Предыдущая публикация
Сьогодні можна часто почути про «російський» Харків і Донбас.
Якщо вірити кремлівській пропаганді, в цих регіонах ніколи не було українців і там завжди волали про дружбу з Росією. Мені, уродженці Сахновщини, і людині, яка 30 років прожила на Донбасі, хочеться показати мою батьківщину справжньою, українською.
...Він народився 14 жовтня 1927 року у Харкові у родині літератора. Він був красенем. Він був талановитим. Він був племінником радянського письменника і сталінського преміанта Вадима Собка. Твардовський друкував його в журналі «Новый мир», а Ефрос хотів ставити на московській сцені виставу по мотивам його творів… Чим не щасливий квиток у майбутнє?
Він мав все, щоб стати «обласканим» радянським урядом і жити в багатстві і славі в центрі Москви. Він, талановитий письменник, кінорежисер і сценарист, міг би сказати, що він вищий за політику і закрити очі на жахливу дійсність, забути про Україну ї поїхати жити до Москви, куди його кликали...
Але він обрав інший шлях і кинув виклик існуючий владі. Він знав, чим ризикує, коли в 1966 році разом з Віктором Некрасовим, Володимиром Войновичем і Іваном Дзюбою прийшов до Бабиного Яру в 25-у річницю розстрілу киян німецькими окупантами. Там мовчки стояли небайдужі кияни, здебільшого євреї. Вони впізнали письменників і кинулись до них: «Скажіть що-небудь!» Творча інтелігенція була обурена, що радянська влада примовчує і забороняє будь яку згадку про злочин німців…
Він все знімав - і людей, і палку промову Івана Дзюби (до речі, уродженець Волновахського району), який співчував єврейському народові і відкрито казав, що повертаються 30- ті роки…
Плівку відібрали, а після мітингу у нього почалося нове життя. Яке він свідомо обрав сам.
Він написав есе «Набої для розстрілу (Нене моя, нене)“, і світ дізнався про „процес СВУ“ (Спілка визволення України), сфабрикованому ДПУ в 1930 році з метою винищити еліту української інтелігенції. Твір про геноцид українського народу вийшов за кордоном у 70-тих роках, а в передмові столи його слова: „Візьми в руки книжку цю, брате мій, зарубіжний українцю, і знай: тут, на батьківщині твоїх предків, на рідній землі твоїй — дуже погано. Дуже.“
Він пройшов через арешти, в’язницю, допити, наклепи і помер у київській Жовтневій лікарні, куди його перевезли з тюрми майже сліпим і зовсім спаралізованим.
Гелій Снєгирьов прожив всього-на-всього 51 рік..
Тетяна Малахова
Следующая публикация
Нет комментариев