Предыдущая публикация
Іван Низовий.
ТАК ВОРОГИ, ЧИ, МОЖЕ, УСЬОГО-НАВСЬОГО «ВОРІЖЕНЬКИ»?
Є категорія людей: раби від народження і до смерті. Рабство в них у крові – воно проявляється у мові, вчинках, релігійних відправах і забаганках. Їм затишно у звичному рабстві, нашим «совкам»; їх не треба визволяти з «обломовського сну-споглядання» – вони вимруть на волі, задихнуться вітром природної, даної самим Творцем, свободи. Тож нехай собі тішаться вродженим рабством і вимирають поступово, як всілякі ендемічні створіння…
Але ж – і це велика правда – вони заважають розвою суспільства, будь-якому поступу вперед, прогресу в усіх сферах нашого з вами життя, особливо ж в царині культурній, соціальній і духовній! Вони не хочуть знати правдивої історії того краю, де живуть-існують, їм чужі традиції та звичаї народу, серед якого вони пристосувалися двадцять, сто двадцять, двісті двадцять, чи, може, й триста двадцять років тому. Вони зневажають (бо таки й не знають) автохтонну мову, пісню, літературу, вірування й обряди. Вони обпльовують наші святині. Вони – ті ж варвари, хоч і вважають себе прогресивними колонізаторами. Так, саме колонізаторами. Вони цього сьогодні вже й не приховують. Бо вони, на їхнє тверде переконання, цивілізують нас, темних, забитих і затурканих. Вони силоміць нав’язують нам свою, чужинську, мову, бо нею, бачте, розмовляв сам Ленін (гримуча суміш чотирьох національностей – із їх некращими якостями!)… А ще вони, по вінця переповнені всім тим негативом, про який я щойно сказав, понад усе ненавидять нашу державну незалежність (навіть таку, якою вона насправді є) та хочуть її знищити дощенту, на віки вічні!
Чому, приміром, два луганських Кисельови віднедавна відкрито стали недругами? Бо один із них, значно старший, споєний вовчим молоком шовіністичної імперії, а другий, ще молодий, вельми делікатний та інтелігентний (що я і підкреслюю свідомо), вихований матір’ю-українкою в дусі нашої людяної, християнської моралі, у добрих традиціях нашого хліборобсько-козацького народу. А яка, наприклад, різниця між луганською неординарною вченою-росіянкою Борисовою і київською екстремальною українкою, теж ніби вченою, Наталкою-відьмою (це не я її так прозвав – народ наш!) на прізвище Вітренко? Велика різниця! Ольга – українська патріотка, яка довела це всім своїм неординарним життям, а Наталка – яничарка-шовіністка (і ще прогресує в бік фашизму), яка в постійно екстремальному режимі отруює залишки озону в постчорнобильній Україні.
Хто сьогодні заважає нам будувати національну державу, хто теше кілки, аби забити їх у наші з вами могили? Ми їх добре знаємо: це так звані комуністи й соціалісти (прогресивні та регресивні), це об’єднані та роз’єднані есдеки, «різноблочники»-антиукраїнці, віровідступники та зрадники, ті ж «раби, підніжки, грязь Москви» за Шевченком, усілякі покидьки-безбатченки, зграя ласих на чуже добро злодіїв-убивць! За якими б прізвищами вони не ховалися (російськими чи українськими, або й іншими, геть «забугорними»), під які прапори б не ставали, ми їх легко вираховуємо: це нащадки рабів, що приблукали з чужих усюд на нашу щедру й родючу землю – за шматком хліба; це посліддя всіляких «колоністів», принаджених на обидва береги Дніпра німкенею-сукою Катериною; це, зрештою, покидьки спочилої в Бозі Совдепії, онуки і правнуки тих «комісарів», які заморювали голодом наш працелюбний народ у двадцяті, тридцяті й сорокові роки минулого століття, це «найдостойніші» вихованці чекістів, комуністів із «ленінським вогником» в очах.
А ми їх, у піснях та історичних думах, лагідно обзиваємо «воріженьками», а ми про них кажемо й сьогодні не як про недругів-ворогів, а як про «опонентів», «прихильників іншої ідеї», «наших візаві»… Хороші «візаві» – із вулканною ненавистю в серці та голові! Могильщики вони, а не «візаві», кати нашої самобутності – без жалю і співчуття.
Вони – вороги усього українського – прийшли до нас непрошені-вербовані, закорінилися в нашу нескупу землю та ще й «застовбили» тут свою «прародіну», нав’язавши нам свою топоніміку. А чи дуже приємно нам, автохтонам, ходити вулицями, названими на честь наших катів: Леніна, Дзержинського, Вишинського, Фьодорова, Медвєдєва, Лаціса, Косіора?.. Чи радіємо ми, україномовні українці на сході й заході своєї держави, зачувши рідну мову? Так, радіємо, бо подібне трапляється не часто, із роками все рідше й рідше. Чужа, агресивна мова витісняє українську зі всіх сфер життя. І це неабияк радує сучасну Росію: скоро бунтівні «хахли» будуть стояти у нашому імперському хліві!
Моє особисте ставлення до росіян (московитів) завше було інертним. Були серед них друзі, добрі приятелі – аж до національного питання. О, тут партнери по чарці й розмові круто мінялися, бо ніяк не хотілося втрачати пихи старшобратства! Так їх навчили, їх уже не змінити. Це у них у крові – зверхність над усіма: «хахлами», «хачиками», «азерами», «чучмеками», «нацменами», «семь раз нерусскими». Як у нас, у хахлів і малоросів, у крові – рабство. Діагноз хвороби є, а от ліків – немає.
Щось подібне я відчуваю і стосовно західних наших сусідів – поляків. З одними – дружити можна, з іншими – не варто. Якщо не хочеш наразитись на сумнозвісний шляхтянський гонор.
Росію-імперію (і ту, давню, ще Петровську, і пізнішу, Миколаївську, й нинішню, єльцинсько-путінську) відверто не люблю. І це моя особиста справа. Певне, є за що не любити. Як є за що й не дуже упадати перед Польщею. Теж, була, насолила нам – довго пектиме.
Отож мені легше було брататися з грузином Діасамідзе й узбеком Умаровим – в армії; із монголом Суренжавом і кумиком Магомедовим – у Літературному інституті. Бо ми були рівними й не вивищувались один над одним. Як і має бути між людьми.
Не скажу, що в мене не було справжніх друзів серед росіян – московитів, сибіряків, далекосхідників. Були, та ще й які: Коля Осін, Володя Башунов, Вітя Ксенофонтов, Толя Пчолкін, Гена Суздалєв… Я і зараз про них згадую з теплим сумом.
Чи можна було полюбити московського кубанця Юрія Кузнєцова? Адже він – великоросійський шовініст, при мені, п’яний, принижував свою красуню дружину, татарку волзьку? Полюбити, може, й не було за що, а от шанувати і навіть дружити з ним – це цілком можливо: чудовий російський поет планетарного таланту, душа компанії, відверта й безкомпромісна натура. Я і шанував Юрія – царство йому небесне! Він таки ж добре знав українську мову й високомайстерно перекладав нашого Євгена Плужника.
А чи можу я полюбити й пошанувати одного з невдалих учнів, але доброго співпляшника Юрія-Вовчика чи то Прокопенка, чи то Казміна? Таж немає за що ні любити, ні шанувати! Хіба що – як-небудь терпіти. Бо воно ж, як вип’є зайвину, несамовито кричить: «Я – великий русский поэт!» А само ж, як відомо, народилося від українського батька, в українському шахтарському селищі. Та України – не любить. Любить Росію і себе. І шанує всіх антиукраїнців, у тому числі й «регіоналів». Що ж, кожному своє. Яничарство, як і рабство, – у хахляцько-малоросійській крові. Ще від Кочубея та Іскри. А може, ще й раніше… від царя Панька, як земля була тонка.
У моєму кабінеті – кілька портретів та бюстів. Тарас Шевченко – мій кумир. Перед ним схиляється вся українська Україна. Віктор Ющенко – мій Президент, хоч пів-України його не любить, а пів-України розчаровані ним… Є ще Борис Грінченко й Володимир Даль – великий українець і великий московит данського походження. А на книжкових полицях мирно «уживаються» класики української і російської, європейської та світової літератур…
28.09.2006
Низовий Іван Данилович
«Одна в нас Батьківщина – Україна.
Чуттєвий щоденник» (рукопис, 2005 – 2007)
Следующая публикация
Нет комментариев