Предыдущая публикация
вони давно вже не зустрічали світанків
таких спонтанних, як наполоханий птах
як тоді, коли вечори повільно перетікали в ранки
а почуття так лоскотно заплутувались у туманних думках
і вже давно не ночували під зорями так, як тоді
не сміялися з того, як плюскочеться риба в змілілій ріці, у прозорій воді
коли можна її торкнутись руками
вони навіть забули посумувати за тими часами
коли зізнання, як дихання, можна затримати щонайбільше на кілька хвилин
і якщо не словами, то поглядом ти вимовиш ці слова
бо про це неможливо довго мовчати з тих самих причин
з яких мати, крізь біль, все одно годуватиме своє немовля
зате вони стали мудрими майже скрізь, крім снів,
щоб ані думкою, ані словом не збудити суспільний гнів
щоб на них не могли повісити тих, що вони не вчиняли, гріхів
тому зайві емоції довелось порядно заховати в архів
а ті часи, ті світанки, вони ж іще є, як і колись
бачиш? риба так само плюскочеться. не бійся її, торкнись
і коли холодна вода омиє руки і осяде на дно каламуть
не забудь помолитись про неї, і ти про нього також не забудь
Sasha Gulich
Следующая публикация
Нет комментариев