Предыдущая публикация
Пам’яті наставника Сновидовицького Свято-Хресто-Воздвиженського
храму протоієрея Григорія
Десь на Тернопільських крутих схилах й дорогах,
Що поблизу Почаївських святинь,
Зростав юнак, що свято вірив в Бога,
Здійнявши погляд у небесну синь.
Душа, духовним розумом багата,
Вела ЙОГО вперед, до своїх мрій,
І той юнак, розумний та завзятий,
Став панотцем у всій красі своїй.
Стежина долі далі простелилась,
Від дому все вела ЙОГО й вела,
Та, раптом, обірвалась й зупинилась
В самому центрі одного села.
Той панотець – то наш отець ГРИГОРІЙ
А те село, це там, де ми живем,
А центр його – то церква, до якої,
Ми щонеділі з покаянням йдем…
Так щонеділі вже багато років
Стрічає нас з поклоном до землі
Той, хто несе з собою мир і спокій,
Святий наставник храму у селі…
У заметіль, у дощ, у лютий холод,
За першим покликом ВІН мчить мерщій до нас,
Щоб розділить чужу біду та горе,
Мовить потрібне слово в котрий раз.
Щоби чужому щастю порадіти,
Адже за всіх ЙОГО душа болить.
ВІН батько наш – а ми всі ЙОГО діти,
ВІН має право нас навчати жить.
А ми у свою чергу знать повинні.
Що ВІН для нас – із неба посланець,
Що через НЬОГО йде зв’язок з Всевишнім,
І повертає до наших сердець…
Це є строки з святкової поеми, яку я присвятила, від імені всіх парафіян села Сновидовичі, для наставника нашої церкви на його 50 річчя. Далі було наступне :
Просіть за нас, вимолюйте спасіння,
А ми ВАМ допоможем каяттям,
Й отримаєм Боже благословення,
І всі заслужим вічного життя…
І він просив за нас… І він вимолював наше спасіння…
Ці строки майже 10-ї давності давались дуже легко, бо писалось про ЛЮДИНУ просту, щиру, добру, чуйну, справедливу, безкорисну. Про ЛЮДИНУ з сильним і красивим голосом, здатну виражати найрізноманітніші почуття. Про ЛЮДИНУ, яка допомагала йти по шляху православної віри і являлась прикладом для інших у вірі в Бога. Про ЛЮДИНУ, яка своєю людяністю, живим характером, добротою навертала все більше і більше людей до церкви, як дорослих, так і дітей! Про ЛЮДИНУ, яка створила навколо Свято-Хресто-Воздвиженського храму в с. Сновидовичі маленький рай. В цій ЛЮДИНІ було все – душа, талант і краса.
Теперішні строки даються дуже важко. Не легко підібрати слова, щоб ними виміряти біль, бо не так просто висловити всієї скорботи і печалі, яка скувала серце кожного прихожанина Сновидовицького Свято-Хресто-Воздвиженського храму. Не лише жителя села Сновидовичі, а саме прихожан цього храму, до якого часто на Богослужіння протоієрея Григорія приходили паломники з усіх кінців Рокитнівщини.
25 серпня до вищезгаданого храму чорною вереницею сходились люди. Але на цей раз зібрало всіх разом вже не Богослужіння панотця Григорія, а страшна звістка про його раптову смерть. Він так багато віддавав себе своїй справі, що забував про самого себе.
На заупокійну літургію та бажання провести в останню путь не просто священика, а друга, порадника та духовного наставника зібрались сотні людей. Пішою ходою вони супроводжували авто із його тілом ген за село, а тоді ще, витираючи сльози, довго дивились вслід, аж поки сумний кортеж не заховався за крутим поворотом.
Сказати, що це втрата, це просто нічого не сказати. Це страшна втрата для всіх нас, яка ще довго сковуватиме серце прихожан, коли вони будуть приходити на Богослужіння, адже кожного разу вони в надії будуть чекати, що ось відчиняться Золоті врата і до них на зустріч із щирою посмішкою вийде отець Григорій. Ця щира посмішка залишиться в нашій пам’яті назавжди.
Нехай Всевишній Господь прийме його душу до свого Царства. А ми, його вірні парафіяни, постійно молитимемось за упокій його душі.
Следующая публикация
Комментарии 20