Предыдущая публикация
Історія переселення болгар Вільшанщини.
Інформація взята з наукового дослідження С.В.Пєткова «Правові основи формування національного складу населення України»:
Починаючи із 16 століття протягом всього 17 століття, на Балканах , що знаходилися під владою Османської імперії, відбувається ряд національно – визвольних повстань. Венеціанський посланник Яків Соранцо, прибувши з Туреччини, в доповіді, прочитаній в сенаті в 1576 році, писав, що всі народи Болгарії, Сербії і Греції готові взятися за зброю і встати, щоб визволитися від турецького рабства.(История Болгарии :1 т.)
Переселенський рух до Українських земель пов'язаний з політикою, яку проводив уряд Російської імперії. У Причорномор’ї і на Балканах відбуваються кровопролитні війни між Російською і Османською імперіями, викликані геополітичними інтересами обох сторін: прагнення Стамбула поширити свої територіальні володіння вглиб Європи і бажання Москви захопити Балканський півострів і здобути вихід до середземноморських портів. У маніфесті, виданому перед початком російсько-турецької війни 1710-1713 років, Петро 1 (1689-1725) пише, що під владою Туреччини знаходиться багато народів: греки, волохи, болгари та інші, яким потрібно надати допомогу у боротьбі із гнобителями. Щоб визволити православних християн від ярма, на думку імператора, висловлену в грамоті відісланій чорногорцям, бойові дії необхідно перенести на територію ворога. З листа Петра 1 головнокомандуючому російськими військами фельдмаршалу Шереметьєву ми бачимо, що цар мав надію на підтримку балканських народів.
Але Прутський похід не був успішним: біля річки Прут російська армія була оточена. Петро 1 був змушений підписати 12 липня 1711 року Прутський мирний договір. Але війна тривала навіть після того, як 5 квітня 1712 року був укладений більш вигідний для російської сторони Константинопільський договір. Бойові дії закінчилися тільки після підписання 12 червня 1713 року Андріанопольського договору.
Щоб закріпитися на завойованих Українських землях, де ще панував дух вільного козацтва, імператор Петро 1 організовує полки з представників Балканських народів і розміщує їх на кордоні з Турецькою імперією. Такими діями уряд Російської імперії вирішував зразу декілька стратегічних завдань: створювалися міцні укріплені райони, які могли захистити від несподіваних нападів і стати надійним тилом, ці поселення, чи навіть, військові округи, були ще одним важливим кроком на шляху до знищення української автономії.
Політику Петра продовжують і інші правителі Російської імперії. Так імператриця Ганна (1730-1740) в 1732 і 1733 роках своїми указами викликає «балканських жителів» у Російську імперію. А в Російсько-турецькій війні 1735-1739 років, що закінчилася підписанням Бєлградского мирного договору 18 вересня1739 року, в складі російських військ воювали загони болгар і сербів. За указом від 4 листопада 1740 року на Великому Інгулі була побудована фортеця Нова Сербія.( Скальковский А.А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского.)
Але урядові кола розуміли, що невеликі фортеці з тимчасовими гарнізонами і рідкі, непристосовані до оборони козацькі зимівники не можуть повністю захистити край від нападів турків, татар і поляків, а також від нападу гайдамацьких загонів, що робили наїзди з Правобережної України. Тільки міцна лінія укріплень і постійна, добре підготовлена і повністю забезпечена всім необхідним армія могли гарантувати захист. Іншим завданням було заселення родючих земель , щоб створити потужний не тільки у військовому, але і в економічному відношенні плацдарм для просування на південь. У грамоті від 1 вересня 1751 року, даної імператрицею Єлизаветою гетьману України Кирилу Розумовському (1750-1769) вказувалися землі, що закріплюються за Новосербським військовим округом. А 29 грудня 1751 року видається указ, за яким полки складалися із жителів Балканського півострова і офіційно розміщувалися на землях біля кордонів Російської імперії з Річчю Посполитою, Османською імперією і Кримським ханством.Поселення болгар, валахів, сербів розташувалися поблизу територій Війська Запорозького. Нові полки , як і запорозькі курені, захищали кордони.
В Київ прибув полковник Іван Хорват із загоном в 218 чоловік представників ново сербських полків. Йому надали звання генерала і дозвіл зайняти території на північному заході від запорізьких земель. У 10-му пункті виданої 11 січня 1752 року жалуваної грамоти говорилося, що для оборони від ворожого нападу необхідно у вигідному місці заснувати земляну фортецю. І в 1753 році у верхів'ях Інгулу була заснована фортеця «Святої Єлисавети»(зараз місто Кіровоград) , будівництво якої закінчилося 18 червня 1754 року. Новосербія займала територію між річками: Дніпром на сході, Синюхою на заході, Тясмином і Великою Віссю на півночі, верхів’ям Інгула і Інгульця на півдні, площею 1421 десятина(десятина=1,09 гектара). Військово-адміністративним центром Новосербії стало місто Новомиргород. У межах Новосербії на 1761 рік проживало 7534 поселянина, що входили в два військово-поселенських полки: гусарський і пандурський.(отрывок повествования о Новоросийском крае, из оригинальных источников почерпнутый.1751-1786.)
Ці землі заселялися болгарськими і молдавськими іммігрантами. Новосербським офіцерам майже без обмежень було дозволено «виманювати» з-за кордону , з Туреччини і Польщі, християнське, здебільшого православне народонаселення. Особливо відзначилися в цьому полковник Звєрєв і майор Штирич. Зять Звєрєва Адабаш отримав від Івана Хорвата дозвіл заснувати поселення там, де він визнає необхідним. Новосербія постійно розширюється. Центром округу стає фортеця святої Єлисавети. На чолі полку стояв полковник, але реальна влада зосередилась у руках коменданта фортеці.
Уповноважений Порти Делвет-Алі-Сеід-Ага, прибувши в фортецю Святої Єлисавети, доносив, що ново поселян біля неї безліч, а лежить вона від турецьких кордонів у найближчому місці: кінської їзди по прямій лінії 37 годин.
Між волелюбними іммігрантами і урядом виникали конфлікти, ново поселяни не мирилися з порядками, які панували на землях імперії. Ці зіткнення деспотично придушувалися. Тому вони переселялися в «Очаківську область» ,в Запорізький край та на Січ. В «Очаківській області» вони засновують «ханські слободи».
У війнах другої половини 18 століття на боці Росії проти Туреччини воювало багато греків, болгар, молдаван та інших балканських народів. У 1768-1774 роках воювали загони болгар. Так болгарин Н.А.Каразін доставив російському командуванню цінні розвідданні і привів із собою трьохтисячний загін добровольців з болгар, румунів і молдован. Деякі загони пізніше були включені до Бузького козачого війська. Основою цього війська був полк, що сформований турецьким командуванням 1769 році з балканських народів. Він був направлений в Бессарабію на допомогу сераскіру, щоб зняти облогу з турецької фортеці Хотин. Але полк перейшов на сторону російських військ. Протягом всієї війни він був у складі корпусу, який знаходився під командуванням генерал-фельдмаршала графа П.А.Румянцева на власному утриманні.(Сохань П.С. Очерки истории украинско-болгарских связей.)
Війна 1768-1774 років стала переможною для Російської імперії. Укладений 10 липня 1774 року в селі Кючук-Кайнарджа, поблизу міста Силістрії, на території Болгарії, мирний договір закріпив перемогу Російської імперії над Турецькою. За цим договором до Російської імперії переходили землі, що лежали зліва від Південного Бугу. Саме на цих землях були розміщені офіцери і солдати бузького козацького полку разом зі своїми сім'ями, яких граф Румянцев запевнив, що вони будуть нагороджені вигідними для поселення і обзаведення господарством землями, причому проголошений був і Маніфест, що обіцяв їм тридцятирічні пільги. Цими пільгами вони користувалися лише 8 років до завоювання Криму.
У 1788 році полк брав участь у штурмі Очакова та Ізмаїла. Багатьох було вбито, вдови і сироти залишились без необхідної допомоги. Пізніше полк використали проти польських повстанців і охороняв кордони по річці Дністер і берегах Чорного моря. За цей час козаки не отримували гроші за фураж і провіант. В 1797 році імператор Павло 1 (1796-1801) наказав розпустити цей полк зі служби по домівках,не вказавши в якому стані вони залишаються, частина були залишені до 1800 року на кордоні. Потім вони були переведені в селянський стан. Їх кількість, окрім оселених на дачах 600 болгар, була 6383 чоловіки, що мешкали в трьох повітах: Єлисаветградському, Ольвіопольському і Херсонському. Дворів у них було 1595, зручної землі – 169,738 десятин.
Поруч з Бузьким полком був поселений «Нововербований козацький полк» генерала А.А.Прозоровського , що сформувався в 1769 році , утворений з українців, поляків, болгар, молдован. Цей полк брав участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 років. Були оселені на землях Бугу.
У другій половині 18 століття в Єлисаветградській провінції були засновані військові поселення молдаван. В 1770 році було поселено 3595 молдаван, що здалися у полон під час війни. До складу так званого молдавського гусарського полку ввійшли, наприклад, села Павловськ, Скроні, Піщаний Брід, Чорний Ташлик, Тернівка, Інгульськ, Добрянка, Синюхин Брід, Липняжка, Плетений Ташлик, Лиса Гора, Тишківка, Сухий Ташлик, Грузське, Катерининський Шанц.
У 1782 році переселенці, які мешкали у Ольвіопольському і Єлисаветградському повітах входили до Болгарського гусарського полку: Синюхин Брід, Лиса Гора, Любомирівка, Вільшанка, Добряна, Тернівка, Тишківка, Злиське, Вітовське, Грузьке, Лелековате. В 1787 році на початку російсько-турецької війни 1787-1791років, російські війська розташувалися на лівому березі Бугу. На території Вільшанки, Добрянки і Синюшного Броду стояли Вітебський, Тавричній і Київський фанагорійський гренадерські полки. Кутузов М.І. командував бригадою, що входила в Катеринославську армію Г.О.Потьомкіна. Штаб Кутузова був розташований у Лисій Горі.
Пункти Кючук-Кайнарджийського мирного договору узаконили переселення громадян в Україну, яке відбувалося і під час російсько-турецької війни, в тому числі і великої болгарської громади(400 сімей) з села Алфатар (Флатар) Силістрійського округу у 1773-1774 роках. Територія, що знаходилася поблизу Силістрії, була ареною головних бойових дій війни 1768-1774 років. Побоюючись репресій з боку турецької адміністрації за допомогу російській армії, представники алфатарської громади звернулися у 1773 році до головнокомандуючого російськими військами графа Румянцева. Румянцев їх прийняв, і після бесіди доручив майору Штиричу з 72-ма гусарами провести болгар від берегів Дунаю до фортеці святої Єлисавети. Прибувши туди восени, вони були розміщені в селах сербського гусарського полку: Дмитрівці, Аджамці і Диковці. Навесні 1774 року граф Румянцев прибув в Кременчуг, де після наради з місцевим начальством, в якій брали участь представники від алфатарської громади, було вирішено розселити болгар у вибраному ними болгарському селищі Вільшанка(Маслове) та інших болгарських навколишніх селах ,населення яких зменшилося внаслідок війни. В 1774 році до Вільшанки було перевезено трьохкупольну дерев’яну церкву в ім'я святого Іоанна Милостивого - покровителя болгарських іммігрантів, побудована в Київській або Подільській губернії. Дозвіл на її будівництво вільшанці отримали в 1772 році, керував перевозом церкви Христофор Степанов.
Про появу однієї з частин громади з села Алфатар у Вільшанці доповідав отаман Калнібородського куреня Антон Білий у Рапорті від16 липня 1774 року кошовому отаману Низового Запорозького війська Петру Івановичу Калнишевському (1762-1775). Антону Білому було дане розпорядження просуватися лівим берегом Синюхи, а після цього стати в гирлі Чорного Ташлика, де була Калмазова слобода. За чотири тижні до прибуття запорожців, у слободу Маслово прийшло на поселення більше ста сімей болгар. Вони оселились там, де були сінокосні луки по Чорному Ташлику і в інших місцях. Болгари і Молдавського полку молдовани, які оселилися на Синєбродському броді(зараз Синюшний Брід) скосили по річках сіно і очерет. На думку Антона Білого, якщо козаки будуть зимувати тут, то їм не буде чим годувати коней. Для збору посіяного різними людьми збіжжя був надісланий вахмістр від полковника Звєрєва.
Болгарам, які прийшли до Вільшанки і в сусідні села у 1774 році, надавались ті ж права і пільги, визначені в Маніфесті Катерини другої , що й іншим «вихідцям із Болгарії» . внаслідок переселень середини-другої половини 18 століття у Вільшанці мешкали вихідці з-під Рущука, Відіна, Силістри і Добруджи. Частина населення Вільшанки ще кінці 19 століття називалася «добруджанами». Болгари, які переселилися раніше 1750-х років , не включалися в число тих, хто мали право на пільги, як і інші корінні жителі причорноморських степів.(Архів Коша Нової Запорізької Січі.) Таким чином , на територію України, в основному до її південної частини, протягом 18 – 19 століть переселилися не лише поодинокі, розрізненні групи біженців, а головним чином великі сільські громади, які на засвоюваних землях утворювали поселення.
Вплив військових реформ 1-ї половини 19 століття на правовий статус переселенських національних меншин:
В 1817 році була проведена військова реформа за якою бузькі козаки переводилися у стан військових поселян.(Грамота Олександра 1-го від 24 грудня 1817 року) До Бузького уланського полку Херсонської губернії зараховувались села синюхи Брід, Лиса Гора, Піщаний Брід, Вільшанка і Добрянка, в яких налічувалось три тисячі двісті п’ятдесят три мешканці з усіма землями і угіддями, що їм належали. Військові поселяни займалися сільським господарством , вони звільнялися від податків.Всі придатні до військової служби юнаки були включені до уланського полку. Діти військових поселян з 7-ми до 18 років навчалися в кантоністських дивізіонах, де їх готували до військової служби. Непридатні до служби навчалися різним ремеслам. Жителі округу , які входили до Бузького полку, залишалися в своїх будинках і з своїми сімями. На центральній площі Вільшанки стояла церква. Навколо майдану були розташовані офіційні заклади,: штаб 4-го Бузького уланського полку, штаб 12-го округу військових поселень, полкова канцелярія, гауптвахта, каланча, пожежна команда, школа, будинки лікарів, священника, офіцерів і «царський двір»(готель). При вїзді в селище споруджували толоки, на які привозили збіжжя. Збіжжя обмолочували вручну і кінними машинами. Зерно, солома, сіно , очерет, а також фураж для коней зберігалися в спеціальних складах.
На початку 1840 року у Вільшанці проживало 1524 чоловіки і 1355 жінок, а також інших штатних 446 чоловік не рахуючи полкових чинів. Поселяни ділилися на розряди. Першорозрядні мали можливість засівати по 30 четвертей збіжжя, другорозрядні по 20, третьорозрядні по 10 четвертей. Дотримувалася найсуворіша сівозміна, акуратно оброблялася земля, отримувалися гарні врожаї. В селищі був лікар, фельдшер і ветеринар.Поселяни розводили породистих коней, займалися шовководством, садівництвом, лісництвом, виробляли і заготовляли будівельні матеріали. Селяни виконували багато повинностей : підводна – підводами перевозили начальству скирти соломи , військам – продовольство, боєприпаси, фураж, возили дерево із черкаського лісу. Під час кримської війни деякі поселяни розорилися. Раніше поселяни працювали 3 дні на поселення і 3 для себе.Тепер були введені урочні роботи: вибиралися здорові і сильні робітники, їм задавалася робота косити, молотити , віяти, в'язати, возити і т. д., все це робилося в присутності комісії. Скільки робітником було зроблено, стільки і було визначено за норму для кожного працюючого поселянина.Це і є «урочне положення для поселян». Не всім ці норми були по силі, тому їх виконували за 5-6 днів, а в своєму полі залишалося на 1-2 дні в тижні. (Лобачевський В.С. Летопись прихода села Ольшанка святого Иоанна Милостивого церкви.(Писанием начата в 1875 году)).
В останній період військових поселень до штабу армії 12-го округу з центром у Вільшанці належали села Синюхин Брід, Голта, Кумарово, Врадієвка, Сирово, Криве Озеро, Лиса Гора, Благодатне, Піщаний Брід, Добрянка і місто Ольвіополь(Первомайськ). Управляв округом полковник Василій Ликов. Населення військових поселень брало участь у військових компаніях: угорській 1849 року і севастопольській 1853-1856 років.
Еволюція Південноукраїнських поселень яскраво ілюструється історією селища міського типу Вільшанки та навколишніх сіл. Поселенці брали участь у російсько – турецькій війні 1877-1878 років у складі Бузького уланського полку, весь офіцерський склад отримав петлиці на мундири з написом «За відзнаку у війні 1877-1878 років». За Санстефанською мирною угодою , підписаною 19 лютого(3 березня) 1878 року , Болгарія стала незалежною від Османської імперії. В січні на площі біля вільшанської церкви відбулося народне гуляння. У 1882 році був проведений переділ землі по дворам. Спочатку землі поділили на дві громади, після цього на сотні, а потім на двори. В 1882 році був проведений перепис населення, в ньому значиться, що Вільшанка(Ольшанка, Маслово) розміщена на схилі лівого берега річки Синюхи по Вільшанській балці, село поділяється на два «взводи» (суспільства). Двори майже всі були огорожені кам’яними огорожами, криниць – 16, з них половина з солонуватою водою. Хутори розміщені як на березі Синюхи, так і по степових балках. В цей час у Вільшанці проживало 5043 мешканці, з них чоловіки – 2583, жінки – 2460.
Следующая публикация
Нет комментариев