Предыдущая публикация
Агов, люди!
Ви люди ж, правда?!
Бо я, бачачи восени чергового покинутого котика після дачного сезону, вже починаю сумніватися, що це роблять люди.
Люди, добрі, гарні, заможні, усміхнені, беруть собі котика, пестять його, бавлять, годують його, граються ним. А потім просто залишають.
Залишають, як пожовкле бадилля смачних огірків, які радували за столом своєю хрумкістю і ароматом.
Залишають живу істоту, як купу непотрібного бур'яну на компостній ямі в кутку дачної ділянки.
Залишають, просто залишають...
Бо кіт не вписується в квадрати міської квартири, не вписується в інше, позадачне життя.
Той, кого вчора любили, стає зайвим.
І того, кого вчора любили, просто кидають разом з пожовклим бадиллям на зиму. Як непотріб.
Просто не віриться, що так може вчиняти людина.
Добра, гарна, заможна, усміхнена.
Без форс-мажорів, в цілій хаті, в стабільному житті.
Але щоосені я бачу очі котиків, які нявчать, кидаючись до перехожих, заглядають їм в очі, шукають там доброту.
І десь знаходять, на щастя. Але не в своїх господарів, які покористувавшись котиком літній сезон, залишили його, домашнього, напризволяще виживати в невідомому світі пошуку їжі, боротьби за виживання серед бродячих собак, холодних вітрів замість ще недавно затишного кубельця...
І ці люди далі, в місті будуть ходити, жити, сміятися, радіти...
І когось любити, і когось пестити. Як колись маленького котика на дачі ...
Сьогодні я прочитала чергове оголошення в дачному чаті - мовляв, може, кому потрібен рудий котик, домашній, так склалися обставини, що залишився без господарів. І фото кота, на задньому плані добротне подвір'я ...
Так склалися обставини... Ага. І так щороку. Ці хоч написали... А хтось просто їде, стукнувши дверима авто, залишивши руду любов зрадженою людиною...
Колись більше десяти років тому, один такий літньо-дачний котик став жити в моїй родині. Його теж не хотіли забирати... Але, на щастя, зірки зійшлися так, що ми з ним зустрілися.
З маленького блохастого руденького котика виріс великий рудий Кіт. Дуже ніжний, дуже люблячий. Він вірить людям, йде на руки до кожного, хто заходить в гості, а як тільки напівприляжеш на кріслі чи дивані, то одразу і до пазухи добереться, вмоститься, і мурчить, щиро заглядаючи в очі...
Так, всіх котів не забереш, всіх не обігрієш. Але можна просто не залишати того, кого приручив.
Бо ж люди відповідальні за тих, кого приручили, пам'ятаєте?
Д.Галушкіна
Следующая публикация
Нет комментариев