Предыдущая публикация
Відвідала - ну й, слава Богу,
стареньку хату, що в селі.
Торкнулась рідного порогу,
набралась сили від землі.
Почула, як шепоче осінь,
погрілась сонечком в саду.
І впали в ноги мені роси,
коли почули, що я йду.
Кружляло листя із горіха,
стелило ковдру на траву.
І капала вода із стріхи
чи може в сні, чи наяву.
Легенька паморозь упала
на чорнобривців ясен цвіт.
І осінь поміж них стояла
і голосила на весь світ.
Я притулилась до одвірку -
О, Боже! скільки кольорів!...
І пес Рябко скакав на хвіртку,
коли пастух погнав корів.
Стояла тиша і здавалось
я чую, як летять літа...
Я в жовту осінь заховалась...
а лист поволі обліта.
Мене в дорогу проводжали
лиш чорні вікна, рідний дім.
Самотньо хата спочивала
і куталась в осінній дим.
А я поїхала, забрала
лиш часточку того тепла,
що мене дома зігрівало
коли була я ще мала.
Следующая публикация
Нет комментариев