Предыдущая публикация
118 років тому в цей день в Охтирці (нині - Сумщина) народився Іван Багряний (Лозов'яга, Лозов'ягін) - український поет, прозаїк, публіцист, громадського-політичний діяч (1906-1963).
"Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький.", - Іван Багряний, лист-памфлет "Чому я не хочу вертатись до СССР?", написаний у 1946 р.
Івана Багряного українці почали вільно читати лише з 1991 р., через 28 років після його смерті.
"Належав до покоління Знищеного українського Відродження, більша частина з якого була розстріляна, а частина стала вигнанцями. До останніх належав й Іван Багряний. Йому вдалося уникнути насильницької смерті від рук чекістів, як того "сподобився" багато хто з його побратимів, але він пройшов усі належні кола пекла, що були уготовані Москвою українській інтелігенції задля її цілковитого знищення.
Зрештою, він опинився на вигнанні.
На вигнанні, в Німеччині, Багряний написав і свій знаменитий роман "Сад Гетсиманський" – один з перших у світовій літературі творів про сталінський терор та проблему буття людини за тоталітаризму. Юрій Шерех назвав цей роман "справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці". А ще звернув увагу на те, що "Сад Гетсиманський" з’явився задовго до "Архіпелагу Гулагу" Олександра Солженіцина і обидва твори є разюче подібними.
Перші вірші Івана Багряного з’явилися у 1925 році. Того ж року були видані й перші оповідання. У 1926 році молодий поет увійшов до київського літературного об’єднання МАРС ("Майстерня революційного слова"), учасниками якого була тодішня літературна еліта – Валеріян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, яких пізніше піддадуть нищівній критиці і майже всіх розстріляють.
У квітні 1932 року Багряного вперше арештовують, звинувачуючи "в проведенні контрреволюційної агітації". 11 місяців письменник провів у камері одиночного ув’язнення, потім його відправили на спецпоселення на Далекий Схід. Звідти він утікав, його ловили, повертали назад.
Після повернення з заслання Багряного знову арештували. Знову була Харківська в’язниця УДБ-НКВС на Холодній горі, багатогодинні допити, тортури. Цього разу його звинуватили в участі у націоналістичній контрреволюційній організації. Утім, своєї вини письменник не визнав, тому його змушені були відпустити.
Під час війни Багряний одразу йде в українське національне підпілля. Працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті. Одночасно брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Утім, не полишав і літературної праці. 1944 р. написав пригодницький роман "Звіролови" (згодом відомий як "Тигролови"; написав у Моршині де переховувався від німців). 1945 р. письменник емігрував до Німеччини.
Через рік було опубліковано його відомий лист-памфлет "Чому я не хочу вертатись до СССР?" На чужині активно займався політичною діяльністю. Організував Українську революційно-демократичну партію (УРДП), в якій згуртував відданих українській справі земляків. У період 1952-1963 рр. був головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР в екзилі.", - УКРІНФОРМ.
ІВАН БАГРЯНИЙ: "Чому я не хочу вертатись до СССР?
(уривок)
"Я один із тих сотень тисяч людей українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ.
Я є українець, робітник за походженням, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СССР, що хочуть повернути мене на "родіну".
Я не хочу вертатись на ту "родіну" Нас тут сотні тисяч тих, що не хочуть вертатись. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту "родіну". Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав'язане нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину "совітську родіну" і нав'язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СССР.
Вони її величають "родіна" і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас назад на ту "родіну". При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою "родіною".
Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СССР) дивно і незрозуміло, як то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед Вітчизною?
Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 року, розкрийте її на букву "у" і прочитайте у рубриці "УРСР", що там написано.
Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках....28 мільйонів.
Всього лише 28 мільйонів! Де ділися 4 мільйони людей проти 1927 року?
А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6- 7 мільйонів?
Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони ділися ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні "цвітучого соціалізму"?
Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм.
Я пройшов весь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділись ті мільйони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати.
Причому підкреслюю, що я робітник (пролетар), цебто представник "панівного" в СССР класу, іменем якого Сталін і його партія здійснююють т.зв. "пролетарську диктатуру". Але я є сином українського пролетаря, а, крім того, мати моя селянського походження- дочка селянина Івана Кривуші з села Куземен на Полтавщині- ось це є нещастя цілого мого життя в "найдемократичнішому" СССР.
І саме через те я був не тільки свідком, де ділися 10 мільйонів українського населення, а й часткою тих мільйонів, що разом з нами була мордована і знищувана послідовно через усі роки більшовизму".
____________________________
Довідково: "Чому я не хочу вертатись до СССР?" (інша назва - "Чому я не хочу вертатися на „родіну“?") - лист-памфлет відомого українського письменника та громадського діяча і політика Івана Багряного, у якому він виклав свою позицію щодо СРСР як політичного емігранта.
Написаний в 1946 р. у Німеччині, коли особливо гостро постало питання примусової репатріації українців з повоєнної Європи до тюрми народів, і коли українці всіляко боролися за своє право лишитися на Заході, памфлет одразу був перекладений багатьма європейськими мовами — як відповідь на облудні заклики радянської пропаганди і зрадницькі дії західних урядів, котрі сприяли насильницькому "поверненню на батьківщину" (а насправді - відправці до концтаборів на вірну смерть та муки).
Українська діаспора по обидва боки Атлантики тиражувала та популяризувала цей твір Івана Багряного, позаяк він якчіткіше показував становище сотень тисяч українців, над якими нависла загроза фізичного і морального знищення московським тоталітаризмом. Лист-памфлет передруковували, зачитували на українських хвилях заборонених в СРСР "Голосу Америки", "Радіо Ватикан" та "Радіо Свободи" аж до розпаду цього квазідержавного утворення. Водночас для кожного українського емігранта лист Івана Багряного був маніфестом національної позиції, гідності й прав людини. Вочевидь, він не втратив своєї актуальності й дотепер.
Следующая публикация
Нет комментариев