти нападу. Але в ніч з 30 вересня на 1 жовтня 318-а стрілецька дивізія, до складу якої входив і морський батальйон, був Топольніков, формувала водний рубіж шириною в 45 кілометрів і висадилась на Кримський берег у районі Кашимбуруна. Німці поспішно стягнули сили, оточили десант і вогнем з повітря намагалися скинути їх у море. Завданням моряків було забезпечити висадку з 1 на 2 жовтня другого десанту і зєднатися з ним. Але не вдалося. Стискалося залізне кільце ворога, моряки трималися, відступаючи до моря, кінчилися боєприпаси і харчі. На морі курсували ворожі кораблі, не давати підійти нашим, рятував бійців авіаційний гвардійський жіночий полк Раснової, який ночами скидав боєприпаси та харчі.
Командир мінометної роти, обсмалений, чорний, з червоними від безсоння очима по 7-10 разів водив за собою бійців в атаку, відкидаючи знахабнілих фашистів. Оборона тривала вже 17-ту добу. Гідно проявив себе майор Клинковський, який з групою бійців обороняв двоповерховий будинок школи. Оточені і відрізані в|д усіх, вони оборонялися до останнього патрона і всі загинули. Клинковському посмертно присвоєно звання Героя Радянського союзу. Надійшов наказ іти на прорив і зєднатися з десантом у Керчі. В ніч на 8 грудня моряки прорвали кільце ворога. Значну допомогу при прориві надали кримські партизани, які відтягли вогонь ворога на себе. Допомогла також військова хитрість командира полку Гладкова. Під час бою захопили в полон кількох румунів. їм наказали вести колону під виглядом полонених. Зброю сховали. По дорозі траплялися німці, але румуни їх не видали. Важко повірити, голодні, виснаженні люди пройшли за ніч 22 кілометри. На світанку дійшли до Керчі. Тут свої, тут висадився десант. Моряки біжать назустріч. І тут сталося жахливе! «Свої» відкрили по ним вогонь. Це були переодягнені німці, вони звідкись дізналися що прийдуть бійці. А нашого десанту не було. Зав'язався бій. Радянські моряки встигли захопити пануючу висоту - гору Митридат- і закріпитися там. Сім днів тривала оборона, яку ні з чим не можна порівняти. Відважні відбивали атаку за атакою. Уже в живих залишилося 62 чоловіки. Кінчались боєприпаси. З суворими обличчями бійці розділили патрони і готувалися до останнього бою. А в ночі надійшов наказ: «Спуститися до портових складів, куди прийдуть катери, щоб забрати їх. Під покровом ночі підійшли до берега. Та вороги помітили катери і вдкрили вогонь. Посадку здійснили під обстрілом і відплили на Тамань. Топольнікову присвоєно звання Героя Радянського союзу та багатьом його побратимам, багатьом уже посмертно. Микола Микитович пройшов з боями Польщу, Чехословаччину, тричі був поранений. Після війни працював з колективі залізничників на станції Пїдгородня.
Велика Вітчизняна війна закінчилася всесвітньо-історичною перемогою над гітлерівцями. Настав мир, довгожданий, вистражданий у кривавій боротьбі.
#музыка
Следующая публикация
Нет комментариев