Предыдущая публикация
Хто такі гуцули?
Гуцули – етнографічна група українців, що живуть у Карпатах: Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області України (Верховинський, Яремчанський, південні частини Косівського й Надвірнянського р-нів Івано-Франківської обл., Путильський та південна частина Вижницького р-ну Чернівецької обл. й Рахівський р-н Закарпатської обл.). Територія Гуцульщини в Україні – 6,5 тис. км². На півночі Румунії – Мармароські гуцули.
Попри всю свою відмінність вiд решти українцiв, навiть своїх найближчих сусiдiв, гуцули стали оберегом усiєї нацiї. Образ карпатця символiзує Україну нарiвнi з образом козака з пiвденного степу. Рiзниця лише в тiм, що перший живе i дише на повнi груди, а iнший став надбанням iсторiї. Завдяки гуцульським мотивам маємо одну перемогу на європейському конкурсi пiснi й хочемо наступних. Усю Велику Україну (а саме так називають на Гуцульщинi решту держави) дедалi частiше репрезентує малесенький здиблений горами край. Чому? Хто вони? Навiщо вони нам, Українi, свiтовi?
Бунтарi й першопрохiдцi
Гуцулiв назвали гуцулами не самi гуцули. I було в тому мало приємного. Волохи, тобто предки молдаван i румунiв, так обзивали своїх неспокiйних сусiдiв, гiрських поселян. “Гоц” або “гуцул” означало буквально “розбiйник”. I рiч не просто у бажаннi одних збагатитися за рахунок iнших – навпаки: горяни звикли цiлком по-робiнгудiвському “забирати в багатих i роздавати бiдним”. Бути дукою, паном i вивищуватися над iншими серед них i досi не прийнято. Ба навiть шанобливе українське звертання “пан” тут досi не вживається. “Справедливим розподiлом” промишляли й Олекса Довбуш, й Устим Кармелюк – легендарнi українськi бунтарi. Та й найперша письмова згадка слова “гуцул” пов’язана iз заколотом. Удокументах 1754 року значиться, що якась “гуцулка” буцiм спалила пановi маєток i за те була страчена…
Але, хто ж тi “гоци” i “гуцули”? Однi науковцi кажуть, що то людська мiшанка з рiзних половецьких, печенiзьких та iнших кочових племен, слов’ян, румунiв i пiзнiших утiкачiв вiд панщини, фактично – козакiв. Мовляв, на їхнiй основi сформувався й законсервувався в горах такий ось своєрiдний етнос. Згадують навiть теорiю пасiонарностi (пасiонарiї – енергiйнi, вольовi люди, якi, зокрема, не визнають суспiльних обмежень i готовi, наприклад, терпiти злигоднi в горах або днiпровських плавнях заради свободи). Нiбито цим можна пояснити небувалий темперамент гуцулiв. Бiльшiсть же етнографiв сходяться на тому, що гуцули – це справдi окрема стародавня народнiсть, i виходять при цьому з явної однорiдностi в їхнiй зовнiшностi та звичаях. Хведiр Вовк твердить: “Це чистий етнiчний тип – чужi домiшки дуже невеликi. Гуцули рiшуче не належать до чужих схiдних народiв (узи, печенiги), але до українського племенi”. Хто з них ближчий до iстини, не можемо сказати. А ось думка про те, що в Українi два “полюси пасiонарностi” – Запорiжжя на пiвднi й Карпати на заходi, – погодьтеся, цiкава…
Самi себе гуцули називали “ирстєни” – схоже на “християни”, а можливо, навiть на староруське “крестьяне”, тобто “селяни”, “поселяни” – тi, хто заселював гори. Першопрохiдцi, пiонери! Вони казали про себе: “Що ирстеєнин хотiв, то аби пани його не збиткували”. Гуцули-ирстєни нiколи не знали панщини, ще й через це були й залишаються волелюбними.
Ще одна цiкава версiя. Був собi такий турецький коник – “гуцул”. Вiн прижився в горах, бо є одним iз найдосконалiших коней у свiтi: найбiльше тягне, найменше їсть. Не дуже красивий, невеличкий, iз чорною смугою вiд голови до хвоста. I дуже-дуже витривалий. Тiльки такий мiг вижити в суворих умовах Карпат та ще й допомогти вижити людинi. Карпатськi поселення просувалися з долин у гори завдяки саме отаким коникам. I нiбито вiд них ирстєни дiстали свою назву. Що ж, нехай i так… Але є й такий варiант: не “гуцул” – розбiйник, а “кучул” – кочiвник. Ну звiсно, бо чоловiки-горяни кочували: в теплу пору – на полонини, де трави шовкові та випас для “товару” файний, а восени – в долини, де на них чекали хати та сiм’ї. Цей ритм актуальний i нинi. Саме волохи, якi нарекли гуцулiв гуцулами, навчили їх полонинському ремеслу та багатьом iншим премудрощам життя в горах. I мешкають обидва народи й досi поруч, практично не змiшуючись. Румунськi конi й корови спокiйно переходять кордон, напасаються в Українi й потiм прямують додому, а пастух спокiйно спостерiгає за цим, знаючи, що нiхто худобини не зачепить.
“Трошки дикi” французи
А звiдки взялося гуцульське плем’я, раз не жило в Карпатах одвiку? Гори завжди були прихистком для непокiрних i в’язницею для провинених. Ще римляни засилали сюди через Дакiю (Румунiю) своїх вигнанцiв. Є здогади, що серед них заслали й легендарного мудреця Овiдiя (гора Овiд у Карпатах, бiля Кутiв). Звiсно, було б занадто казати, що гуцули – нащадки римлян. Скорiше вже правда те, що це кельти, якi осiли в Карпатах у часи великого переселення народiв. До речi, паралель Галичина – Галлiя (тепер Францiя) – Галiсiя в Iспанiї – Португалiя простежується не лише в назвах оцих країв i країн, а й в назвах сiл, рiчок i гiр. А ще, наприклад, у тому, що на заробiтки гуцули їхали найперше до Францiї. В гуцульських коломийках звучить цiлком кельтське “дана-дана”. Або вiзьмiть “їдальну жабу” – є й така в Карпатах. Ось вам i “провансальський делiкатес”! А ще там живе Лiсовик – викапаний галльський Сатир…
Скажемо бiльше – висловлюються цiлком серйознi гiпотези, що нiбито й бiблiйна Галiлея якось пов’язана з Галичиною, а Понтiй Пiлат – вихiдець iз Карпат. Чом би й нi? Адже етнiчнi римляни не керували iудейськими територiями, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за часто огульнi й небачено жорстокi вироки мiсцевих правителiв. Пiлат нiбито був галлом або галичанином (може, це одне й те ж?).
Але то дуже вже глибокi надра iсторiї. Значно ближчим до життя виглядає таке. Одне придунайське плем’я – слов’янське чи кельтське, його ще називають рутенами – дуже невдало розташувалось на роздорiжжi iсторiї. Хто куди тими шляхами прямував, бив i товк їх. Рутени не мали iншої ради, як податися в гори, подалi од напастей, i стали там “гоцами”, “гуцулами”…
Така-то бiда в гуцулiв…
Як воно сталося, що саме гуцули вважаються мало не символом усього українства, його вiдродження? Секрет нехитрий – просто вони ЗБЕРЕЖЕНI. Як етнос, як культура, як цiлiснi особистостi. Вони точно знають, ким є, а сучаснiй людинi цього дуже бракує. I не лише мешканцевi Великої України. А може, йому навiть менше, нiж глобалiзованому та унiфiкованому захiдноєвропейцевi. Чому гуцули збереглися? Тому, що це гiрський народ. Сюди менше потикається цивiлiзацiя в особi усiлякого людського непотребу. Тут суворi умови iснування залишають спосiб життя незмiнним. Тут так гарно i так до всього того звикаєш, що нiколи не поїдеш звiдси назавжди, якщо на цiй землi народився.
Та й чого в Карпатах не жити? Влiтку – хоч i тяжка селянська праця, зате серед казкової природи. Взимку ж навпаки – роботи небагато, сиди й займайся творчiстю: вишивай, розписуй писанки, складай пiснi, вiдзначай численнi та яскравi свята. Цей одвiчний цикл побутує на Гуцульщинi й досi. Парадокс: нестача землi породжує тягу до всякого народного ремесла. Основа ж гуцульського iснування – це тваринництво, оскiльки орної землi в Карпатах дуже обмаль. Свiй “товар” (худобу тобто) люди годують iз пасовиськ i сiнокосiв. Навiть кажуть: “Пороти землю грiх”: сидить арiдник (сатана) у глибинi й тiшиться, що його наближають, орючи землю. Гуцули вирощують худобу, стрижуть вовну, виробляють усiляку естетику. З того й живуть. I так буде завжди. Це диктує гiрське життя. Його вимоги такi жорсткi, що змушують i людину ставати гострою. Нiхто чужий мiж гуцулiв не вживається. Просимо тiльки не плутати з гостюванням. Приймають тут так, нiби ти не просто собi допитливий турист, а найпочеснiша особа. Стелитимуть i годуватимуть, не спитавши, хто ти i звiдки, поки сам не скажеш. Але жити, мiшатися з ними… Чужих до громади не приймають. Така-то бiда в гуцулiв…
З інтернету
Следующая публикация
Комментарии 48