Предыдущая публикация
З ранньої творчості...
Спомин
Ти сидиш собі удома,
Знаю: подолала втома,
Намагаєшся спочити
Й думаєш:як далі жити?
Написати? Подзвонити?
Може, в неї є вже діти?
Ну, а, може, ще чекає
І надію все ще має?
Думає: чи ти згадаєш,
Що у тебе є людина,
Що не кляне тобі, не лає,
Для якої ти – єдиний?
Що ж вона тебе любила
Й не забула дотепер...…
Доля вас все ж розлучила –
Ти для неї, наче вмер.
Ні! Не доля розлучила –
Ти все вирішив за неї,
А вона все зрозуміла…
Ти чіпаєш батарею
Й розумієш, що не гріє…
Розумієш, що ти винен,
І що в серці ще щось тліє…
Це та іскорка єдина,
Що кохана запалила
Й намагалася зігріти,
Поки та ще буде тліти.
Розумієш біль образи,
Забираєш руку ту,
Як обпечений відразу…
Телефон стоїть в кутку.
Набираєш номер рідний,
Хоч, здається вже забув,
І вже чуєш голос ніжний
Тихо скаже: «Де ти був?
Де ти був, коли чекала,
Плакала, ховала біль,
Сльози потай витирала,
Ну а ти не розумів?»
«Вибач мене, я балагаю! –
Прокричав у трубку він –
Я тебе одну кохаю!» -
Пролунало, наче дзвін.
Чула вона, як він плакав,
Як благав її, просив,
А вона лише мовчала…
І кохала. Так, кохала!
І на чергову річницю,
Стоячи біля вікна,
Згадували все з любов’ю
Й чашу випили до дна…
07.06.2014 р.
Следующая публикация
Нет комментариев