Предыдущая публикация
«Надійшов час, щоб ми знову випростали свою українську спину і ступили на дальший наш життєвий шлях твердою українською ходою, в якій відчуваються стопа і княжих дружинників, і козацьких предків, і всіх борців за краще українське майбутнє», Іван Ірлявський.
17 січня 1919 року в селі Ірлява на Закарпатті народився Іван Ірлявський (справжнє ім'я та прізвище – Іван Іванович Рошко) – український поет, журналіст, розстріляний гестапо у 1942-му.
Прожив він надто мало. Встиг дивовижно багато. Іванові Ірлявському належить чільне місце у літературі, як і в громадському, суспільному житті Закарпаття і всієї України 30-х – початку 40-х років ХХ-го століття.
З набуттям Підкарпатською Руссю восени 1938-го автономії й формуванням Карпатської України Іван Ірлявський став одним із її будівничих і захисників в Ужгороді, а відтак у Хусті. Після кривавої розправи сфашизованої Угорщини над Карпатською Україною Іван через Югославію та Німеччину добирається до Праги, де з літа 1939-го по осінь 1941-го наполегливо займається літературною творчістю та журналістською працею в журналі «Пробоєм» і газеті «Наступ», а також додатку до останньої – часописі українознавства «Націоналіст». Десь у вересні 1940-го в одній із похідних груп ОУН шлях Івана Ірлявського проліг в Україну, у Київ. Тут разом із краянином – журналістом Іваном Рогачем, його сестрою Ганною, сином Олександра Олеся – Олегом Ольжичем та іншими патріотами з українського антифашистського підпілля в умовах фашистської окупації вони займаються відродженням Соборної України, її громадського й духовного, літературно-мистецького життя. Іван Ірлявський, зокрема, редагує літературний додаток до редагованої Рогачем щоденної газети «Українське слово» – «Література і мистецтво», працює секретарем щойно створеної Спілки письменників. Розбудова української державності зовсім не входила в плани гітлерівської Німеччини, і на початку лютого 1942 року Івана Ірлявського разом із товаришами арештувало гестапо. Кажуть, йому запропонували редакторство уже сфашизованої Рогачової газети – «Нове українське слово», від чого Іван навідріз відмовився.
21 лютого 1942 року життя Івана Ірлявського та його товаришів – Івана Рогача, Олени Теліги, Михайла Теліги обірвала гестапівська куля в Бабиному Яру під Києвом.
За життя поет видав три поетичні книги – збірки «Голос Срібної Землі» (1938), «Моя весна» (1940), поему «Вересень» (1941); четверта вийшла, як Іван Ірлявський уже належав Вічності – «Брості» (1942), її встиг вивезти перед арештом автора редактор часопису «Пробоєм» Федір Гайович; у Києві була завершена також у рукописі історіософська поема «Послідній із роду», над якою поет почав працювати ще в Празі – рукопис загубився у вирі війни. Публіцистика Івана Ірлявського друкувалася в періодиці.
«Мої будні п’яніли від долі
у розмаю, в весняних вінках,
там, де простір ширяє на доли,
там, де закрут, де рідна ріка…
…Я із серцем схвильованим слухав,
біля мене шуміла вода;
що не знав я милішого друга,
тому часто над нею сідав.
Мені вільха, що воду корінням
ссала в себе, співала тоді,
як роками зростають горіння,
як пориви живуть молоді.
Мої будні, мої побратими,
не тужили, а гордо росли,
і в них дух запліднився єдиний,
наче соки весною до слив»
Іван Ірлявський.
ІВАН ІРЛЯВСЬКИЙ (РОШКО).
РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ.
Іван Ірлявський (1919—1942) — поет. Народився 17 січня 1919 р. в с. Ірляві (звідси псевдонім Івана Рошка) у бідній сім'ї Років. 1938 р. закінчує Торговельну академію в Мукачеві, певний час працює в банку Ужгорода. 1939 р. вступає в ряди вояків Закарпатської України. Переїздить до Праги, де працює машиністом, коректором, поліграфістом при українському націоналістичному видавництві «Пробоєм». Зближається з поетами-пражанами. Належав до Культурної Референтурі Проводу ОУН (керівник — О.Ольжич). У складі похідної групи ОУН добираються до Києва. На початку 1942 р. його арештовує гестапо. 21 лютого разом із О. Телігою та її чоловіком розстріляний в Бабиному Яру.
Його перу належать поетичні збірки «Голос Срібної Землі» (1938), «Моя весна» (1940), «Вересень» (1941), «Брості» (1942).
КАРПАТСЬКА СІЧ*
Великий шлях, дорога превелика,
змагання героїчні до мети,—
все це дав час цей передбурний, дикий,
час боїв наших молодих.
Лягли сліди, як іскри, у минулім,
по тих слідах в майбутнє нам іти!
Готуймося на перепони, бурі, в
сіх мужніх лицарів — в ряди!
Завдання наше: праця муравлина,
а клич: із рук не випускать меча!
Хай дні бурхливі незбагнутих чинів
про нас признання б'ють печать;
нехай дзвенять про успіхи, про змоги,
що наша міць гартується в серцях!
Ми не відступим, не зійдем з дороги,
бо наступ, пориви — борцям.
Отож летіть, слова, у світ могутньо,
хай скаженіють вороги й падуть,
бо сталось те, чому для них не бути:
полки грізні звитяжно йдуть!
Ідем у лавах непоборних, смілих
і знаємо,— святою нам — борня!
На шляху ми — одно незломне тіло,
в майбутньому — Нова Сім'я.
* Організація Народної Оборони
Закарпатської України в 1938-1939 рр.
ПІСНЯ ДНІВ
Я із долею не примирився,
не журись, моє серце, а грай,
грай про весни та бурі й залийся
молодими піснями украй.
Бачиш — хвилі б'ють море буремним,
знаєш — тяжко минали роки,
а тут дні йдуть неждано таємні,
дні поривів звитяжних, палких.
Злі століття виносили присуд,
нас пекла й випікала доба
від Кавказу до срібної Тиси,
не вгавала в степу боротьба.
Не в торнадах, що мчали з усюдів,
гартувався наш помах, наш лет.
Заспіваймо ж про спрагнений трудень,
неспокійних я буднів — поет.
СРІБНА ЗЕМЛЯ
І
По долах, горбах, по верхів'ях
і ріках, що з тихих джерел
напровесні родяться в співах,
чуть гомін карпатських осель.
Крізь простір туманів, крізь дими
не видно ні сонця, ні зір,
ні вітру, що лине з долини
і млу пориває за бір.
Там квітнуть квітки на узбіччях
в завої лиснатих кущів,
а осінню, днями і ніччю,
великі проходять дощі.
І чути дзюрчання потоків
та шуми лісів навесні,
що в серце запали глибоко
селянам, що гинуть в борні.
Нерушені праліси манять,
як вабили предків колись,
а доли застигли в чеканні,
простершись по Тисі униз.
Щороку там родяться діти
щороку вмирають старі.
Співає над ними лиш вітер —
трембіта сумна вівчарів.
II
Століття спливали, як води
над Тисою й горами тут,
як крик кочовничих народів,
що знову, як перше, ідуть.
Хоч вічно Карпати у гніві,
що громом грізним вибуха,
зарані шпилі червоніють,
і сонце стоїть на верхах.
Все ждуть когось в горах у тузі,
і з низів там поклики чуть.
Чи раз залиша коні в плузі
юнак, вчувши наче салют.
Яка кров Лаборця могутня,
природи відвага буйна,—
що сили ще є на майбутнє
доволі у наших синах!
Уже не бракує нам того,
що манить, чарує, веде
і вказує завжди дороги
за гори, на Київ, у степ.
Роки відпливають, як води,
і світять нові вдалині.
На горах вік-вічно тут бродить
дух смерті й нової борні…
Следующая публикация
Нет комментариев