По-справжньому нас люблять лише мами.

І, хоч стосунки наші часто не прості,
Вони не сплять і моляться ночами.
Їм байдуже, що ми і вперті, й не святі.
Шліфують нас любовʼю, обіймають.
І завжди просять, щоб себе ми берегли.
Та лиш вони таких, як є, приймають.
Усе приймають, що змінити не змогли.
Жаліють нас, хвилюються, хоч зляться.
І терплять різні наші вибрики щосил.
Кричать крізь сльзи, бо за нас бояться.
А ми у відповідь: «Ну хто тебе просив?»
Зневірені, розбиті до нестями
До них вертаємось, шукаючи любов.
Так нас завжди чекають лише мами...
Бо ми -- їх діти, їх частинки, рідна кров.
✍️Оля Будчук