Предыдущая публикация
Увесь історичний шлях Закарпаття – від найдавніших часів і до наших днів – можна поділити на ряд періодів:
– IX ст. – Слов’янське князівство білих хорватів під проводом князя Лаборця;
– XI-XVI ст. – Угорське королівство;
– кінець XIII ст. – початок XIV ст. – середня частина Закарпаття у складі Галицько-Волинського князівства;
XVI ст. до 1867 р. – Західна частина – Угорське королівство, у складі Австрійської монархії (Австрійська імперія); Східна частина до VII ст. – як частина Трансільванського князівства Османської імперії зі сплатою данини;
– 1867–1918 рр. – Австро-Угорщина;
– 1919 р. – Угорська Республіка (Радянська);
– 1919–1939 рр. – Чехословацька республіка;
– 1939 р. — Карпатська Україна;
– 1939–1944 рр. – Закарпатське губернаторство;
– 1944–1945 рр. – Закарпатська Україна;
– 1945–1991 рр. – Українська Радянська Соціалістична Республіка;
– з 1991 р. – Україна.
Займаючи важливе географічне положення на південних схилах Українських Карпат, Закарпаття, що в різні часи мало назву «Угорська Русь», «Карпатська Русь», «Руська Крайна», «Подкарпатська Русь», «Карпатська Україна», «Закарпатська Україна», з давніх часів було своєрідним містком між Сходом і Заходом. Чеське панування на Закарпатті позначилося рядом реформ, більшість з яких мала позитивні наслідки. З другого боку, проведено низку заходів, які йшли в розріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя.
За історичними даними Мирова Конференція в Парижі санкціонувала передачу Закарпаття Чехословаччині в Сен-Жерменському договорі, де рівночасно гарантувався автономний статус Закарпаття. Це відбулося майже 100 років тому – 10 вересня 1919 року.
Політично-культурний розвиток Закарпаття 1920—39 pоків відбувався між чехо-словацьким централізмом і місцевим автономізмом. Адміністративно-політичну організацію краю визначали статути празького уряду з 1919 та 1920 pоків. Втім, вони не здійснювали постанов Сен-Жерменського договору та чехо-словацької конституції про автономію. Закарпаття було виділено в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», поза його межами лишилося близько 100 000 українців у межах Словаччини.
Спершу празький уряд сприяв українській культурній течії на Закарпатті, але згодом, (з 1930-х pp.), коли прийшли більше до слова чеські народні соціалісти, штучно підтримувалося русофільство. Втім, український рух, спираючись на живий зв’язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з народних низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, здобував помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіти» з сіткою читалень по всьому краю (в 1936 р. — 14 філій і 233 читальні), «Учительської Громади» (в 1935 — 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді, Пласту і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинилися до перемоги українського національного руху на Закарпатті. Культурними і громадськими діячами цього періоду з-поміж українців на Закарпатті були о. Августин Волошин, брати Бращайки Михайло та Юрій, Ревай Федір та Ревай Юліян, Степан Клочурак, Августин Штефан, о. В. Гаджеґа та інші.
Немало сприяли національному відродженню Закарпаття також українці з інших земель, які перебували на Закарпатті, Володимир Бірчак, Іван Панькевич, Андрій Алиськевич, Василь Пачовський, отець Степан Решетило та інші.
За 20 років чеського режиму на Закарпатті немало зроблено в ділянці технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, будови, лікарні, соціальна допомогова акція на Верховині). Але чехам не вдалося розв’язати проблеми безземелля й безробіття. Проведена земельна реформа охопила лише незначну частину великих посілостей (приділено 35 000 га землі безземельним і малоземельним селянам). Хронічне безробіття закарпатського бідного населення збільшилося ще й тим, що ряд місцевих промислових підприємств припинив роботу, не витримуючи конкуренції з чеською промисловістю. Відхід на сезонні роботи, еміграція та фінансування урядом публічних робіт лише частково рятували важке становище мешканців Верховини.
Господарська криза початку 1930-х pоків викликала голод на Закарпатті, а масове безробіття відбилося в робітничих заворушеннях.Протичеські настрої посилювалися фактом централістичної політики Праги та наявністю великого числа чехів на Закарпатті (в 1930 році – 30 тисяч), з яких на 70—80 % складався урядовий апарат, чеські школи були привілейовані, хоч у більшості їх відвідували єврейські діти. Політична атмосфера кінця 1930-х років була досить зрадикалізована. В цей час Угорщина провадила ревіндикаційну політику щодо Закарпаття, де їй вторували угорська меншість та деякі русофільські і автохтонні діячі. Разом із цим, український національний напрям, здебільшого серед молоді, проголошував політичну програму незалежної України, комуністи проголошували совєтофільські гасла на користь СРСР і УРСР, а деякі русофільські кола захопилися ідеями російського фашизму.
У цій ситуації застала Закарпаття політична криза 1938 – 1939 років в Чехословаччині.
Під впливом міжнародних подій і внутрішнього тиску Прага у жовтні 1938 року погодилася на створення автономного уряду на чолі з Андрієм Бродієм, якого згодом усунено за угрофільство, головою уряду 26 жовтня 1938року став Августин Волошин. В той час як русофіли в більшості підтримували угорську ревіндикацію, українці виступили за будування автономної Карпато-Української Держави у федеративному зв’язку з чехами і словаками. Новий політико-правовий статус Закарпаття визначив конституційний закон 22 листопада 1938, за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного карпато-українського сойму. Після віденського арбітражу 2 листопада 1938, який приділив Угорщині південну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачів і Берегове, столицю краю було перенесено до Хусту. З великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. Вже 12 лютого1939 відбулися вибори до першого сойму Карпатської України, які дали значну перемогу Українському Національному Об’єднанню (86,1 % з усіх, що мали право голосувати).
Однак, міжнароднi події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карпатської України.
Угорці і поляки вели пропаганду за спільний угорсько-польський кордон коштом Закарпаття та посилали диверсійні групи з метою поширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава робили заходи в Берліні з метою одержати згоду Гітлера на окупацію Закарпаття. В той час так само збільшилося напруження між чехами й українцями у зв’язку з призначенням Прагою чеського міністра до Хусту генерала Л. Прхали. 15 березня 1939, одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття. На оборону стали відділи «Карпатської Січі», які не в силі були захистити країну проти вдесятеро більшого угорського війська (близько 40 000 солдатів). Ще до окупації Закарпаття, 15 березня 1939, зібрався Сойм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію і обрав президентом Республіки Августина Волошина. Втім, Уряд Карпатської України та багато діячів виїхали за кордон.
Так почалася угорська окупація краю. Для Закарпаття вона була зв’язана з терором та репресіями проти українських діячів. Замість обіцяної автономії, угорці визнали вузьку самоуправу «Підкарпатському Краєві», проводячи політику угорщення в культурному житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, толеруючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу української активності. В цьому плані були допущені і підтримувані урядом деякі установи («Подкарпатське Общество Наук»), деякі видання тощо. Політичні організації були заборонені. Реакція на тяжкий режим поневолення виявилась у масовій втечі закарпатської молоді до УРСР в 1940—1941 pоків та у діяльності націоналістичного підпілля. Угорці не зуміли здобути ніяких симпатій серед місцевого населення під час їхнього панування в 1939 – 1944 pоках.
Тому прихід радянських військ на Закарпаття восени 1944-го року розглядався більшістю населення як визволення. Чехо-словацька адміністрація відновилася тільки частково і тимчасово Закарпаття було швидко совєтизовано, а організований комуністичною партією з’їзд Народних Комітетів Закарпатської України 26 листопада 1944 в Мукачеві висловився за приєднання Закарпаття до УРСР.
29 червня 1945 між Чехо-Словаччиною і СРСР укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і приєднання його до України. Крайове управління в 1944- 1945 років було в руках Народної Ради Закарпатської України, а з січня 1946 року – обласних органів радянського управління.
Нова влада на Закарпатті провела за перші роки націоналізацію підприємств, а пізніше – в 1949-1950 роках – колективізацію сільського господарства. Також було введено радянську шкільну систему, в 1946 році засновано Ужгородський Державний Університет. Греко-католицька церква зазнала переслідувань з боку нового режиму (в тому числі вбивство єпископа Теодора Ромжі 1947), і в 1949 р. її формально зліквідовано. Закарпаття в повоєнні роки було, подібно як і сусідні галицькі області, тереном дії українських повстанців.
Характерною рисою радянізації Закарпаття стали масові репресії проти угорців, німців, українців, що призвело до еміграції частини угорців, словаків, німців, євреїв та представників інших національностей до своїх історичних батьківщин. В той же час проводилося організоване переселення корінних закарпатців у східні області України, на північ Росії та в Сибір, в регіон спрямовували фахівців з інших республік, а випускників місцевих навчальних закладів – поза межі Закарпаття і України. Здійснювалося переселення в регіон росіян і російськомовних військовослужбовців, співробітників державних органів, партійних і радянських чиновників, службовців, військових пенсіонерів та інших, що приводило до деетнізації і зросійщення місцевого населення. Це відбилося й на етнічному складі населення регіону та його міст.
На Всеукраїнському референдумі 1991 року 78 % населення Закарпаття висловилися за утворення на базі області самоврядної території у складі України. У 1992 році Закарпатська обласна рада прийняла рішення про визнання русинської національності та звернулась до Верховної Ради України з проханням вирішити це питання на державному рівні. Однак, минуло понад чверть століття, а це питання й досі не вирішено.
Слід також зазначити, що Закарпаття займає 2,1 % усієї території України.
Загальна площа краю становить 12 800 км². Закарпаття має 13 районів, 10 міст, 28 містечок, 561 сільське поселення. Обласний центр – місто Ужгород, міста обласного підпорядкування – Мукачево, Берегове, Хуст, а районного – Свалява, Іршава, Тячів, Виноградів, Рахів, Чоп, Воловець, Міжгір’я, Перечин, Великий Березний.
Більшість території краю займають гори. Тут знаходятья і найвища гора України – Говерла (висота 2061 м.), найбільше гірське озеро України Синевир (площа 7000 м² на висоті 989 м), найвисокогірніша транспортна магістраль України – автошосе по Яблунецькому перевалі на висоті 931 м, найдовший залізничний тунель в Україні – Щербин-Сянки, що має 908 м, найпівнічніша місцевість у світі, де вирощують чай – гора Красна Горка, біля Мукачева; географічний центр континентальної Європи – знаходиться біля села Ділове Рахівського району (48°30′ пн. широти і 23°23′ сх. довготи).
Закарпаття межує і з чотирьма сусідніми державами. Загальна протяжність кордонів на території області становить 460 км: з Польщею 33,4 км, зі Словаччиною — 98,5 км, з Угорщиною — 130 км, з Румунією — 205,4 км. Також, на півночі та північному сході Закарпаття межує з Львівською (85 км) та Івано-Франківською областями (180 км).
Закарпаття багате своєю історією. В краї нараховується 1817 пам’яток історії, 496 – археології, 48 – мистецтва. Найдавніша стоянка первісної людини у Центральній і Східній Європі знаходиться в Королеві Виноградівського району і датується близько 1 млн. 100 тис. років.
До сьогодні на Закарпатті збереглися 12 середньовічних замків, серед яких Ужгородський, Мукачівський, Невицький, інші в руїнах. В краї діють понад 30 монастирів, серед яких найдавнішими є Мукачівський, Угольський, Драгівський, Імстичівський, Боронявський, Малоберезнянський, всі інші з XX століття. До сьогодні в Закарпатській області також збереглися дворянські палаци Шенборнів (Карпати), Перені (Виноградів), Довгої (Довге), Ракоці (Мукачево), Другетів (Ужгород-Горяни), Бетлені (Берегове), Плотені (Великі Лази Ужгородського району).
За інформацією з відкритих джерел, підготувала Саша Клімова
Следующая публикация
Нет комментариев