Пора вже груші куштувать.
Вже надвечір'я потемніли.
Вже пожовтіла сіножать.
Якась бездонна ностальгія
За тим садочком у вікні.
Якась щоденна веремія
Не дає виспатись мені.
І я все тут, а дітки в школу,
А немовлята в пелюшках.
А я про літо, рідну мову,
Про осінь в жовтих чобітках.
А я щодня про наболіле,
Про те буденне, що болить.
Про небо чорне, небо біле,
І про водицю, що шумить.
А я про ці дитячі пальці,
Що вже навчилися тримать.
Про хліб із печі, руки в смальці,
І про життєву благодать.
А ще про те, що нас чекає,
Чого чекати у зимі.
А хлопчик яблучко тримає
І посміхається мені.
Він посміхнувсь як Мона Ліза,
Як мама стомлена в жнива.
Голубка в небі сиза-сиза
І я то мертва, то жива...
✍️Галина Потопляк.
Присоединяйтесь к ОК, чтобы подписаться на группу и комментировать публикации.
Комментарии 3