Предыдущая публикация
Першу невеличку парафіяльну школу, яка містилася у приватній хаті, відкрили у 1882 році, відвідували її тільки діти багатіїв.
На початку 20 років село знаходилося під владою Польщі. В селі панували злидні і безправ'я. Була тут лише початкова школа, яка містилася в одній кімнаті. У 1925- 26 р. р. до неї було записано 80 дітей, з них більшість не навчались через відсутність одягу, взуття, підручників. Викладали тут польською мовою, хоч переважну більшість дітей становили українці. Ось що згадує Брик Катерина Григорівна 1928 р. н.: "Відправили мене до школи 1937 році, тому що навчання було обов'язковим. До цього зобов'язувала сільська управа. Вчила нас спочатку полячка Ядвіга, яка була дуже доброю вчителькою. Вона викладала у нас всі предмети: письмо, арифметику, читання, музику та малювання. Навчали польською мовою, обов'язковим предметом була релігія, яку викладав церковний дяк. Він вчив нас молитов, співу та церковнослов'янської мови. Тут було 8 класів, з приходом Радянської влади ми знову були зараховані до першого класу, але вже української школи.
Польська влада домагалася масового навчання, хоча в школу ходили переважно хлопчики, дівчатка займалися хатньою роботою". Згадує Росошик Микола Феодосійович: "У 1-3 класах було по 12-14 учнів. Ходили до школи переважно хлопці, тому що дівчат не пускали: дома треба було прясти. Вчителі були з Польщі. Одна з них, Сметаниха, вчила 1-2 класи – писання, арифметику, природознавство. Під час уроків матеріал читався вчителями, що запам'ятаєш, те й твоє. У першому класі підручник називався "єлементаж", тобто вивчали початки рахунку, букви та інш. А вже в другому класі починали вивчати польську мову. Її чоловік Юзеф Стефан (Сметаник), вчив 3-4 класи. Там до¬давались співи, які він і вчив. Дуже гарно грав на скрипці і вчив фізкультури. На цей урок виганяли дітей на "боїсько" (стадіон). Старші класи навчав вчитель з Кідер. А його дружина, Зупа, вчила також старші класи. Директором був якийсь Місюда. У нього була довга лінійка, якою він бив учнів і відправляв у ставок, якщо були брудні ноги. Перед початком уроків разом із учителями молилися "Отче наш" польською мовою. У понеділок приходив дяк із церкви Кень Кенькович і викладав релігію. Навчання було у дві зміни. Розважальних вечорів не було ніяких. Тільки перед Новорічними святами. Тоді навіть давали дітям солодощі. Як не важко було вчитися, але діти все-таки хотіли дізнатися щось нове, тому й ходили до школи, незважаючи на злидні".
"З приходом Радянської влади в село у вересні 1939 році життя суттєво не змінилося. Школа залишилася в тому ж приміщенні, змінилися лише вчителі. Школа дістала статус семирічної". Хоча дітей вчилося небагато (не давали злидні, вбогість), підручників на всіх не вистачало. Але в дітей було велике бажання вчитися. Вони самотужки шукали підручники, навіть переписували один в одного, звичайно це робили тільки грамотні діти. Самотужки зшивали зошити, варили чорнило з вільхових бруньок, робили собі писачки, тобто пера, навіть портфелі дерев’яні, щоб не м’ялись зошити та підручники. Найбідніші діти намагалися хоч би декілька разів піти до школи, встигнути до морозів, тому що не було ні взуття, ні зимового одягу. Коли одна дитина відвідувала школу, другу батьки вже не пускали, тому що були величезні збитки (потрібно одягнути, взути ). Дозволити собі навчати всіх дітей могли лише заможні селяни. Та почалася Велика Вітчизняна війна. Із свідчень очевидців ми знаємо, що у 1943 році старе приміщення школи було спалене відступаючими мадярами. Після цього школу тимчасово перенесли у звичайну селянську хату, де тулилися всі діти. З часом під школу віддали приміщення колишнього маєтку пана Понятовського. Звичайно, це було краще, ніж хата. Місця вистачало всім.
У 1947 році коли був створений колгосп школу знову перенесли, але вже в попівську хату, до речі тепер це приміщення нашого музею та майстерня і шкільна бібліотека, а маєток забрали під контору колгоспу. Із спогадів Росошика Василя Якимовича: "Пішов я до школи в 1946 році. Вона знаходилась у приміщенні попівської хати. У 1 - 4 класах вчила нас Марія Григорівна, а класним керівником була Борсук Паша Павлівна. Директором на той час була Стоцька Софія Яківна, українську мову вчив Михайло Талімонович, який згодом виїхав в Городець, де й помер. В одній із кімнат хати була навіть учительська". Ось що згадує про ті часи Марія Іванівна, колишній секретар сільської Ради: "У 1946 році у селі школи не було. Попова хата була всім і школою, і клубом, і бібліотекою. Школу почав будувати голова сільської Ради Нестерчук Олексій приблизно в 50 роках. Але, на жаль, будівництво не закінчив. У 1952 році його вбили бандери. Будівництво припинилося, аж поки в село не приїхали Стоцька Софія Яківна та Курята Іван Броніславович, які і завершили до 1957 року будівництво. Розбирали дідівські клуні і звозили до недобудованої школи. Дах був теж дерев’яний, як і в більшості сільських хат у той час. До школи стало ходити набагато більше дітей. Крім того до вечірньої школи ходило і доросле населення села".
Школа була семирічною, а продовжували навчання в Антонівці. Після сьомого класу обов’язково організовували випускний вечір. Цікаво, що в п'ятдесятих роках основними ласощами на цьому святі було морозиво, зроблене на колгоспній молочарні. У 1957 році в село приїхав молодий перспективний директор Щава Іван Олександрович. Саме за його керівництва освіта в селі досягла найвищого рівня. А школа стала однією з кращих у районі. Саме цього року вона стала середньою. У спогадах Марії Іванівни знаходимо рядки і про цей час: "На місці нової школи знаходилися клумби, вони були закріплені за кожним класом. Найкращою була клумба Паши Павлівни Борсук. Обов’язковою для учнів була шкільна форма". Але роки йшли, населення в селі збільшувалось і врешті – решт постало питання про будівництво нового приміщення школи. Отож у 1967 році неподалік від старої широко відчинила двері нова красуня – школа. На урочистій лінійці, присвяченій відкриттю, в стіну школи було закладено урну із зверненням до прийдешніх поколінь. Відкрити її планується у 2017 році. У пам'яті вчительки обслуговуючої праці Ковальчук Надії Євдокимівни закарбувався цей хвилюючий момент.
Неодноразово приїжджали делегації з інших районів, щоб повчитися, як зберігати шкільне майно. Цікавими були і шкільні традиції. Учнів – першокласників перед Жовтневими святами у листопаді приймали у жовтенята. Право прикріпити зірочку мали кращі піонери школи. 22 квітня біля пам’ятника Леніну проводилась урочиста лінійка, де третьокласників приймали в піонери. Найбільш запам’яталося, як 19 травня, в День народження піонерської організації, на березі річки Горинь запалювали вогнище у вигляді зірки. До всіх свят у школі готувалися концерти, діяв великий хор, яким керував Нестерчук Ананій Олексійович. Заняття хору було щодня після уроків. В школі випускалися "Бюлетені", де висвітлювалось не тільки навчання, а й поведінка та санітарний стан класів. Кожен клас мав свою ділянку, за нею доглядали навіть протягом літа. А восени визначалась краща, і клас нагороджувався призами. Кожен учень допомагав колгоспу: збирали попіл, металолом, макулатуру, жолуді, копали колгоспну картоплю, рвали льон, хміль та буряки. Одним словом, допомагали своїм батькам. А найбільш шанованою людиною не тільки в школі, а й у селі, був директор – Щава Іван Олександрович. До нього завжди можна було прийти за порадою".
А до цих спогадів хочемо додати рядки з листа самого Щави І.О., написаного в 1998 році: "Ми завжди згадуємо про село і школу. Це були золоті роки, забути які не можна. Ми завжди вірили у священний храм Великоцепцевицької школи, яка стала середньою у 1957 році. На базі нашої школи завжди проходили обласні і районні семінари вчителів, завучів, директорів шкіл. Із стін школи виходили і йшли в життя чудові молоді люди. Школа і село були на піднесенні." Одним із таких талановитих випускників є Анатолій Лук’янович Косаковський, професор, завідувач кафедри дитячої оториноларингології Київської медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ України. Відомий в усьому світі своїми раціоналізаторськими ідеями в галузі лікування дитячих ЛОР – захворювань. Життя в стінах школи вирувало. Підібрався молодий вчительський колектив. В школі діяли танцювальний, авіамодельний, "Юний фотограф", радіотехнічний та багато інших гуртків. Існували дитячий та вчительський хори. Учні показували високі результати на районних, обласних та навіть республіканських предметних олімпіадах. Співаків та танцюристів із Цепцевич знали багато сцен. Та проходили роки. Багато змінилось у житті нашої школи. Побудували спортзал, добудували шкільну їдальню, майстерні.
Але в 2004 році згоріло приміщення старої школи, яка була побудована ще в 50 – ті рр. Початковим класам ніде було вчитися, тулилися в спортзалі, майстернях, клубі. Зросла кількість дітей, які ходили в другу зміну.
Следующая публикация
Комментарии 1