Предыдущая публикация
ДО 180-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІЛЛІ ЮХИМОВИЧА РЄПІНА.
1 частина онлайн-виставки
Перше кохання Іллі Рєпіна: Галя і соняшник
«Подруга моєї сестри Усті, Галя, була моїм першим коханням (мені минуло якраз дванадцять років). Я вирізав для неї найкращих коней, зробив найгарнішу писанку, і з неї першої намалював портрет акварельними фарбами. У Галі були довгі русяві коси, темно-карі живі очі і дзвінкий голосочок. Вона любила співати українські пісні і слухати страшні розповіді. Одного разу, коли половина Чугуєва, серед них і Галина сім’я, пішли до сусіднього села на храмове свято, я вирішив порадувати Галю. Озброївшись пензлями і зібравши всі фарби (починаючи від охри, синьки, шафрану, фарб для великодніх яєць і бурякового соку), я розмалював лицеву сторону галиної хати мальвами, півоніями, квітучими соняшниками, а в центрі помістив усміхнену Галину голівку. Трагічна розв’язка настала швидко: Галина мати страшенно лаялась на «того скаженного, що спакостив хату». Але саме цей епізод став поворотним у виборі майбутньої професії , що висловила мати Рєпіна: «Хоч би ти малярем став…. А то живеш ні собі, ні людям, та ще й чужі стіни вимазуєш…». Коли «фреску» було майже зідрано зі стіни (цю операцію здійснював двоюрідний брат Тронька), Галина мати трохи пом’якшала і попросила залишити один соняшник: «Як живий, будь він неладний, нехай росте, може насіння буде…». Так соняшник благословив нашого Ромео на мистецький шлях, насіння якого виявилось плідним і щедрим на талант і мистецькі здобутки.
Після закінчення Академії мистецтв Рєпін як золотомедаліст отримує право на пенсіонерську поїздку до Франції. Перебуваючи там, він сумує за батьківщиною, висловлюючи свої почуття у листах і картинах. На одній з них – «Українка біля тину» (1876) зображено соняшник – високий, розкидистий, з численними великими і маленькими квітами-шапками. Флоральні мотиви, і все таке інше, що Рєпін охрестив як «килими, що милують око», були не в честі у суворого мистецтва художників-передвижників. Але соняшник все ж таки став героєм картини «Квіти» (1884), написаної, знову ж таки, в Качанівці, майстром, який дуже любив гостювати там, був закоханий у ці місця. Це Костянтин Маковський, який разом із братами Володимиром та Миколою часто приїздив сюди працювати. Це справжній гімн щедрій природі України, її плодам і квітам. З цією феєрією, навіть «розбурханою стихією» дарів садів і городів, можуть позмагатися хіба що твори харківського художника Євдокима Волошинова чи Катерини Білокур. Огіркове й кабачкове огудиння з плодами, сухими маківками, мальвами, чорнобривцями, кукурудзою, різними злаками заповнює все поле картини, де жовтогарячими язичками пелюсток палахкотить соняшник. Як і «Мальви» І.Рєпіна, написані також в Качанівці, цей натюрморт довго зберігався в родині художника, згодом став надбанням ДРМ ( С.Петербург, Росія).
Знамениті «Соняшники» Ван-Гога стали його антидепресантом – саме він «витягнув» його з довготривалої депресії, подарував новий імпульс творчості.
Нині ця квітка із родини айстрових, її квітучі поля, є одним із улюблених мотивів сучасних майстрів мистецтва, втілена у різних видах і техніках образотворчості: живопису, графіці, декоративного розпису на фаянсі, витинанках, писанках, батику, що стала своєрідним символом України. Знайдено також варіант архітектурного оздоблення будівлі у Харкові: соняшник з шапкою стиглого насіння «обіймає» вхідні двері. І навіть уособленням нашого спротиву у нинішній війні, про що свідчать почуті у соціальних мережах рядки: «За що нас так не люблять вороги? За соняшник, за мальви, за калину, за синє небо, вишитий рушник».
В українській літературі його образ також не було обійдено увагою - на пам’ять приходять різні твори, серед яких найбільше «лягає на серце» одне з ранніх оповідань Олеся Гончара «Соняшники», до речі, пов’язане з образотворчістю. Столичний скульптор приїздить до села виліпити портрет передової ланкової, молодої дівчини. Але робота не пішла — у героїні неприваблива зовнішність, за яку важко «зачепитися», і після багатьох зусиль майстер вирішує відмовитися від роботи. Попрощатися з невдалою моделлю вирішує на полі, де ланкова працює, і там на нього чекає справжнє відкриття: він бачить зовсім іншу людину—яскраву, одухотворену, красиву, з царственою поставою. Письменник знаходить надзвичайно гарне порівняння її праці — запилюючи соняшники, вона ніби «дзвонить у маленькі золоті літаври», сама перетворюючись на прекрасну царицю поля.
У кожного з нас, особливо тих, хто провів дитинство у селі, закарбовано в пам’яті свій образ соняшника — красива квітка на городі, згодом ласощі — молоде насіння, бабуся, яка на вітрі віє його вже сухе, соняшничиння, яким топили у печі, конячку з нього, на якій можна було проскакати по селу, а ще попелом з нього — лугом випрати білизну. У своїх фільмах геніальний режисер Олександр Довженко відводив соняшникові особливу роль, про що свідчать його нотатки стосовно задуму і втілення своїх творів, про що свідчить його уславлена «Земля». Сучасна картина «Соняшник», створена засобами штучного інтелекту, добре передає цю магічно-гіперболізовану сутність цього своєрідного символу України.
А ще соняшник надихнув знаменитого італійського режисера Вітторіо де Сіка на створення одноіменного фільму за участі зірок кінематографу Софі Лорен та Марчелло Мастроянні, де ця квітка стала втіленням кохання, втраченого на війні. Фільм було знято у селі Чернечий Яр на Полтавщині, позначеного красою місцевого ландшафту і щедрості ланів з багатим урожаєм — тих же соняшників, серед яких також проходили зйомки.
На жаль, історія нині повторюється численними трагедіями втрат коханих, картинами спаленого урожаю на полях, сплюндрованого ландшафту на мапі долі України і її людей.
Але сподіваємось, що «золоті літаври» соняшника, який нині ще цвіте на полях, скоро зазвучать у переможному марші нашого звитяжного походу визволення України.
Далі буде...
Мистецтвознавиця Ольга Денисенко
Следующая публикация
Нет комментариев