Предыдущая публикация
7 червня 1919 року почався героїчний наступ Української Галицької Армії, відомий в історії як "Чортківська офензива".
Затиснуті поляками, неначе пружина, до "Трикутника смерті" між Дністром і Збручем корпуси УГА перейшли у контрнаступ під Ягільницею та Чортковим і відкинули польське військо на захід.
На початку червня 1919 року уряд Західної Області Української Народної Республіки (ЗО УНР, до 22 січня 1919 р. – ЗУНР) і більша частина УГА опинилися на півдні нинішньої Тернопільщини. Тимчасовою столицею став Бучач. В цьому місті у Василіянському монастирі 2 червня відбулася нарада за участі президента Української Національної Ради (тимчасового парламенту ЗО УНР) Євгена Петрушевича, членів уряду (державних секретарів) на чолі з Ізидором Голубовичем, генералів Михайла Омеляновича-Павленка і Олександра Грекова, полковника Віктора Курмановича, отамана Альфреда Бізанца й інших старшин УГА. На нараді розглядалися різні варіанти виходу з критичної ситуації, зокрема перехід УГА за Збруч чи за Дністер.
"В головнокомандуванні були заступлені дві різні концепції; головнокомандувач генерал Омелянович-Павленко зважав на дві можливості: 1. повністю зліквідувати фронт у Галичині і передати дальшу долю УГА в руки Антанти, а потім, по використанні всіх можливостей, відійти за Збруч і там вжити УГА до збройної боротьби проти большевиків; 2. евентуально спробувати лише протидію меншого розміру, бо, на його думку, більша офензива була б стратегічним безглуздям... Призначений 25. 5. 1919 р. [насправді 9.06. – І.М.] на головнокомандувача УГА генерал Греків і шеф Генерального Штабу та державний секретар військових справ в уряді ЗУНР полковник Віктор Курманович були проти відходу за Збруч; вони радше підтримували думку про відхід за Дністер" [1].
Разом з тим розглядаи необхідність зміни державного правління ЗО УНР. Бо багато членів уряду й УНРади опинилися на окупованій поляками території, і ці органи влади не могли повноцінно виконувати свої функції. Було запропоновано запровадити військову диктатуру. Але сталося так, що уповноваженим диктатором ЗО УНР стала цивільна особа. "Безладдя в державних секретаріятах та в запіллі взагалі викликало було серед загалу прагнення "залізної руки", щоб вона в цей тяжкий воєнний час запровадила військовий порядок. З ініціятиви старшин, запропонували диктаторське повновластя полковникові Курмановичеві. Сподівались, що він запровадить суворий, проте справедливий лад. На жаль, полковник Курманович не прийняв цієї пропозиції, через свій лихий стан здоров'я. Диктатором оголошено д-ра Петрушевича. Він відразу розв'язав Державний секретаріят. Рівно ж генерал Омелянович-Павленко одержав демісію. Ця демісія була сприйнята армією з задоволенням, бо постійні невдачі генерала Павленка викликали були недовір'я до нього. Головнокомандування перейшло тепер повністю до рук генерала Грекова. Замість хворого полковника Курмановича, що за свої заслуги одержав генеральський ранґ, був призначений на шефа Генерального Штабу полковник Штіпніц-Тернова, а на шефа оперативного відділу – молодий сотник генерального штабу Льобковіц, який у дальшому перебігу Чортківської офензиви розробляв усі оперативні пляни за директивами досвідченого полковника Шаманека" [1].
Кілька слів про цих військовиків.
Михайло Омелянович Павленко (1878–1952) – полковник російської армії, підвищений гетьманом Павлом Скоропадським до звання генерал-хорунжого, 10 грудня 1918 року очолив Галицьку армію (УГА), якою командував до 7 червня 1919 року.
Олександр Греків (Греков, 1875–1959) – генерал-майор російської армії, наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. був міністром військових справ УНР, 9 червня 1919 року призначений командувачем УГА, на цій посаді пробув до 5 липня 1919 року.
Віктор Курманович (1876–1945) – полковник австро-угорської армії, до червня 1919 року був державним секретарем військових справ ЗО УНР і начальником штабу УГА.
Альфред Бізанц (1890–1951) – майор австро-угорської армії, походив із Галичини, у червні 1919 року командант 7-ї Львівської бригади УГА.
Вільгельм Льобковіц (також Лобковець, 1893–1937) – офіцер-генштабіст австро-угорської армії, походив із Моравії, у червні 1919 року був начальником оперативного штабу при Начальній команді УГА.
Арнольд Вольф (1877–1924) – підполковник австро-угорської армії, німець, походив із Чехії, у червні 1919 року очолював 3-ю Бережанську бригаду УГА.
Альфред Шаманек (1883–1920) – капітан генерального штабу австро-угорської армії, німець, у червні 1919 року був начальником штабу II Корпусу УГА.
9 червня представники УНРади на своєму засіданні у Заліщиках призначили Євгена Петрушевича Уповноваженим диктатором й передали йому всю виконавчу і законодавчу владу ЗУНР (тоді ще формально Західної області УНР – ЗО УНР). Диктаторові вдалося перебороти хаос поразки, змобілізувати всі наявні сили, й УГА змогла провести знаменитий контрнаступ – Чортківську офензиву.
А розпочалася ця операція 7 червня 1919 року, коли 7-а бригада УГА здобула містечко Ягільницю. Про "розпочатий за наказом Начального вождя (командувача) УГА ген. М.Омеляновича-Павленка 7 червня 1919 наступ" написано у 10 томі "Енциклопедії історії України". Натомість у 2 томі цієї енциклопедії написано, що саме генерал О.Греков "провів успішну Чортківську операцію УГА 1919 проти польс. військ".
Здається, що найближчими до істини є безіменні автори книжечки "Чортківська офензива", написаної в 1930-х роках безпосередніми учасниками подій і виданої у Мюнхені 1953 року з передмовою О. Горбача. Зокрема, тим ідеться про нараду старшин 3-ї та 7-ї бригад УГА 4 червня в с. Антонів (тепер Чортківського району):
"Генерал Омелянович-Павленко намагався переконати майора Бізанца в безвиглядності спротиву. Військова нарада, щоправда, не винесла того дня ніякої остаточної ухвали; проте виступ майора Бізанца подіяв на головнокомандування в тому сенсі, що воно дало наказ триматись супроти ворога дефензивно-офензивної тактики. Водночас головнокомандування передало до розпорядження майора Бізанца ще й 3. бригаду, щоб дати йому можливість довести на ділі правильність свого пляну офензиви. 4-го червня 1919 р. прибув до командування бриґади сотник Волощук, що знайшов там підполковника Вольфа і майора Бізанца, коли вони саме радились над військовими мапами. Крім них, були ще присутні інші старшини 3. і 7. бриґади, як от Дибуляк, Ліщинський, Гусар, Зубрицький, Рибачевський, Степанів і спеціяльно прилучений у перебігу наради сотник Шепарович. Сотник Волощук повідомив був командувача бриґади про настрій військ та про їх невідкличне рішення битися з ворогом.
Між присутніми відбувся обмін думок, і в такий спосіб постала свого роду військова нарада. Першу ролю відіграв тут майор Бізанц, що дуже пристрасно обстоював офензиву. Він запропонував присутнім такий плян: польські війська є натепер розпорошені у великому просторі. Головні польські сили натискають на наш 1. армійський корпус, тимчасом як перед нашим 2. армійським корпусом стоять лише менші польські з'єднання. Частина польської армії зайнята тепер окупуванням карпатського передпілля і затримана нашою армією на лінії Дністра, а друга частина польської армії зв'язана на сході большевиками. Цю сприятливу обставину слід конче використати, щоб заатакувати ворога в його найслабшому місці, тобто по лінії Чортків–Бучач–Бережани–Львів, всіма наявними силами. У випадку успіху офензиви, польська армія зазнає неминучої катастрофи; але й у тому випадку, коли офензива вдасться лише частково, це значно послабить ворожий натиск на наш 1. армійський корпус. Тим самим ми матимемо потрібний час для впорядкованого переходу через Збруч. Проте діяти треба відразу, доки ворог іще не укріпив своїх нових становищ.
З міркуваннями майора Бізаца цілком згоджувався підполковник Вольф, що, за своїм старшинським ранґом, головував на тих зборах. Під час наради підполковник Вольф телефонічно пов'язався з командуванням бригади усусусів і повідомив його, що буде надіслана делегація старшин до головнокомандування. Командування тієї бриґади вповноважило підполковника Вольфа репрезентувати перед головнокомандуванням теж бригаду усусусів. На делеґатів перед головнокомандуванням призначено сотників Шепаровича і Волощука. В такий спосіб постав плян „скоку тигра" УГА.
Поданий вище фактичний матеріял потверджено сотником Ліщинським, що заявив, що наказ і плян офензиви був розроблений майором Бізанцом із співучастю старшин 3. і 7. бриґад; рівно ж і генерал Тарнавський потвердив, що плян атаки на Ягільницю був розроблений підполковником Вольфом і майором Бізанцом" [2].
Але треба було ще затвердити цей план у Начальної команди (НКГА), розташованої тоді в містечку Товсте (тепер Заліщицький район). Туди 5 червня поїхали Вольф і Бізанц. "Делеґати звернулись до полковника Курмановича з проханням, щоб він у характері урядного державного секретаря військових справ приїхав до фронту і там особисто дав наказ наступати, – що спричинилося б до підвищення бойового духу. Полковник Курманович взяв цю пропозицію до відома і відповів на це, що він іще повідомить бриґаду про своє рішення... По тому присутні старшини, з майором Бізанцом на чолі, вирішили розпочати наступ, не узгляднюючи евентуальної остаточної ухвали головкомандування. Того самого дня (5. червня 1919 р.) полковник Курманович оголосив такий наказ: „Я, полковник Курманович, як шеф Штабу Армії, даю вам – командувачам корпусів – наказ відразу з'явитись до своїх військ на фронт і сказати воякам від мене таке: „кожний вояк окремо, і всі разом, повинен дати собі ясну відповідь, чи він іще справді посідає національну й вояцьку честь, чи вояки є готові битись аж до останньої краплини крови і захищати цей останній шмат своєї Батьківщини, чи вони є рішені розпочати новий переможний похід, щоб звільнити своїх батьків, матерів і сестер. Скажіть воякам, щоб вони – пам'ятаючи свою вояцьку присягу – відразу припинили дальший відступ, а я наказую їм бути готовими до вирішального вдару. Це є мій останній наказ, і я вимагаю, щоб він виконувався, доки хоч один український вояк є живий. Я подаюсь водночас до фронту, щоб особисто повторити свій наказ". Наступного ранку полковник Курманович ще й особисто повідомив командувачів корпусів про стан армії. Тим часом ворог далі наступав, не натрапляючи на свому шляху на будь-який спротив. Тому польський воєнний звіт від 6. червня 1919 р. оголосив таке: „Стику з українськими військами більше не існує; навіть далеко висунені вперед патрулі не дотикались до ворога". Впродовж 5. і 6. червня поляки осягли лінії Гусятин–Копичинці–Чортків–Ягільниця–Джурин. Нарешті головнокомандування віддало такий наказ: сконцентруватись у просторі між Чортковом та Гусятином і Серетом і вживати супроти ворога дефензивно-офензивної тактики... В цей момент майор Бізанц, перейнявши на себе відповідальність за дальший перебіг подій, дав наказ наступати, бо він був тієї думки, що вояк повинен бути свідомим того, що він має залишити Батьківщину не добровільно, але лише тоді, коли він до того змушений...
Майор Бізанц, що завжди особисто керував тактичними операціями, вирішив і на цей раз вночі податись із сотником Ліщинським до фронту ще перед наступом. Саме перед своїм від'їздом він одержав о годині 22.30 від полковника Шаманека і сотника Коха телефонічне повідомлення, що вони, тобто головнокомандування, нічого не мають проти офензиви, проте майор Бізанц повинен бути свідомим, що за неуспіх наступу він платить своєю головою. Водночас командування корпусу передало до його розпорядження, для офензивних операцій, ще й 3. бриґаду. По цьому телефонічному повідомленні майор Бізанц подався з сотником Ліщинським до Ягільниці. Ще на шляху вони дізнались, що Ягільницю взято. По своєму прибутті до Ягільниці майор Бізанц зібрав усіх старшин і ґратулював їм до вдалого наступу. Ця перша вдала бойова подія, що вважається за почин Чортківської офензиви, спричинилась до значного підвищення настрою між вояцтвом, яке почувалось пригніченим не через бої, а наслідком безборонного відступу" [2].
Наступ розвивався успішно. 8 червня УГА здобула Чортків, 12 червня – Бучач, 13-го – Теребовлю, 15-го – Тернопіль... Докладніше про хід операції можна довідатися з "Денника НКГА" (див. Додаток).
Саме в цей час Директорія УНР розпочала з польським урядом переговори про перемир'я, сподіваючись у випадку припинення наступу галицьких частин отримати військову допомогу у війні з більшовиками. 16 червня 1919 року делегація УНР на чолі з генералом Сергієм Дельвігом уклала з представниками Польщі договір про перемир'я, який мав вступити в силу з 21 червня 1919 року. За умовами перемир'я між УГА і польською армією мала бути встановлена демаркаційна лінія, за основу якої було взято «Лінію Дельвіга» (Залізці – р. Серет – Тернопіль – Острів – Літятин – р. Золота Липа – р. Дністер – Незвисько).
Перемовини відбувалися без консультації та згоди з урядовими колами ЗО УНР, а перемир'я розцінювалося як спроба поляків виграти час, підтягти резерви та зупинити наступ УГА. Цей договір не був визнаний диктатором Євгеном Петрушевичем, і УГА продовжувала свій наступ.
З 17 червня велися запеклі бої за Бережани. Був шанс оточити там великі польські сили та здобути значні запаси амуніції, якої катастрофічно не вистачало в УГА (особливо снарядів для артилерії). Але, хоча галичани 21 червня здобули місто, більшість військового спорядження поляки встигли вивезти.
"В той самий час, тобто 20. або 21. червня, відбулись збори старшин головнокомандування в Бучачі. Генерал Греків звернувся до присутніх із такою промовою: Панове старшини! Вибачте, що я не говоритиму вашою рідною мовою, якої я ще не вповні навчився. Проте, з Божою допомогою, якщо я надалі лишуся в вами, то скоро опаную українську мову і промовлятиму до вас по-українському. Вибачте, що я не познайомився з вами всіма, але я був, наслідком подій останніх днів, такий перевантажений працею, що не було для мене можливе запізнатися з вами всіма. Я звертаю вашу увагу, панове, на те, що ми переживаємо тепер вирішальний момент, коли вирішується долю Галичини, – чи вона належатиме українцям, а чи полякам. Саме тепер відбуваються наради Мирної Конференції в Парижі про долю вашої Батьківщини. Якщо нам удасться твердо стати над Сяном, то Східня Галичина лишиться в українських руках, а якщо це нам не вдасться, то ваша доля є невідома і неприваблива. На нас усіх чекає велика праця. Я закликаю вас усіх: працюйте, допоможіть мені призвести розпочату працю до щасливого кінця" [3].
До речі, генерали-наддніпрянці розмовляли в УГА переважно російською мовою, натомість більшість штабістів-австріяків спілкувалися німецькою.
Наступ УГА тривав. 22 червня І Корпус зайняв Золочів. Але сили були нерівними. 28 червня поляки зупинили наступ УГА під Ходоровом, Перемишлянами, Олеськом і розпочали свій контрнаступ, щоби тепер повністю окупувати Галичину.
Тим більше, що 25 червня Антанта визнала за Польщею право тимчасово окупувати Галичину, “щоби захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд”. Проте Рада Послів Антанти, найвищий орган, який мав вирішувати всі справи після закінчення Паризької мирної конференції, ще не погодилася на включення Галичини до складу Польщі.
30 червня державний секретар США Лансінґ заявив делегації УНР, що Мирна конференція не згодиться на самостійність народів колишньої Росії, окрім Польщі та Фінляндії, й українці мають лише одну дорогу – порозумітися з Колчаком (той у листопаді 1918 року був проголошений в Омську "верховним правителем Росії").
4 липня Начальна Команда Галицької армії надіслала телеграму Головному Отаману Дієвої армії УНР Симону Петлюрі такого змісту: "Під сильним напором польських сил, за браком муніції й інших матеріялів, Галицька армія буде примушена перейти річку Збруч та шукати опору й охорони на широких ланах Великої України. З цих причин НК ГА звертається з проханням до Головного Отамана – призначити район виключно для Галицької армії – простір між річкою Збручем та лінією Сатанів–Борщівка–Городок–Купель–Смотрич–Черч–Голосківка–Кам'янець-Подільський–Жванець включно, де армія відпочила б та упорядкувалася".
У цей же день після короткої наради в штабі Наддніпрянської армії схвалили рішення про перехід УГА через Збруч, і 5 липня надіслали відповідь:
"Українська Наддніпрянська армія та її Головна Команда приймає Галицьку Українську армію, як братню, й усім їй допоможе, що в її силах. Головний Отаман дає наказ у цій справі належним установам і має тверду надію, що тимчасове лихо зміниться, й обидві армії з'єднавшися в одно нерозривне ціле, в швидкому часі побачать кращі дні. Отаман В.Тютюнник".
У цій ситуації 16-18 липня УГА й уряд Петрушевича перейшли через Збруч на з’єднання з Армією УНР, яка теж втрачала територію в боротьбі з більшовицьким військом. Уряд ЗО УНР переїхав до Кам’янця на Поділлі. Чисельність Галицької армії (трьох корпусів та команди етапу) становила тоді 49795 осіб, з яких 18-19 тис. багнетів, 158 гармат та 546 кулеметів. Начальним командантом УГА був генерал Мирон Тарнавський.
Український історик Лев Шанковський вважав, що керівництву ЗО УНР і УГА треба було погоджуватися на "Лінію Дельіга" і припинити наступ. А потім "перейшовши Збруч раніше 15 днів скоріше, Галицька Армія дійшла була б до Києва на два тижні раніше, тобто тоді, коли Добровольча армія ген. Денікіна була від нього далеко".
Польський історик Міхал Клімецький, автор книги "Чортків 1919" писав: "Переможний, хоча порівняно короткий, марш Галицької Армії на захід мав натомість величезне значення для процесу формування української нації. Чортківська офензива з її блискучими успіхами створила новий, привабливий для українського суспільства образ жовніра УГА. Без цього війна 1918–1919 рр. перейшла би до історії українського війська лише як пасмо наступальних і оборонних операцій, позбавлених блиску великих перемог"
Следующая публикация
Нет комментариев