Предыдущая публикация
Олійний живопис "Нехай усе почекає" є намаганням зустрітися з чуттями Пречистої Богородиці Діви Марії, з її Любов'ю та трепетом до свого Сина Ісуса, Спасителя людства.
Єдність Дитятка з Матір'ю, в час годування, яскраво підкреслює біль розриву, якщо розважати цю мить на піку страти її Сина, коли Його публічно вбивають на хресті прямо у неї на очах. Два полюси відношення до її Дитя між якими незбагненна прірва. Від безмірної ласки і ніжності до найжорстокішого звірства, холоднокровно-катуючого убивства. На всю цю прірву простягається материнське серце Діви Марії. Та її Любов і смирення заповнює цю пекельну відстань і витримує, разом із своїм Сином, зберігаючи Єдність. Людство дивлячись на Розп'яття встидається перед Ісусом Христом. Та не менш доречно було б і щиро соромитися перед Дівою Марією, адже саме Її улюбленого Сина так жорстоко убила наша вина. Бо завдавати біль дитині - це розбивати серце Матері.
Сенс Різдва можна побачити крізь вікно Голгофи, а справжню драму Розп'яття можна зрозуміти зазирнувши в пестощі Різдва. Весь жах Страстної П'ятниці вповні можна споглянути виключно крізь призму Маріїного Серця.
Ще Твій Предтеча - є з малеч малим,
Тому і Шлях Твій, ще не пробудився,
Поспи, бо й ослик, що в Єрусалим
Нестиме в славу, ще не народився.
Твоє волосся, хай ще хвильки в'є,
А море мандрів ще знайдеш багато.
Твій Симон Йони, тільки в очі п'є
Рибальську вправність дивлячись на тата.
Він ще не звідав де його плавба,
Ще невтямки які пізнає суші,
З яких глибин коли прийде доба,
Лишивши все піде ловити душі
Любов'ю серця. Ти його навчиш,
Бо піде слідьма сивий охоронець.
Та ще не час той, Ти - малятко лиш,
А Твоя Скеля - ще несмілий хлопець.
Все почекає Твою світлу Путь,
Дозволь шепнуть, не квап мети Своєї,
З жури в цей спомин Ти вернеш мабуть,
Будь Сину ситий ніжності Моєї.
Сяй безтурботно в Ласці горілиць,
Хай Твої вії мій смакують спокій,
Любов промінням від моїх зіниць
Лелійно ллється у Твої глибокі.
Зрій і домріюй пресвятий Вогонь,
Який приніс вже в кулачках маленьких,
Ти всім відкриєш глибину долонь,
В Обійми вічні розпростерши жменьки.
О важко думать, спрагло Ти ростеш,
Тебе ж бо воля Батьківська плекає,
Мов по ковточках Ти від мене йдеш.
Спинися мить, нехай все почекає.
Худ. О.КОНДРАТЮК
Следующая публикация
Нет комментариев