Предыдущая публикация
ПРО КОЗАКА ІЗ СЕЛИЩА ЗІНЬКОВО.
Може правду люди кажуть,
А може вигадують.
На полтавщині діди
Вуса сажою вимазують.
Так не видно сідини
І густіші ростуть брови,
Тільки треба поспішити
Ще до Божої Покрови.
На Полтавщині байки
Давно розпустили,
Коли наші рідні і батьки
Під столом пішком ходили.
Жив тоді козак Іван
В селищі Зіньково.
Мав характер дідуган
І тверде залізне слово.
Був високий, і стрункий,
Та худий, як тріска.
Так замучив його піст
І сварлива Лізка.
Мав хатинку і коня,
Та землі ділянку,
Сам на свято випивав
Не одну велику склянку.
А на пасху і різдво
Ходив він молитись.
На заможніх тіточок
В церкві подивитись.
У Зіньково гомоніли.
Що жінок чужих кохає
І ні як не розуміли,
Чого втоми він не знає.
Тільки сажу дістає,
По вусах сам водить.
Вона сили додає,
Коли романи заводить.
А як стане серед шляху.
Та вусами поведе,
Всіх жінок села Зіньково
На кохання розведе.
Про Івана козака
Легенди ходили.
За життя йому жінки
Пам"ятник зліпили.
А одна вже літня жінка,
Біс її в ребро.
Закохалась в козака
Всім жінкам на зло.
Вуса каже до вподоби
І могутня сила.
Руки втому забувають.
Коли бере вила.
На гармоні він мастак.
Грає біля тину.
Всіх жінок там дістає
І чужу тварину.
Іван грає на гармоні
І горілку хлище,
Так він ноти підбирає.
Яка буде вище.
А буває так заграє,
Аж губа трясецця.
Свй характер так рівняє,
Коли вже не п"ється
Всі дівчата біля нього
Сядут у гурток.
На Івана поглядают
І плетуть вінок.
Ну а він там уявляє.
Що позаздрив хану
На дівчат всіх поглядає,
Як кіт на сметану.
Я недавно завітав
В селище Зіньково
І про діда запитав,
Так прийшлося слово.
І мене так здивувало,
Аж померзли вуха.
Дід Іван живий, здоровий
І тримає в собі духа.
Сам ділянку доглядає
І на ринок ходить.
Свою жінку він кохає
По селу не бродить.
Він гармонь свою зберіг.
Лежить у світлиці.
Тільки вуса потерає
Як бере з полиці.
Там один земляк сказав
І розвів руками,
А вусів то вже нема.
Загубив старий роками.
Следующая публикация
Нет комментариев