СПОКУСА

На землю тихо вечір впав...
Мороз обличчя лоскотав,
Щипав за руки, носик, щоки...
Примарився Його Їй дотик...
На мить здригнулася Вона.
Крізь тіло блискавка пройшла.
Забилось серце в унісон...
Мороз тулився до вікон...
Вона зайшла тихо до хати.
Ввімкнула чайник й так багато
Прилинуло до неї мрій
І спогадів, тупих надій...
А коли чай вже заварила,
То свій альбом шкільний відкрила...
... Ось вони в сьомому вже класі,
А тут - в десятім. Стали старші...
Дивилася у Його очі,
Спокусливі, мов літні ночі,
В яких спів солов'я не стих...
Чому не потонула в них?..
Вона старалась все забути,
Себе змінити, обманути...
Та не змогла... Хоча сім'я
У Неї з іншим вже була...
А в Нього - діти, два сини.
На татка схожі десь вони...
А, може, на Його дружину?
Хай Бог їх вберіга щоднини!..
То були роздуми чи сон...
Та задзвенів враз телефон...
І по мелодії впізнала
Дзвінок, якого так чекала!..
- Привіт! Не спиш?
- Привіт, молюся...
- Прости, що задзвонив... Спокуса...
03. 02. 2012.