Предыдущая публикация
Коцюбинці – село, центр сільської ради, якій підпорядковане село Чагарі.
У 1986 р. в Коцюбинці переселено жителів с. Ліски. Розташоване на берегах р. Нічлава (ліва притока Дністра), за 20 км від районного центру і 6 км від найближчої залізничної станції Копичинці. Неподалік Коцюбинців пролягли автошляхи Гусятин–Копичинці (4 км на північ від села) та Гусятин–Борщів (7 км на південь від села), залізниця Копичинці–Гусятин (1 км на північ від села). Через село у меридіональному напрямі прокладена дорога з твердим покриттям Чагарі–Пробіжна. Географічні координати: 49º 04´ пн. ш. 25º 59´ сх. д. Територія – 6,78 кв. км. Дворів – 560 (2014 р.). Населення – 1688 осіб (2014 р.).
Поблизу Коцюбинців виявлено поховання до би міді. За припущенням істориків, на території села було місто Підвишенці, яке наприкінці 15 ст. зруйнували татари (центральна частина села до сьогодні називається Містечок; наявність підземних ходів на вулицях Велика і Мала Нараївка; багато археологічних знахідок 14–15 ст.; на початку 20 ст. ще були залишки мурів замку).
Перша письмова згадка – 1443 р. у теребовльських судових актах; тоді село називалося Кочубин. Назва походить, найімовірніше, від прізвища одного з його першого поселенця – вцілілого жителя міста Підвишенці Андрія Коцюби. Підвишенці було південно-східним форпостом княжої Теребовлі, котре неодноразово зазнавало нападів ординців. Після зради, місто було зруйноване і спалене, залишилося кілька будівель (нині вулиця Венгри). Тут жив безногий козак А. Коцюба, який організував відбудову села ближче до лісу. За іншим переказом, від прізвища одного із його перших жителів – Кочуби (Коцюби), котрий після того, як турецько-татарська орда у 1504 р. знищила місто Старий Ярослав (4 км південніше від села, нині с. Жабинці Гусятинського району), переселився на північ і заснував населений пункт. За іншими версіями – від польського прізвища Коцюба чи міста Бинці, яке знаходилось між селами Коцюбинці, Жабинці і Лісками у 14–15 століттях. Після того, як татари зруйнували його, люди, що вижили заселили нові місця – одні розбудувалися коло “Бинців”, а інші “за Бинцями”. З часом ці вислови перейшли в назви сіл-сусідів – Коцюбинці і Жабинці.
У 1477 р. хан Менглі-Герай спалив Кочубин, у тому числі замок; 1480 р. татари вдруге спалили поселення (згідно польських історичних джерел). Завдяки замку жителі села успішно відбивали напади кримських татар у 1516, 1524, 1590 рр.
Перша згадка в історичних джерелах села саме під назвою Коцюбинці датована 1562 р. У ході Національно-визвольної революції українського народу середини 17 ст. фортецю в селі у 1649 р. здобули козаки Івана Богуна. Село належало маґнатам Копичинським (Бествінським), Вонсовічам, Городиським, Мечиховським.
26 липня 1671 р. через Коцюбинці проїжджав німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, який у щоденнику згадав місцевий замок. У 1672 р. укріплення повністю знищили турки, повертаючись із Бучача. Після цього замок більше не відбудовувався.
У 1672–1699 рр. Коцюбинці – прикордонний із Туреччиною населений пункт Польщі. Після 1-го поділу Речі Посполитої село з 1772 р. належало до Австрії (Заліщицький циркул, із 1816 р. – Чортківський). У середині 19-го ст. відкрито початкову школу з польською мовою навчання. Протягом 1863–1914 рр. – Гусятинського повіту.
1902 р. велика земельна власність належала Андрію Городиському.
Молодь села (М. Бала, Г. Грицай, І. Музика, П. Мурава, Ілько Галак (1881–1916) воювала у Леґіоні УСС на фронтах 1-ї світової війни. У 1915 р. згоріло 57 господарств селян, церква і школа. У листопаді 1918 р. в Коцюбинцях проголошено владу ЗУНР; восени 1920 р. встановлено польську владу.
Протягом 1921–1939 рр. село Копичинецького повіту Тернопільського воєводства. Діяли філії товариств “Просвіта”, “Луг”, “Рідна школа”, “Союз Українок”, кооператива (з крамницею і молочарнею) та осередок ОУН.
Після 17 вересня 1939 р. в Коцюбинцях встановлена радянська влада. Від січня 1940 р. до травня 1963 р. село – Копичинецького району. В 1941 р. органи НКВС заарештували і знищили у Чортківській та Уманській тюрмах членів місцевого осередку ОУН – Йосипа Балу (1907 р. н.), Івана (1922 р. н.) та Петра (1920 р. н.) Івахівих, Миколу Лахмана (1890 р. н.), Дмитра Лисака (1903 р. н.), Івана Федишина (1914 р. н.), Михайла Шийку (1912 р. н.).
Від 7 липня 1941 р. до 23 березня 1944 р. – під нацистською окупацією. В липні 1943 р. червоні партизани загону С. Ковпака вчинили екзекуцію над жителем села, членом ОУН А. Присяжнюком (відрізали язик, викололи очі, вирізали на грудях зірку та напівживого прив’язали до коня, який волочив його розбитою дорогою 7 км до с. Пробіжна, де він і помер). В 1945 р. енкаведисти піддали жорстоким тортурам зв’язкову УПА Ганну Стельмащук (1921 р. н.), обмотавши дротом живіт, її водили по вулицях села щоб залякати селян, а тоді перевезли у Нижбірок де вирвали серце з живого тіла. У роки німецько-радянської війни до Червоної армії мобілізовано із села 191 чоловіка, з них 105 не повернулися додому.
1947 р. більшовики створили в Коцюбинцях колгосп. У квітні 1948 р. районна та сільська влада застосувала різноманітні засоби впливу (в т. ч. силові методи) на колгоспників та інших селян для прискорення сільсько- господарських робіт й недопущення зриву посівної кампанії. 6 квітня, коли селяни вдруге проіґнорували колгоспні збори, хоча влада через священика повідомила про них, в Коцюбинці з Копичинців приїхала група комуністів (30 осіб), які виганяли людей у поле на колгоспні роботи. 7 квітня у селі було розклеєно антиколгоспні листівки. Протягом 8–12 квітня група комуністів із районного центру й надалі силою виганяла селян в поле на роботу. Вночі 11 квітня село оточив військовий підрозділ (120 осіб), бійці якого зі собаками вдень перевіряли господарства місцевих жителів. Зокрема, у Михайла Забінця висипали на землю збіжжя і капусту та облили їх гасом; на обійсті Ярослава Заремного повикопували ями (шукали криївку бандерівців), повибивали діри у стінах, багнетами подірявили відра, побили ікони, поперекидали шафи; в Івана Буртника побили вікна, розвалили стіни, печі, повикопували ями в обох кімнатах будинку, розшили хату, стайню та порозсипали збіжжя; у Михайла Опаристого розвалили піч, повибивали діри у стінах, порубали столи, збіжжя порозсипали по подвір’ю, на ньому повикопували ями, в підвал кидали гранати, знайшовши у стодолі закопане збіжжя, кинули туди десять гранат, вважаючи, що то криївка бандерівців. Подібні протиправні безчинства, супроводжувані пострілами з гвинтівок, автоматів, ручних кулеметів чи вибухами гранат того дня військовики творили в багатьох селян. Увечері заарештовано Тадея Сернецького, Осипа Голубовича та Володимира Монастирського, яких наступного дня відпустили.
За участь у національно-визвольній боротьбі українського народу середини 20 ст. засуджено до 10–25 років ув’язнення 25 осіб та депортовано у Сибір 15 сімей місцевих селян. В ОУН і УПА за волю України загинуло 17 жителів Коцюбинців: Іван (1924–1944) і Михайло (1921– 1944) Бережні, Євстахій Берладин (1910–1946), Марія Ділай (1924–1944), Григорій (1924–1945), Іван (1923–1945) та Олекса (1921–1944) Дмитріви, Іван (1910–1945) та Йосип (1909–1941) Душнініцькі, Мар’ян Петрушка (“Крук”; 1924–1944), Павло Побігущий (“Грім”; 1920–1944), Антон Присяжнюк (1922–1945), Ганна Стельмащук (1921– 1945), Іван Ткач (1922–1944), Григорій (1924–1944), Йосип (1907–1944) і Микола (1918–1944) Хабінці. Комуністичним режимом репресовано, а згодом реабілітовано 59 жителів Коцюбинець.
Із травня 1963 р. до січня 1965 р. село – Чортківського району. Від січня 1965 р. і донині Коцюбинці – Гусятинського району. В 1964 р. збудовано дитячий садочок. 1967 р. – приміщення школи. У 1985 р. до села прокладено дорогу з твердим покриттям й за сприяння депутата Верховної Ради СРСР Анатолія Корнієнка збудовано соціально-культурний комплекс.
1992 р. на базі місцевого колгоспу створено приватну агрофірму “Нічлава” на чолі зі Степаном Коцірою (1958 р. н.). Завдяки його старанням значно оновлено машинно-тракторний парк, освоєно новітні технології. У 1996 р. завершено газифікацію села. З ініціативи С. Коціри і допомогою громади села, добудовано школу, в якій навчаються понад 250 учнів. За підтримки агрофірми у Коцюбинцях є футбольна команда “Нічлава” – багаторазовий чемпіон та володар кубків району й області.
Зберігся палац Городиських (пол. 20 ст.). Є церква святого Архістратига Михаїла (1799 р., мурована, відновлена у 1882 р.; 1992 р. храм по-новому розписав Василь Навізівський), костел (1902 р., споруджений на кошти родини родини Городиських), капличка Матері Божої, «фігура» Матері Божої Неустанної Помочі, п’ять хрестів парафіяльного значення. Споруджено пам’ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1965 р.). Встановлено пам’ятний хрест на честь скасування панщини, меморіальну таблицю поетові Миколі Тарновському (1975 р.). Насипана символічна могила УСС (1991 р.).
Діють ЗОШ 1–3 ступенів, дитячий садочок, Будинок культури, бібліотека, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, відділення зв’язку, цегельний завод. Є літературно-меморіальна кімната М. Тарновського.
У Коцюбинцях народилися літератори: письменник, перекладач, педагог Мирослав Капій (1888–1949), поет, громадський діяч Микола Тарновський (1892–1975), його сестра українська літераторка у США Марія Тарновська (1892–1975), а також командир стрілецького полку УГА, педагог Йосип Крушельницький (1894–1938).
Село – батьківщина священика, самодіяльного композито- ра, літератора, громадського діяча Любомира Якиміва (1913–2004), науковців дійсного члена НАНУ, доктора фізико-математичних наук, заслуженого діяча науки і техніки України, завідувача відділом теоретичної фізики, Інституту фізики НАНУ Петра Томчука (1934 р. н.), доктора фізико-математичних наук, професора Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Анатолія Мельника (1947 р. н.), педагога (заслужений вчитель України) Євгенія Чехунова (1952 р. н.), господарника Ярослава Душніцького (1934 р. н.), футболіста, тренера Івана Павлюха (1976 р. н.). В Коцюбинцях минули дитячі роки однієї з найвідо- міших піаністок Галичини початку 20-го століття, викладача Вищого музичного інституту у Львові – Ростислави Темницької з дому Білинських (1890–1968).
Б. Мельничук, В. Уніят, В. Щавінський (за матеріалами енциклопедичного видання «Тернопільщина. Історія міст і сіл»).
Ліски – село, що належало до с. Коцюбинці. До 1939 р. – Лужки. Було розташоване за 3 км на південний схід від села на вододілі річок Збруч та Нічлава (ліві притоки Дністра); тому на західній околиці – витік однієї з лівих приток р. Нічлава, а на сході – початок одного з витоків р. Суходіл (ліва притока Збруча) – р. Слобідка.
Назва походить, імовірно, від слова “лісок”. До 1939 р. – хутір Копичинецького повіту Тернопільського воєводства. Від осені 1941 р. до 1943 р. тут було ґетто, куди нацисти звозили євреїв із Гусятина та Копичинців і прилеглих сіл. На місці розстрілів євреїв, громадянин Ізраїлю Ілля Ваґнер, якому дивом вдалося врятуватися тут під час розстрілу, у 1993 р. встановив меморіальну плиту.
У березні 1949 р. на хуторі – 31 двір, проживало 147 осіб, працювала школа; у лютому 1952 р. – 22 двори, 92 особи. Наприкінці 1950-х рр. Ліскам надано статус села. У 1986 р. зняте з обліку населених пунктів у зв’язку з переселенням жителів у с. Коцюбинці. 2011 р. останні мешканці поселення – сім’ї Івана Гуцулюка та Івана Любого переселилися відповідно у навколишні села Коцюбинці та Суходіл.
В. Уніят, В. Щавінський (за матеріалами енциклопедичного видання «Тернопільщина. Історія міст і сіл»).
Следующая публикация
Комментарии 3