Предыдущая публикация
Так творилися лицарські легенди!
Була тиха сонячна опівденна година. І так хотілося прилягти десь у тінистому куточку й забутися сном! Але ж… – Ну? – втомленим сонним голосом спитав дракон. – Умри, сволото! – у запалі вигукнув лицар. Вихопив із піхов невеличкого, вже добряче пощербленого в боях меча і якось невпевнено помахав ним перед носом чудовиська. Дракон позіхнув на всю свою широченну пащу і зневажливо поморщився: – Сер! Ви погано виховані! Нас іще ніхто не представив одне одному, а ви вже починаєте клеїти на мене образливі ярлики. Що за нечемний тон – «Умри, сволото!»?! Де ота хвалена лицарська шляхетність, де глибока повага до супротивника? І звідки така упевненість, що я саме сволота, а не щось інше? Чому не «мерзота», «погань», «виплодок пекла» чи, на худий кінець, «гнида казематна»? Лицар зніяковіло замовчав, сором’язливо почервонів і старанно закрився щитом, аби ворог не помітив його розгубленості. Лицарський кінь, що валявся неподалік, насміливсь обережно розплющити одне око. Дракон лукаво підморгнув йому, й переляканий коник істерично хропнув і знову розкидав копита, нібито втративши памороки. – Гаразд, питання про «сволоту» було риторичним, – знову заговорив ящір поблажливим тоном. Гулко плюхнувся задом на землю і схрестив передні лапи на грудях. – Але дайте мені відповідь, сер, ось на що: якого біса вам спало на думку лоскотати мене отим своїм смішним дрином? – Ніякий то не дрин! – образився лицар. – Доки ти його не прожував і не виплюнув, то був мій спис! Моя фамільна бойова зброя, успадкована мною від батька, діда, прадіда! – Ага, спис! – чудовисько багатозначно поворушило бровами. – Тобто ви, сер, таким чином зізнаєтеся, що мали намір мене, мирно сплячу, рідкісну, вже майже червонокнижну істоту, підло й підступно заштрикати до смерті?! Мушу вам зауважити, що це було б негідно, огидно й не по-лицарськи! – Це була воєнна хитрість! – поспішно пояснив лицар. – Це була воєнна тупість! – переконливо заперечив дракон. – Якщо взяти до уваги товщину і твердість моєї луски, характеристики міцності отого… хе-хе!... списа і черепашачу швидкість вашого скакуна, то нескладно дійти висновків про безрозсудність і безглуздість такого вчинку! – Умри, сво… – знову почав був лицар, не витримавши просторікувань від клятого страховища, яке чомусь не хотіло помирати, як це належало йому за всіма канонами, а несло тут баляндраси, відверто й нахабно глузуючи з доблесного воїна! – Так-так, я пам’ятаю! Проте прошу не перебивати мене. Я ще не все сказав. Дракон усівся зручніше, згорнувши кільцем свого довжелезного хвоста, і продовжив повчальну промову: – Ні, ви поясніть мені, куди котиться оцей світ?! Варто лише прилягти на короткий спочинок після ланчу, так би мовити, забутися в обіймах Морфея, як тут же відшукається який-небудь дурненький жевжик, закутий у залізяччя, й намагатиметься за моєю допомогою вдовольнити свій героїчний комплекс неповноцінності! Як вижити простому, чесному драконові серед оцих феодалів-драконофобів?! Як не здохнути від недосипання?! – Е-е-е… То ми будемо битися чи ні? – після тривалої паузи долинув із-за щита нерішучий голос лицаря. – А сенс? – флегматично спитав дракон, відчайдушно борючись із зівотою. – Ну-у-у… – вже вкотре протягом цього діалогу лицар відчув себе загнаним у глухий кут. – Традиція така у нас, у лицарів. Битися з усякими чудовиськами. Заради честі й слави… – Ні, сер, ви мене не зрозуміли. Мені заради чого з вами битися? Лицар замислився, шукаючи більш-менш конструктивну відповідь. Аж тут зненацька засурмили роги й загуркотіли копита – у їхній бік прямувала численна лицарська рать. Змій подивився туди й болісно скривився. – Ну от! Накаркав! Ну, за що мені це, га?! – скрушно сплеснув він лапами. – Дочекався ваших спільників… чи то пак колег – мисливців за монстрами! З прорунованими списами, заговореними мечами, кумулятивними арбалетами! Сміхота та й годі! Наче дітлахи малі! І з отакими битися?!.. Ех, знову доведеться вдавати з себе переляканого й утікати від погоні! Знову не спати! Їй-їй, краще б ви мене уві сні до смерті залоскотали! І що його робити?!.. – Умри, сволото! – збадьорився лицар і метнув у супротивника меч… Ах, як мальовничо виглядав тепер цей клинок, стирчачи з драконової пащеки! А ще ефектнішою була постать лицаря-переможця, що гордовито спирався сталевим чоботом на морду поверженого чудовиська! Новоприбулі вояки у подиві й захваті витріщалися на богатиря, вражено прицмокували язиками й шанобливо перешіптувалися, підтверджуючи один одному, що завалити отаку звірюку простим мечем – це нечуваний, неймовірний подвиг! Лицар зверхньо слухав їхні оди й дифірамби на свою адресу і, як і личить справжньому героєві саг, балад і легенд, велично бундючився. Потім драконоборці уважно і старанно записали золотим пером на пергаменті його ім’я, аби було кого прославляти у тих-таки сагах, баладах і легендах. Поштиво попрощались і від’їхали, несучи до своїх замків гучну звістку про нову блискучу звитягу… – Жвалили? – прошепелявив дракон і виплюнув із пащі меча, тим самим повернувши собі нормальну дикцію. – Ага, звалили, – кивнув лицар, ледве тямлячи, що сталося. – Чудово! – гигикнув ящір, задоволено потираючи лапи. – Я знав, що ця моя ідея спрацює! А головне: кожен із нас отримав те, що хотів. Ти – славу, а я – можливість трохи подрімати. – Але ж це був безчесний обман! – обурено скрикнув лицар. – Який же це обман? – посміхнувся дракон, показуючи півсаженні ікла. Він розлігся у найближчий скирті й солодко позіхнув. – Ні, партнере. Це якраз і була вона – ота сама воєнна хитрість! Чи не так? І ящір іще раз лукаво поглянув на лицарського коня. Бідолашне непарнокопите у відповідь так часто закивало, що ледве не відвалилися вуха. ©
Следующая публикация
Нет комментариев