Предыдущая публикация
"Люди!
Дашка пішла!"
(реальна історія про невіру і віру)
++ +
- Тітка Олена, - окликнув мене ніжний голосок.
Я обернулася. Мене наздоганяла якась дівчина.
– Ви що, мене не впізнаєте?
Я придивилася.
– Дашка?
Да. Це була Дашка. Ну треба ж! Скільки їй зараз? П'ятнадцять, напевно...
Я, і правда, насилу впізнала в цій рудоволосій довгоногій красуні ту безглузду, незграбну дівчину, якою вона була ще роки два тому. Коли я востаннє її бачила. Пам'ятаю, вона скаржилася, що в класі її дражнили «Жабиням».
- Ви давно приїхали, тіть Лєн?
– Позавчора...
Все це відбувалося в маленькому українському містечку, де живе моя свекруха і куди я приїжджаю щоліта...
– А до нас зайдете з дівчатами? Батьки будуть дуже раді.
– Звичайно, зайду. Татові з мамою привіт передавай...
Дівчина радісно махнула мені рукою і побігла далі... А я дивилася їй услід, таку щасливу, сонячну і прекрасну, і згадувала ту давню історію...
* * *
Дашка...
Її батьки, Віка з Дімою, одружилися ще в інституті.
Жили добре, дружно. Хотіли дітей. Але Господь не давав. Точніше, вони Його і не просили. В Бога вони тоді обидва не вірили.
Вони обійшли всіх можливих лікарів: скрізь їм сказали, що зі здоров'ям у них все добре і в чому проблема – невідомо.
З Богом Віка все ж пізніше спробувала «налагодити відносини». За порадою знайомої баптистки почала ходити в місцевий молитовний дім. І чоловіка агітувала, але він лише сміявся.
Так вони і жили... Йшли роки. Їм було вже за тридцять.
Одного разу, поїхавши у своїх робочих справах до Києва, Дмитро зайшов до Києво-Печерської Лаври. Навіть не з цікавості (нічого цікавого він там для себе не бачив) – за компанію з колегою.
– Ти помолися, попроси старців про дітей, – наполягав той.
Діма лише недовірливо махав рукою.
– Лікарі нічого не змогли – ти думаєш, ці «кістки»(тобто мощі) допоможуть?
Але молебень замовив і свічку поставив-так, для пристойності.
І раптом через місяць – вагітність.
Віка була впевнена, що все це завдяки її відвідин молельного дому. Про Печерських старців вона і чути не хотіла. А чоловік особливо і не сперечався. Він лише дивувався такому "збігу".
Народилася Дашка. Прекрасна, здорова дівчинка. Доньку батьки не хрестили: Віка – тому що баптисти хрестять у дорослому віці, а Діма – бо вважав це «попівськими вигадками». Він і сам був нехрещеним.
Але любили її без пам'яті, порошинки здували. З рук не спускали, ніби боялися втратити. І навіть часто сперечалися, хто буде заколисувати це їх ненаглядне щастя.
* * *
А потім трапилася біда. Було Дашці три роки.
Вони з батьком під'їхали на машині до магазину. Дівчинка несподівано відкрила двері, вискочила на дорогу, і її на повному ходу збив проїжджаючий автомобіль.
- Я нічого не пам'ятаю-шок у мене був, - розповідав Діма. - Люди потім говорили, що я тримав її на руках, всю закривавлену, вмираючу, і вив як вовк. А коли під'їхала швидка, кинув її лікарю на руки, впав перед ним на коліна і все вив...
Дівчинка була без свідомості, але ще жива. Її підключили до якихось апаратів, обвішали трубками і крапельницями. Але лікарі не давали Даші жодних шансів. Сказали чесно, що це лише штучно відтягне неминучий кінець. Занадто серйозними були травми.
Дімі дозволили перебувати в реанімації, і він не відходив від ліжка вмираючої дочки. Не спав, не їв. Тільки плакав, притиснувшись обличчям до її млявої ручки.
Віка ж в цей час сама лежала в лікарні. Серце не витримало.
Там, у лікарні, Діма зустрів отця Анатолія, місцевого священика, який прийшов когось причащати.
– Я схопив його за руку і прямо закричав: «Ну де цей ваш Бог? Чому всяка сволота живе, а моя дочка вмирає?!?!» – розповідав Діма. – А він так терпляче почав мене розпитувати, що сталося. Втішити якось намагався...
Дізнавшись, що дівчинка нехрещена, отець Анатолій запропонував хрестити її прямо там, в реанімації.
– Я, хоча в Бога і не вірив, – зізнавався Дмитро, – але схопився за це як за останній шанс. Отець щось говорив, я нічого не розумів. Але коли він водою на Дашу бризнув, дивлюся – палець у неї ворухнувся. Подумав, здалося. А тільки отець Анатолій закінчив, вона очі відкрила, подивилася на мене і прошепотіла: "ТАТО..."Досі мурашки по шкірі... Тут лікарі втекли, нас з отцем Анатолієм виштовхали. А потім найголовніший покликав мене і каже: «Чудо! Ми були впевнені, що вона і до себе-то не прийде".
* * *
Десь через тиждень отець Анатолій хрестив у себе в храмі Дмитра з Вікторією. Точніше, з дружиною робили щось інше, вона ж була баптистською. Дізнавшись, що дочка прийшла до тями, вона відразу встала на ноги і " втекла " з лікарні.
Я якраз зайшла замовити записки, і священик мене з ними познайомив.
Пам'ятаю, Діма, двометровий бугай, радів як дитина і все повторював: "а Бог же є, є! У я дурень! Який я дурень!»
А Віка, колишня баптистка, яка не визнавала ікон, стояла на колінах перед образом Спасителя і щось шепотіла Йому. Довго, то плачучи, то посміхаючись. А що – я не чула...
Але Даша ще була в реанімації. Тому отець Анатолій разом з батьками і всіма парафіянами кожен день молився про одужання дівчинки.
Через місяць її виписали. В інвалідному візку. І лікарі сказали, що і так вже сталося диво. А чи буде вона ходити-невідомо.
Тоді Діма з Вікою взяли благословення у отця Анатолія і поїхали до Києва. До тих самим преподобних Печерських, яких Дмитро назвав колись "кістками". Тиждень пробули в столиці, ходили на служби, молилися... Сповідалися і причастилися всією сім'єю.
Потім повернулися в своє містечко – і через місяць Дашка встала.
Пам'ятаю, Діма примчав на подвір'я з дівчинкою на руках. Ось-ось повинна була початися всеношна. І кричав, розтираючи по обличчю щасливі сльози: «Люди! Отець Анатолій! Дашка пішла! Господи, спасибі Тобі! Дочка, покажи!»
І дівчинка, погойдуючись, невпевнено зробила кілька маленьких кроків... І ми всі тоді плакали...
Так, з Дашею багато займалися, але Діма з Вікою впевнені, що без Божої допомоги і преподобних києво-печерських старців цього б не сталося...
... І ось Даша виросла. Стала красунею, розумницею.
Того дня вона легко бігла кудись, посміхалася вітру, життю, мені... Її золоте волосся іскрилося на сонці. А я дивилася на неї і думала про те диво, якому я колись була свідком. І про те, як же Милостивий і Всемогутній Господь!
(Олена Кучеренко).
Следующая публикация
Комментарии 1