Предыдущая публикация
Іван Франко називав Юрія Федьковича "буковинським Кобзарем".
" "Такі поети як Шевченко, Федькович, мислили піснею, і то піснею в народному стилі. Але це мислення піснею чуже було Лермонтову, Маяковському і багатьом ін.". (М. Рильський).
11 січня 1888 р. у Чернівцях на 54-му році життя помер письменник-романтик, старий парубок Осип Юрій Федькович.", - Ганна Черкаська.
«БО Я ДЛЯ УКРАЇНИ ЛИШ ЖИЮ, ЄЇ І ДУШУ Й ТІЛО ЗАВДАЮ»
УЧІТЬСЯ
Ластівочко, щебетушко,
Де ти від нас, душко, йдеш?
Що ти дітям с того світа,
С теплих країв принесеш?
Принесу вам весну красну,
Принесу вам ружин цвіт,
Лиш учіться, діти любі,
Лиш учіться – вчіть! вчіть!
Гой учіться, діти, світа!
Що наука, то й гаразд;
Лан не дасть вам хліба всігди,
А наука всігди дасть.
Гой учіться, діти, світа,
Бо що Господь, то і світ;
Що зіжнеться, то минеться,
Що ся навчить – ніт! ніт!
Юрій Федькович
190 років тому, 8 серпня 1834-го, у містечку Сторонце-Путилове (тепер селище Путила Путильського району Чернівецької області) народився письменник Юрій Федькович. Батько шляхетний поляк Альберт Гординський де Федькович. Мати Анна Ганицька – донька православного буковинського священника.
«Родився він у цісарській землі Буковині, де живе чимало українського народу. По Підгір’ю народ цей подібний мовою та звичаями до того, що живе у Подольскій губернії. По горах у Буковині люди живуть і говорять трохи інакше і звуться гуцулами», – писав учений Михайло Драгоманов.
Початкову освіту здобуває у приватного вчителя та брата матері Івана Ганицького, згодом вступає до Чернівецької 4-класної реальної школи. Закінчує лише 2 класи. Батько мріє віддати сина до Вищої школи у Львові чи Відні, але Юрій не хоче. Їде в Молдову. Влаштовується помічником інженера у місті Нямце – тепер Румунія, потім у Яссах знайомиться із художником-портретистом німцем Рудольфом Роткелем. Той розкриває поетичний талант хлопця, Федькович починає писати перші вірші німецькою мовою.
1852-го вступає до Австрійського війська. Батько платить за це 120 золотих ринських – грошей Австрійської імперії. Успішно складає усі військові випробування й отримує звання ефрейтора-гренадера 41-го полку. Бере участь у військовому поході на Італію проти французьких військ. За мужність отримує звання обер-лейтенанта. Але Австрія програє війну, і полк Федьковича відправляють до Чернівців.
«Від літа 1859 року пожив він у Чернівцях, де стояла частина його полку. Недовго був він там, але і сего вистачило, щоб із нього виробився свідомий українець і щоби дозрів його талант. Жив він дуже солідно. З офіцерами поза службою не сходився. Перед жіноцтвом був дуже соромливий», – пише публіцист Осип Маковей у «Життєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича», виданому 1911-го у Львові.
У місто 24-річний обер-лейтенант гренадер 41-го українського полку прибуває після невдалого квітневого походу австрійських військ в Італію. У Чернівцях чиновником у магістраті працює його батько Альберт. Син поселяється в нього. За кілька днів не витримує зверхнього ставлення батька до матері, мовчки забирає речі й іде в готель «Під чорним орлом».
Шукає місця, де збираються начитані люди. Знайомиться з учителем гімназії 31-річним Ернстом Нойбауером. Той пише вірші німецькою й утримує літературний салон. Запрошує військового відсвяткувати 100-річчя письменника Фрідріха Шіллера.
– Я теж дещо написав, ось гляньте, – Федькович дістає свої вірші офіційною тоді німецькою мовою.
– У ліриці ви можете мірятися з будь-яким німецьким поетом, – каже Нойбауер.
– Я не маю ще й досі случаю тієї поезії об’явити, бо до того треба грошей, – говорить Федькович.
– Чому ти по-руськи не пишеш? Ти ж з роду українців-русинів, – каже студент місцевої гімназії Кость Горбаль до Юрія Федьковича під час одного з літературних вечорів.
– Говорити по-гуцульськи добре вмію, а писати – ні. Але пробую. Ось моя перша українська поезія, – показує поему «Нічліг».
Після зібрання не розходяться. Разом з двома студентами йдуть до готелю, де мешкає Юрій Федькович.
«Кімната невелика, убого уладжена, освітлена променем заходячого сонця, котре вдиралося через вікно, – пише у спогадах Горбаль. – Під вікном сидів слуга жовнір й курив люльку. Федькович співав якусь пісню руським баритоном, пограваючи на цитрі».
Чоловіки дивуються рівним відносинам офіцера з підлеглим. Господар багато жартує. Пригощає тютюном з коробочки у вигляді голови турка.
Говорять про поезію. Студенти читають принесену з собою збірку віршів Тараса Шевченка. Переконують, що Юрій Федькович теж має писати українською. Він погоджується.
Офіцери полку запрошують на вечірки, та він відмовляє. Дружить лише з жовніром Семеном Нарівняком, з яким разом ходив на Італію.
«Мали вони з вуйком Семеном велику дружбу, не викали між собою, як ото з іншими. Балакали як люди», – пише Осип Маковей.
Якось улітку Юрій Федькович їде до друга в гості в село Новосілки – тепер Заліщицький район на Тернопільщині. Заходить у корчму.
– Подайте мені Семена Нарівняка, – каже підвищеним голосом і хмуриться.
Налякані селяни бачать чоловіка в офіцерському мундирі й кидаються шукати жовніра. Коли приходить, то обнімаються й цілуються з гостем. Люди розуміють, що військові дружать і заспокоюються. Ті ж ідуть до хати Нарівняка.
– Поскликай сюди цілу родину, – жартує Федькович. – Ти казав, що маєш сестру вродливу. Дай подивлюся, чи то правда. З ким ще живеш, показуй.
Сім’я велика, й місця у хаті мало, тому після вечері, офіцер іде ночувати до Семенової сестри Палагни. Вона живе з чоловіком та сином Іваном неподалік. П’ять днів гість гуляє околицями та спілкується з селянами. Повернувшись у Чернівці, оформлює дозвіл на вінчання Семена. Восени гуляє на весіллі друга. Тоді ж задумується й собі завести сім’ю.
У Чернівцях часто проводить вечори на квартирі покійного губерніального львівського секретаря Осипа Марошані. Вдова з 17-річною донькою Емілією регулярно проводять літературні зібрання.
«Збиралося там вечорами численне веселе товариство. Говорили по-німецьки на усілякі теми, що руської справи зовсім не стосувались», – згадував Осип Маковей.
Якось Юрій Федькович читає там власну поезію, Емілія грає на фортепіано. Вона чорнява, має густі брови, довге волосся, носить великі круглі золоті сережки. Офіцер закохується в неї. Присвячує вірші. Друзям не подобається, що вона вихована в «дусі польсько-німецькім», та цінують її начитаність.
Емілія відповідає Юрію взаємністю. Багато гуляють. Чоловік називає її «пречистою» та «царівною троянд». Якось не стримує захопленості перед друзями: «Сам чорт, побачивши її, молився би за неї побожно Богу».
«Ти найкрасніша з-поміж красних, молода і гарна. Чом же співаєш так тужливо, а коли заговориш слово, то зараз плачеш. Скажи мені, чому се? Я сам про те не зможу спитати», – пише коханій в одному з листів. Надсилає їх, якщо не виходить побачитися хоча б день.
Вирішують одружитися. За законом батьки дівчини, яка виходить заміж за офіцера австрійської армії, мають внести кавцію – заплатити спеціальний збір. Ці гроші призначаються для виплат жінці і дітям на випадок смерті військового. Розмір залежить від чину та походження офіцера.
Емілії у відомстві повідомляють, що має заплатити за шлюб з Юрієм 30 тис. золотих ринських. У них з матір’ю таких грошей немає, отримують лише кілька сотень пенсії на рік. Наречений не може допомогти коханій, отримує річну зарплату 500 золотих ринських. Уперше в житті звертається до батька по допомогу, але і в нього немає таких грошей.
Військовий пише казку про троянду і стрільця. Дарує її коханій. У творі квітка звертається до мисливця з проханням зірвати її. Не хоче перецвісти і зав’янути на самоті. Той кидається до рослини, але чує горн і залишає троянду.
У лютому 1861-го Юрія Федьковича з полком переводять на територію теперішньої Румунії. До Емілії він не заходить і не прощається, боїться розплакатись. Передає гувернанткою кілька поезій.
«Хоч ви, пане поруччику, ані слівцем не попрощалися зі мною. Я таки даю вам доказ моєї приязні. Сей дубовий листок нехай буде талісманом у всіх пригодах життя. Будьте здорові, і хай Бог вас береже», – відписує Емілія.
Більше вони не бачаться. За кілька років дівчина виходить за старшого румуна Гергеля і виїжджає до Ясс. Грає в театрі, але хворіє і помирає 32-річною. Її листи Юрій Федькович тримає при собі все життя.
15 поем і повістей видав Юрій Федькович. Серед них – «Довбуш», «Дезертир», «Пречиста діво, радуйся, Маріє!», «Україна», «Лук’ян Кобилиця». А також три томи поезій і збірку «Дикі думки». «Моя школа була Чорногора, а не львівська або віденська академія», – казав письменник.
«Се одна з найоригінальніших літературних фізіономій. Так і здається, що природа гуцульської землі і порода зложила в ньому що мала найніжнішого і найсердечнішого. Болі, туга, надії й розчарування рекрутського та вояцького життя оспівував він так, як ніхто другий. Всі похожі на частки його автобіографії – так і здається, що автор співає і розказує всюди про те, що сам бачив, найглибшими нервами душі прочув. І в тім іменно й лежить чаруюча сила його поезії. В тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова», – писав 1886-го Іван Франко у журналі «Зоря» до 25-річчя поетичної діяльності Юрія Федьковича.
– Чи пластично, чи на образі я маю бути не в іншій, тільки в гуцульській ноші. У кого серце повне любові й щира рука, того прошу о ялиці, рожі і барвінок на моїй могилі і довкола неї, – час від часу каже друзям письменник Юрій Федькович. Часто переживає депресію і думає про смерть.
Із верхнього одягу він носить тільки мундир або гуцульський кептар.
– Або я служу цісарю, або зі своїм народом, – пояснює. Для поховання обирає саме народне вбрання.
Наприкінці 1887-го у Чернівцях працює над трагедією «Богдан Хмельницький». Починає скаржитися на біль у шлунку, не встає з ліжка. Складає заповіт. Усі свої праці передає чернівецькому товариству «Руська бесіда», гроші з продажу майна – слузі Михайлові Мельнику.
– Я жодної родини не маю, він мені як дитина, – каже при свідках.
Через рік у Федьковича стається внутрішня кровотеча, він помирає. За похорон береться «Руська бесіда».
Надворі сильний мороз і хуртовина. Та сходяться багато людей із навколишніх сіл. Найбільше – його земляків із Путилова, що за 118 км від Чернівців. Вінки присилають товариство «Просвіта», Gazeta Polska Bukowiny, професори Михайло Драгоманов із Женеви та Іван Франко зі Львова.
14 січня о 10:00 з його дому вирушає процесія, яку веде отець Ісидор Воробкевич. За ним грає оркестр 41-го піхотного полку, в якому служив покійний, іде стрій гуцулів, члени товариств і студенти, які несуть вінки.
«Ніколи раніше в Чернівцях надписи на вінках не зробили таке велике враження. Вперше цілий похоронний обряд відбувся тілько по-українськи. Коли виносили домовину з церкви, відспівали українці пісню “Тихий вітер” з новим текстом», – згадує Осип Маковей.
На похорон витрачають 500 золотих ринських. Їх повертає слуга громаді після продажу помешкання Федьковича, за яке отримує 2336 ринських. Решту грошей витрачає на могильний пам’ятник у вигляді високого куба. На ньому пишуть заповіт Федьковича: «Бо я для України лиш жию, єї і душу й тіло завдаю».
Следующая публикация
Нет комментариев