Предыдущая публикация
В село
Іду в село і бачу, як тополі
Мене вітають поглядом здаля.
Як легко дихать у квітучім полі,
Коли під сонцем ніжиться
земля…
Мене в селі завжди чекає
мати,
Там квітнуть мальви, білі
спориші…
І як цей край Драбівецький
не кохати,
Коли він будить струни у
душі?
І я іду, зітхають легко груди,
В лугах – трава пахуча,
молода…
Мабуть, повік перед очима буде
Село. Обід. Сільська йде
череда…
А я іду. Хвилююся в тривозі,
Мене стрічає яблуня в квіту.
І рідна ненька в хустці, на
порозі…
Я пізнаю іі усмішку золоту.
І все навкруг міняється, ясніє,
Співає, грає, ніжиться, росте…
Бо лиш вона так пестити уміє,
Як сонце пестить літо золоте.
В хліві старім клепає батько
косу,
Той звук немов за обріі
пливе.
Моє дитинство золотаво-босе
В душі моїй і в пам»яті
живе…
Стоїть матуся. На обличчі –
сльози.
З-під хустки – срібна диво-
сивина…
Мабуть, пекли непрохані
морози,-
Та тільки в чім тепер іі вина?..
Не йду – лечу, щоб гаряче
обняти,
Почути шепіт знов іі душі.
Яке це щастя – батько є і
мати!
Навіть в дворі радіють
спориші.
Ідем у хату. Явір на порозі,
І запах м»яти й пижми на вікні…
Здається, довго я був у дорозі,
Й стає чомусь так соромно мені…
Сінешні двері, стоптані
пороги,
Біленькі й свіжі в хаті
рушники…
А серце знову сповнене
тривоги
І ятрять душу спогадом
думки.
Моя матусю, рідна моя нене,
Життя водою швидко так
спливло…
Колись же ти виходила по мене
Не тільки до майдану, - за село!
Чекали з батьком, з вечора
чекали,
Пекли в печі рум»яні пиріжки,
Слова найкращі в подумках
шукали,
Й мої гортали трепетно
книжки…
Тепер я знову з вами, у
родині,
Й так хороше і радісно в
душі,
На рушнику – фіалки темно-
сині,
А у дворі – біліють спориші…
Следующая публикация
Комментарии 4