Предыдущая публикация
Вале́рій Васи́льович Лобано́вський (* 6 січня 1939, Київ, Українська РСР — † 13 травня 2002, Запоріжжя, Україна) — радянський та український футболіст і тренер.
Багаторічний наставник «Динамо» (Київ), на чолі якого двічі вигравав Кубок володарів кубків. Тричі був наставником збірної СРСР, з якою став віце-чемпіоном Європи 1988. Тренер збірної України у 2000–2001 роках. Майстер спорту СРСР. Нагороджений радянськими орденами «Знак Пошани» і Трудового Червоного Прапора. Заслужений тренер СРСР та України. Герой України.Юність та ігрова кар'єра[ред. • ред. код]
Народився 6 січня 1939 року у Києві в сім'ї робітника. Рідний дядько Лобановського по матері — український письменник Олександр Бойченко[1][2].
Освіта[ред. • ред. код]
Навчався у київській школі № 319 (Червонозоряний проспект, 146). Зараз там встановлено меморіальну дошку, а сам навчальний заклад названо іменем Лобановського.[3] Закінчив школу зі срібною медаллю. У 1956 році вступив до Київського політехнічного інституту, де з частими перервами, академвідпустками і поновленнями вчився до 1964 року, коли сам написав прохання про відрахування з ВНЗ. Потім таки отримав вищу освіту — в Одеському політехнічному інституті.[4] Незвичним залишається факт, що такий видатний тренер не мав вищої фізкультурної освіти.
Кар'єра гравця[ред. • ред. код]
Вихованець футбольної школи № 1 (від 1952 року) та футбольної школи молоді (ФШМ) у Києві (від 1955 року). Перший тренер — Микола Чайка.
У 1957 році 18-річного нападника запросили до дублю «Динамо» (Київ). Після певного періоду гри за дублерів дебютував у чемпіонаті Радянського Союзу 29 травня 1959 року у матчі з ЦСК МО.[5] Лобановський прославився вмінням надзвичайно точно подавати підкручені м'ячі з кутових та штрафних ударів (т. зв. «сухий лист») — часто після різаних передач Лобановського м'яч влітав у ворота безпосередньо з кутового. На тренуваннях відпрацьовував удари такого типу, використовуючи фізичний ефект Маґнуса і власні математичні підрахунки. Завдяки цьому вмінню футболіст прославився на весь Радянський Союз. Його порівнювали з таким видатним тогочасним майстром виконання цього технічного елемента, як бразилець Діді — чемпіон світу 1958, що саме на цьому турнірі зразково виконував підкручені і «різані» паси та удари. Партнери відзначали нестандартне мислення Валерія на футбольному полі, вміння застосовувати дриблінг, що було незвично для таких високих (187 см) гравців. Часто його стрімкі проходи лівим краєм поля завершувалися точною передачею товаришу у середню частину поля. Володів цілою низкою фінтів та обманних рухів. Добре грав головою у повітрі.
Якщо воротар відкривав ближній кут, Лобановський підкручував м'яч прямо у ворота
Якщо воротар зміщувався надто близько до передньої штанги, Лобановський підрізав м'яч на дальню, де гол забивав Олег Базилевич
Із сезону 1960 року став повноцінним футболістом основного складу — переважно він діяв на лівому фланзі нападу, де прекрасно зігрався з Валентином Трояновським.[6] Того року Лобановський став найкращим бомбардиром клубу, забивши 13 голів. У сезоні 1961 року «Динамо» (Київ) увійшло до історії, ставши першою не московською командою-чемпіоном, а нападник провів 10 голів у чемпіонаті.
Валерія Лобановського запрошували і до збірної СРСР, але тоді у Радянському Союзі було дуже багато лівих нападників найвищого рівня (Михайло Месхі, Анатолій Ільїн, Галімзян Хусаїнов), тому киянин зіграв тільки 2 матчі (проти Австрії та Польщі). Провів дві гри за олімпійську команду СРСР, де був капітаном і діяв на місці центрального нападника. Завершував ігрову кар'єру в одеському «Чорноморці» (1965–1966) та донецькому «Шахтарі» (1967–1968, у 1968 році був капітаном команди).
Всього як гравець Валерій Лобановський провів 253 матчі у чемпіонаті СРСР у найвищій лізі і забив 71 гол (у київському «Динамо» — відповідно 144 матчі і 42 голи, в одеському «Чорноморці» — 59 і 15, у донецькому «Шахтарі» — 50 і 14).
Був головним виконавцем відомого футбольного удару у стилі «сухий лист».
Тренерська робота[ред. • ред. код]
«Дніпро» (1968–1973)[ред. • ред. код]
Валерій Лобановський досить швидко закінчив професіональні виступи як футболіст і перейшов на тренерську роботу. Першою командою для 29-річного наставника став дніпропетровський «Дніпро», куди його запросили у другій половині 1968 року. Цього сезону клуб посів третю позицію у своїй підгрупі другої групи класу «А» (друга група класу «А» — тодішня назва першої ліги) і наступні два роки теж фінішував у першій трійці.
1971 року команда виграла турнір своєї підгрупи. У фінальній групі з чотирьох переможців своїх підгруп дніпряни зайняли друге місце (проходило дві перші команди) і вийшли до вищої ліги. Команда не була «зірковою», але мала у складі класних виконавців (воротар Леонід Колтун, півзахисники Роман Шнейдерман, Анатолій Пилипчук, Станіслав Євсєєнко та нападники Віктор Романюк і колишній гравець «Динамо» й «Чорноморця» Валерій Поркуян). У рік дебюту серед найсильніших «Дніпро» під керівництвом Валерія Лобановського зайняло високе, як на новачка, шосте місце, випередивши багато сильних колективів, наприклад, московські «Динамо» та «Спартак».
Початок роботи у «Динамо» (1973–1974)[ред. • ред. код]
Після такої вдалої роботи у Дніпропетровську його запросили очолити київське «Динамо». Валерій Лобановський у жовтні 1973 року замінив на посаді головного тренера Олександра Севідова.
20 жовтня 1973 року у львівській грі проти «Карпат» Лобановський вперше вивів команду «Динамо» на поле у ранзі головного тренера. Основний час закінчився «сухою» нічиєю (0:0), а серію пенальті, яка у цьому сезоні була обов'язкою у випадку нічиєї, виграли кияни. Той сезон «Динамо» завершило на 2-му місці.
У січні 1974 року до Лобановського приєднався колишній партнер з «Динамо» Олег Базилевич, який після закінчення кар'єри тренував «Шахтар» (Донецьк). Цей тандем пропрацював до кінця 1976 року. Обидва наставники мали рівні права, хоча Базилевич був, насамперед, видатним теоретиком, а Лобановський організовував тренувальний процес.[7] У 1974 році до штабу також увійшов Анатолій Пузач. Після сезону 1974 преса характеризувала стиль динамівців під керівництвом нових тренерів не дуже позитивно і критикувала за раціоналізм, небажання грати у атакувальний футбол на виїзді (т. зв. «виїзна модель» — гра від оборони з метою здобуття нічиєї) та за дії на посередніх швидкостях. Але хороших результатів було досягнуто — у 1974 році кияни виграли чемпіонат і здобули Кубок СРСР.
Сформувався колектив, який міг змагатися з найсильнішими командами Європи. На воротах стояв Євген Рудаков, в обороні грали Стефан Решко, Михайло Фоменко, Володимир Трошкін. В середній лінії діяли, зокрема, Володимир Мунтян, молодий Леонід Буряк, який швидко прогресував, та Володимир Веремєєв. Разом з Олегом Блохіном на вістрі діяв Володимир Онищенко. У традиційному «списку 33 найкращих» футболістів СРСР 1974 року було 8 «динамівців», з них аж 7 — під № 1.
Тандем Лобановський—Базилевич розумів, що у сучасному футболі неможливо обійтися без точного розрахунку навантажень на футболістів. «Динамо» почало співпрацювати з Анатолієм Михайловичем Зеленцовим — науковцем з кафедри теорії фізвиховання Київського інституту фізкультури. Зеленцов розробив точну систему розрахунку тренувального процесу, математичне моделювання фізичних навантажень на гравців і згодом очолив наукову лабораторію київського «Динамо», яку в народі назвали «центром Зеленцова»[8].
Кубок володарів кубків та Суперкубок УЄФА (1975)[ред. • ред. код]
У 1975 році київське «Динамо» здобуло радянському клубному футболу перші в його історії європейські призи — Кубок кубків і Суперкубок УЄФА.
У перших трьох раундах Кубка володарів кубків кияни здолали болгарський ЦСКА, «Айнтрахт» (Франкфурт), де виступав відомий Юрґен Ґрабовскі і турецький «Бурсаспор». Півфінальним суперником «Динамо» став ПСВ (Ейндговен) — чемпіон Голландії-1975, у складі якого виступало кілька відомих гравців збірної. Київська гра завершилась розгромом гостей 3:0. Повторну гру з мінімальною перевагою динамівці програли — 1:2.
У фіналі, що відбувся 14 травня 1975 року у Базелі, команда Лобановського перемогла угорський «Ференцварош» — 3:0. Дубль зробив Володимир Онищенко, один гол забив Олег Блохін. Угорський футбол на той час вже давно пережив свої найкращі роки.
Восени того ж 1975 року двоматч (протистояння із двох матчів) з володарем Кубка європейських чемпіонів німецькою «Баварією» приніс радянським футболістам упевнені «сухі» перемоги 1:0 у Мюнхені та 2:0 у Києві. Динамівці зуміли переграти клуб, який був базовим для чемпіона світу 1974 — збірної Західної Німеччини та мав у своєму складі зірок європейського футболу Зеппа Майєра, Франца Бекенбауера, Ґеорґа Шварценбека і Ґерда Мюллера.
Всі 3 голи у цих іграх провів прудконогий результативний нападник Олег Блохін, якого у кінці року «Франс Футбол» визнав найкращим футболістом Європи і вручив «Золотий м'яч» (у класифікації був ще один динамівець — Леонід Буряк поділив 23-26 місця). У 1975 році клуб Валерія Лобановського встановив рекорд радянського «списку 33 найкращих»: у переліку опинилося аж 12 киян і 8 з них були під № 1. Футболісти-переможці Кубка володарів кубків отримали найвище спортивне звання — «заслужений майстер спорту СРСР». За підсумками 1975 року британська Асоціація спортивних журналістів визнала «Динамо» (Київ) найсильнішою спортивною командою світу, а Лобановського та Базилевича — найкращими спортивними тренерами світу[9].
Перший прихід у збірну СРСР і кінець 70-х (1976–1982)[ред. • ред. код]
Валерія Васильовича призначили наставником збірної СРСР, яка у попередньому, 1974 році дуже невдало розпочала відбіркові ігри чемпіонат Європи 1976, програвши Ірландії 3:0. Київське «Динамо», чия висока ігрова форма була безсумнівною, стало базовим клубом збірної.
Лобановським був прихильником введення системи «осінь-весна», яка більше підходила для клубу, який виступає у єврокубках. «Динамівці» мусіли входити у тренувальний період рано навесні, щоб підготуватися до вирішальних стадій міжнародних клубних турнірів, що закінчувалися саме весною, а радянський чемпіонат стартував лише у квітні. Коли ж радянські команди набирали оптимальну форму (літо-осінь), то єврокубки лише починалися. Замість нової системи футбольні чиновники сезон вирішили поділити 1976 на 2 окремі чемпіонати. Весь календар було підкориговано заради інтересів «Динамо» (Київ) та збірної. Лідерам киян дали можливість цілеспрямовано готуватися до завершальних матчів Кубка європейських чемпіонів, чемпіонату Європи і Олімпіади 1976 у Монреалі. «Динамо» більшість ігор весняної першості 1976 провело напівзапасним складом — кияни були основою збірної СРСР та готувалися до важливих єврокубкових поєдинків з «Сент-Етьєнном». 2:0 на власному полі, 0:2 після основного часу в гостях і пропущений м'яч на 22-й хв. додаткового часу. Французів пройти не вдалося.
Київський клуб у 1970-х та 1980-х роках мав можливість використовувати потужний «адмінресурс» — палким уболівальником «Динамо» був перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький.[10] Одною вказівкою чи телефонним дзвінком Щербицький міг викликати до Києва будь-якого гравця з команд усієї УРСР. У всьому Радянському Союзі подібними впливами міг похвалитися хіба ЦСКА (Москва), який вербував талановитих футболістів повістками з військомату для «проходження» військової служби у клубі.
Турнір у відбірковій групі до чемпіонату Європи радянські футболісти виграли, але у плей-оф відбірному раунді поступились майбутнім чемпіонам — Чехословаччині.
Єдиним пріоритетом став олімпійський турнір. В групі 'збірна' грала зі збірними КНДР і Канади. В обох матчах радянські футболісти легко виграли — з Канадою 2:1, з КНДР 3:0. В чвертьфіналі збірна зустріла іранців. Все було ясно після голу Звягінцева, який подвоїв рахунок, і, хоч збірна Ірану в кінці матчу скоротила відставання, на цьому рахунок 2:1 на користь радянських футболістів не змінилася. В півфіналі з тим самим рахунком збірна СРСР програла майбутнім чемпіонам — збірній НДР. В матчі за «бронзу» збірна перемогла бразильських олімпійців з рахунком 2:0, що означало перший успіх Лобановського на посаді головного тренера збірної Радянського Союзу. Після цього ВВЛ покинув збірну, оскільки тренування двох команд водночас негативно впливало на результати київського «Динамо».
Влітку 1976 у виснаженій команді почалися конфлікти певних футболістів (Мунтяна, Трошкіна і Матвієнка) з тренерами. Після закінчення першості пішов асистент Лобановського Олег Базилевич. ВВЛ залишився.
В 1979 році Лобановський головним тренером збірної УРСР на футбольному турнірі Спартакіади народів СРСР. Українці посіли 3-тє місце, в матчі за бронзу обігравши росіян з рахунком 2:1 (Степан Юрчишин — двічі).
У сезоні 1978 «динаміки» були другими, у 1979 — третіми. Завершив виступи воротар Євген Рудаков. Гравців «бунтівників» віддали до інших команд (Матвієнка та Трошкіна до «Дніпра», Мунтян догравав у київському СКА). До команди прийшов талановитий швидкий лівий оборонець Анатолій Дем'яненко, в основному складі закріпився універсал Володимир Безсонов, у середній лінії діяли Володимир Верємєєв та Леонід Буряк, а у нападі грали Вадим Євтушенко та Олег Блохін, якого ще з 1972 щороку визнають найкращим лівим нападником країни. «Динамо» стає чемпіоном у 1980 та 1981 роках, а керівництво радянського футболу повертає Лобановського на пост наставника збірної у 1982 році (після невиразної гри Радянського Союзу на ЧС 1982).
Шлях до вершин (1982–1990)[ред. • ред. код]
Найближчою метою збірної став вихід до фінального турніру чемпіонату Європи 1984. Перед останнім туром СРСР випереджав Португалію на 1 очко і остання гра відбувалася між цими командами у Лісабоні. Команду Лобановського задовольняла навіть нічия але її не було досягнуто. Долю матчу вирішив пенальті, реалізований португальцем Жордау наприкінці 1 тайму. Валерія Васильовича знову відсторонили від роботи зі збірною.
Тим часом «динамівців» у сезоні 1983 тренував ленінградський фахівець Юрій Морозов. Командній грі бракувало колективної зіграності, частіше траплялися порушення спортивного режиму серед футболістів. 7 місце стало найнижчим від весни 1976 року, коли у чемпіонаті грав напів-«дубль».
Следующая публикация
Нет комментариев