Давай, матусю, поговоримо з тобою

Та так, щоб за усі роки...
Мені розкажеш, як була малою...
Я розкажу про всі свої «гріхи».
Тепер признатися у них я не боюся,
Тим паче, не такі вони страшні,
Коли у очі я тобі дивлюся,
У них вже бачу — все бува в житті.
Давай собі, на двох, заварим чаю,
А хочеш, кави, знаю, любиш ти...
Тепер, я все частіше помічаю,
Чого раніш не бачила... Прости...
А, хочеш ми, матусенько, з тобою
Так обійнявшись просто посидим.
Мені погладиш голову рукою,
Я розумію, мова є без слів.
Я знаю, інколи, слова бувають зайві,
Лиш, чуєш серця до твого подібний стук.
Він рідний, близький, зовсім бездоганний,
Він тишу перетворює на звук.
Ми мало так з тобою говорили,
То нема часу, то не до розмов...
Робота, діти, бракувало сили...
А час втікав, а час від нас ішов.
Пробач що, інколи, тебе не чула,
Робила вигляд, рідко, все ж було...
Я не зі зла... Так, била собі гулі,
Щоб розрізняти де добро і зло.
Була маленька... Вже сріблиться іній
На скронях...
Чи від літ, а чи біди...
А ти, у Бога, за мої провини —
Благаєш прощення...
Читаєш молитви...
...Давай, матусю, поговоримо з тобою,
Схочеш, поплачем, схочеш, помовчим...
Ти, лиш, подовше, будь іще зі мною,
Багато весен ще, іще побільше зим...