Предыдущая публикация
Онлайн - акція "Подвиг.
Перемога. Пам'ять."
Гоцу Світлану Никонівну усі в селі Багачка знали, як учителя математики та колишнього директора школи. А у воєнні роки вона, як тисячі інших, була забрана у Німеччину, зазнала концтабірного життя.
Все своє свідоме довоєнне життя Світлана Никонівна пам’ятала, як постійні переїзди з одного села в друге. Батьки були вчителями і їх постійно переводили на роботу в інші школи. До 1940 року вони зупинилися у с. Басані, що на Запоріжжі. Тут же в 1941 вся сім’я, а їх було п’ятеро: батько, мати, Світлана, Богдан, Зіна, зустріли звістку про війну. А вже в листопаді того ж року вся Запорізька область була окупована німцями. 5 травня 1943 року фашисти оголосили мобілізацію молоді від 20 до 24 років. Світлані на той час було 18, але вона потрапила в число тих 5 тисяч юнаків і дівчат, кого було вивезено в вагонах для худоби в Німеччину. Ніхто не смів відмовитися, всі люди боялися німців, бо вони розстрілювали. І свіжі ще були розповіді про Краснодон, де молодогвардійців живими покидали у шурфи шахт. Дорога на чужину, в неволю, була важкою. Поїзд зупинився лише на кілька хвилин десь у полі. Тих, хто намагався втекти, розстрілювали на місці, бо не вважали за людей. Вагон постійно охоронявся німцями з автоматами. У Польщі проходили медичну комісію. Там же весь одяг і взуття дезінфікували, щоб полонені не занесли ніякої хвороби в Німеччину.
В Мюнхені всіх зібрали у концтабір Дахау. Від тих, хто давно вже там знаходився, їх розділяв дріт. Перше, що запам’яталось Світлані – це жінка, яка стояла коло дроту, просунувши в нього пальці і вткнувшись лицем. Вона ніби хотіла пройти через нього. доторкнутися до волі рукою, але тільки немічно і безнадійно дивилася крізь людей. В її погляді була порожнеча і безвихідь.
Годували новоприбулих супом з брукви, у який кидали трішечки мукички. Мало хто з новоприбулих його їв, більшість таку їжу просто виливали геть. Побачивши це, в’язні концтабору просили віддати їм суп, не виливати, бо навіть такої їжі вони давно вже не їли.
А ще запам’ятався німець з гумовим кийком. Він добре розмахував ним по спинах тих, хто від немочі не міг вранці разом з усіма підвестися з нар.
Після Дахау були концтабори Імменштадту, Зондгофену, Фімену. З останнього німці машиною привезли 12 чоловік у село Обермазельштейн.
Там на них вже чекали господарі. Так молода українка потрапила у сім’ю до німця. Не може Світлана Никонівна сказати, що її били, але через роботу, якою вона була завантажена з чотирьох годин ранку і до одинадцятої вечора, вона не бачила нічого. Пам’ятає тільки, що хотілося постійно спати. Звідки бралися сили, і сама не знає. Мабуть, нестримне бажання повернутися додому, до рідних, давали сили пережити все. Працювала тільки коло худоби, хатню роботу виконувала під наглядом. Будучи в трохи кращих умовах, сільські дівчата намагалися допомогти тим, хто працював на заводах. Кожного дня возили молоко на молочарню. Набирали молоко з бідонів у невеличкі пляшки, кидали у сніг, а, повертаючись назад, забирали і віддавали хлопцям та дівчатам з заводу. Світлана Никонівна пригадувала: «У мене з молоком не виходило, дуже пильно слідкував за мною німець. А от з яблуками – так. Залізу до льоху, наховаю в одяг і везу своїм. Та і ті, хто працював на заводах, теж, ризикуючи життям, у деякі снаряди, замість вибухівки, затовкували ганчір’я, папір. Хоч і боялися бути розстріляними, але ненависть до фашистів не залишала вибору.»
Так минуло 2 роки. У травні 1945 року всі, хто знаходився у віддалених селах, були зібрані в табори Імменштадту, де їх звільнили французькі війська. Вже потім американці відправляли колишніх бранців на батьківщину через Дрезден, Хемніц. У пам’яті німецькі міста постають, як гори червоною цегли. Вони були майже стерті з лиця землі!
І ось жадана рідна земля, лагідні материнські очі та батьківські теплі обійми. Але де ж Зіна? І тут Світлана дізналася, що через місяць, від того часу, як її забрали в концтабір, Зіну теж відправили до Німеччини. І тільки через півроку сестри зустрілись. І Зіна, не стримуючи сліз, розповіла, як, припавши до стіни концтабору Дахау, зчитувала рядки, написані знайомою рукою. Це писала вона, Світлана. В 1943 всі в’язні на дерев’яній стіні концтабору хімічним олівцем написали свої звернення до тих, хто колись буде на їхньому місці, з проханням триматися, в таких нестерпних умовах залишитися людьми.
Вони рано стали дорослими, але бачена жорстокість не скалічила, не озлобила їхні душі, а лише утвердила у них те істинно людяне, що в них було закладено від природи.
Следующая публикация
Комментарии 1