Предыдущая публикация
ТАЄМНА ЗБРОЯ УКРАЇНЦІВ.
БОЙОВЕ МИСТЕЦТВО.
Турки називали їх тінями. Від однієї тільки згадки про них кров у жилах ворогів закипала, а серцебиття сповільнювалося. Страх перед ними був настільки великим, що ворожі війська вбивали одне одного, в паніці рятуючи свої життя.
Вороги вірили, що ці воїни безсмертні, що вони одночасно всюди і ніде, що їх неможливо ні поранити, ні побачити, бо вони наділені дивовижною надприродною силою і з’являлися перед супротивником у вигляді тіней. Або ж могли перекидатися у вовків і вщент знищити ціле вороже військо. Російський цар так сильно боявся їх, що, навіть, заборонив будь-яку магію у лавах Війська Запорізького. Хто ж вони насправді ці непереможні воїни, які виходили на бій до тисячного війська голіруч і перемагали, не діставши жодної подряпини? Хто такі характерники і звідки вони отримали свій надзвичайний дар невразливості?
Був 1605 рік, коли народилася ця дитина, повитуха зойкнула від страху, а мати – зомліла, адже дитина народилася із зубами. На столі лежав нівроку хлопчик, який не видавав ні звуку. Селом поповзли чутки, що дитина – чортів син. Однак селяни й не здогадувалися, що цього немовля згодом виросте козак-характерник, який боронитиме українську землю та виграє понад сто битв і жодну не програє! Але люди вірили, що дитина, яка народжується із зубами, стане вбивцею. Тому для того, щоб вгамувати сполоханий натовп, батько хлопчика виніс його на віче та запевнив: «Цими зубами мій син Іван гризтиме ворогів!».
Ніхто в селі не хотів, щоб діти бавилися з Іваном, тому хлопчик зростав на самоті. Селяни помічали за ним дивовижні здібності, він міг пересувати предмети одним тільки поглядом та читати чужі думки. Люди називали його чаклуном, сам же Іван був кволим та хворобливим і хотів, щоб до нього ставилися, як до звичайної дитини.
Одного разу, коли Івану було дванадцять років, він зник на три дні, а коли повернувся, то селяни побачили, що в руках у хлопчака було вовченя. Люди не хотіли жити поруч з вовком, однак Іван заприсягся, що не покине звіра. Вовк став його найвірнішим другом та братом. Люди розповідали, що бачили, як хлопець розмовляє з вовком, а той – відповідає йому. Односельці стали думати, що хлопчина навчився мові звіра. Тоді ж Іван взяв собі друге ім’я – Сірко. Так з’явився непереможний воїн, силу якого ніхто не міг розгадати, а вороги молилися за його смерть та лякали ним своїх дітей, цей воїн – отаман Запорізької Січі Іван Сірко.
Щоправда, для того, щоб стати отаманом Івану Сірку довелося пройти непростий шлях випробувань та відбути виснажливу науку.
Івана Сірка описували так: «Сірко великий воїн був. Той знав, хто що дума. Ото там по тім боці Дніпра були татари… Та як задумують вони було воювати, то Сірко і каже козакам: «Збирайтесь докупи. Бо на нас уже орда піднімається». Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і не одруба – тільки синє буде. Не то що кулею, а шаблею! Уже татари, які міри проти нього вживали, та так нічого і не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали…».
Розповідали, що Сірко, із настанням сутінків, перекидався на вовка та проникав у ворожу заставу. Він нишком дізнавався, де що стоїть, як розташовуються оборонці й на ранок повертався до козаків, детально переповідаючи все що бачив. Козаки розпочинали наступ й завжди перемагали. Налякані вороги розповідали, що Сірко у розпал бою міг здійматися у повітря та викликати негоду. У страху, звичайно ж, великі очі і кожен бачив те, що хотів, але коли ворожі війська чули, що на них походом йде кошовий Сірко, то знали – вони приречені на поразку. Козаки натомість були переконані, поки з ними Сірко, то військо буде непереможним. Саме тому на заклики отамана йти в бій вони, зазвичай, відповідали: «Веди нас, Батьку, ми з тобою до кінця!» Сірко володів дивовижною силою стратегічного передбачення та досконало володів мистецтвом маневрувати в бою. Він о вважається чи не найвидатнішим полководцем та військовим стратегом Європи, подібних йому не було ніколи.
Старі характерники застерігали Сірка від шлюбу, але той не послухав. Він зустрів жінку, яка стала справжньою відрадою для кошового отамана, посестрою його нескореного духу. Вороги знали його, як перевертня, але дружина та діти знали його, як люблячого чоловіка та дбайливого батька. Тіло його було воїном, а душа отамана – роздвоїлась: в сім’ї – один, а в бою – інший.
Однак знесилені непереможним Сірком вороги вирішили забрати в отамана його душу – його сім’ю. Сірко мав дивовижну вдачу та був наділений надзвичайними силами. Розповідали, що на полі бою він зцілював рани своїх побратимів, однак свою душевну рану він загоїти так і не зміг. Попри всю характерницьку та непереможну силу Івана Сірко так і не зміг пережити смерть своєї дружини та двох синів, які загинули від рук ворогів. Сірко був розбитий, його село спалили, сім’ї у нього більше не було, не було кому у спадок передати своє знання та вміння характерницької сили. Так вороги вирішили здолати непереможного воїна, відібравши у нього його душу, а заразом відібравши у нього те, що робило його людиною.
В страшному гніві Іван Сірко повертається на Січ. Звір пробудився в отамані. Сірко наказав скликати останній найбільший похід на турків. На своєму шляху Сірко не шкодував нікого. Він виходив на бій до ворогів голіруч, без зброї. Перекази розповідають, що в бою перед Сірком вороги помирали від страху. Сірко наказав полонених не брати, по собі отаман лишав тільки попелища. Але навіть той тріумфально-переможний похід не приніс Сіркові душевного спокою. Вдома його так ніхто й не чекав…
Сірко був вбитий горем, він почав втрачати свою силу, душа його роздвоїлася, жага ворожої крові вгамувалася і Сірко забажав померти. Він чекав смерті як найбільшого благословіння, але смерть не приходила по нього. Тоді Сірко змайстрував собі домовину, сам ліг у неї та й помер.
На смертному ложі Сірко залишив заповіт своїм побратимам: «Хто сім років поспіль перед Великоднем носитиме на мою могилу землю – отримає мою силу». Однак, справжнє місце поховання отамана-характерника так і залишилося невідомим. Побратими добре подбали про те, щоб таємниця їх кошового залишилася недоступною для ворогів. Саме тому Сірка кілька разів перепоховували, а місце його поховання знали лише обрані. Козаки так вірили у силу свого отамана, що понад п’ять років труна із тілом Сірка зберігалася на Січі. Військо навіть возило її з собою у військові походи, а вороги зачувши те, що з козаками тіло й дух кошового, здавалися без бою, або ж втікали.
Однак ще один заповіт залишив Сірко побратимам: «Як настунуть лихі для Україні часи, відкрийте мою домовину, візьміть мою правицю та йдіть з нею до бою!». Отож, після того, як домовина із тілом Сірка зберігалася на Січі протягом п’яти років, козаки вирішили поховати її в землю, однак перед тим виконали заповіт кошового. Вони відітнули правицю Сірка і ще двадцять років возили її із собою в походах. Коли бій був особливо важким, козаки виставляли правицю отамана на списі та кричали: «Бійтесь бусурмани! З нами рука та душа отамана Сірка!» Козаки вірили, що з благословення Сірка його правиця буде оберігати козаків та Січ від підступів ворогів. Так, навіть після смерті, кошовий отаман Січі Запорізької Іван Сірко наводив жах на ворогів України. Турки розповідали, що ночами перед важким боєм з козацьким військом у своїх заставах вони бачили сірого вовка, вбити якого ніхто з них не наважувався. Кажуть саме так Сірко після смерті і допомагав козакам в походах.
Востаннє ж правицю Сірка використовували у війні 1812 року, коли війська Наполеона взяли Москву. Тоді правицю Сірка тричі обнесли навколо окупованого міста і це змусило французів відступити. Куди поділася українська секретна зброя – невідомо, адже її подальша доля огорнута таємницею. Однак козаки добре дбали про спокій свого отамана, тому місце поховання відмовлялися відкрити. Коли московські історики приїхали на могилу Сірка для того, щоб взяти череп кошового, щоб реконструювати його зовнішній вигляд, українські історики переконалися – в домовині лежить не Іван Сірко. Однак російських колег запевняти у протилежному не стали хоча скелет людини в домовині мав дві руки. За версією українських істориків, справжня могила кошового тепер на дні каховського водосховища, а відтак сила Сірка є недоступною для ворогів.
Так пішов зі життя найвидатніший український воїн – Іван Сірко, навіть по смерті він боровся проти ворогів змушуючи їх тремтіти від страху при одній тільки згадці про українського урус-шайтана.
Насправді не тільки запорожці були характерниками. Польські жовніри, які були свідками придушень гайдамацьких повстань, розповідали, що гайдамаки після того, як в них вистрілять, збирали кулі в сорочку та кидали їх у ворогів. Вкинута куля, вбивала ворога на смерть. Страх перед гайдамаками був настільки великий, що поляки, йдучи на придушення бунтів, постилися, молилися та освячували срібні кулі в костелах. Вони вірили, що тільки освячена куля здатна вбити характерника.
Очевидці розповідали й про те, що козаки виходили на бій без зброї. Використовуючи бойове мистецтво «Спас», один козак міг здолати цілий десяток ворогів.
Що з цього всього правда, а що вигадка? Це, напевне, питання не до істориків, а до психологів. Насправді в додаток до дивовижного стратегічного хисту, постановки бою, козаки та гайдамаки володіли ще й здатністю психологічно залякувати суперників. Своїми ритуалами, вмінням виживати в найскладніших умовах, з’являтися нізвідки й так само раптово щезати, вони вводили своїх ворогів у стан глибокого психологічного шоку, після якого починалась паніка, ворог вбивав сам себе, козакам же тільки й залишалося чекати.
Характерник – це воїн, який володів дивовижною вдачею, особливим характером, стійким та незламним духом. Він не просто мав надзвичайно непохиту волю, але й був безстрашним, а тому в очах ворога – безсмертний. Характерники – особлива каста воїнів, які незламним духом і вірою творили великі та славетні подвиги, захищаючи рідну землю від ворогів. Характерник живе у кожному українці, ми нащадки непереможних, однак їх вміння та й віру українці розгубили десь на межі століть. Втім, і сьогодні є нескорені духом, які живуть наслідуючи вчення своїх прабатьків, навчаються їх ремеслу і рано чи пізно, коли настануть особливо скрутні часи, ці воїни підуть захищати рідну землю. Майбутнє України за ними!
Довідка: Іван Сірко (1605—1680рр.) — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу у більш як 100 боях.
Автор Анна Новик.
Следующая публикация
Нет комментариев