„ Минаючи, черговий рік забирає з собою в архіви пам’яті безліч подій та образів людей, котрі встигли відзначитись у твоєму житті в рамках ще одних 365 днів. Ми дзвенимо келихами з безапеляційною вірою в те, що от завтра, власне завтра і не пізніше, все стане набагато краще. В хмільному диму новорічної ночі ми засинаємо з посмішкою і впевненістю, що життя прекрасне, навіть якщо засинаємо не з тими... І тільки на ранок, борячись з алкогольною амнезією та шаленим головним болем, люди розуміють, що навіть перше січня не в силі щось змінити. Все рідше народжується надія, що всі шанси таки будуть реалізованими і все легше сприймається ранкове пост новорічне похмілля. І справа не в тім, що напередодні співвідношення випитого шампанського до ваги тіла було рівнопропорційним, а швидше в гіркому розумінні, що саме так от болісно дорослішають.
І коли всі трампліни і злітні смуги виявляються всього лише дорогою в нікуди, відчувається, що втрачаєш здатність вірити і переживати щиро та відверто навіть приємні миті, тому що завжди в підсвідомості живе страх, що і це „фальшива” тривога і що завтра всі барви знову стануть сірими.
Отака от Новорічна казка про Попелюшку, яка ну ніяк не дочекається ночі, коли її карета перестане перетворюватися на гарбуз після дванадцятого удару курантів, а принци навчаться шукати не лише за кришталевим черевичком, а нарешті освоять систему GPS-навігації, де буде чітко позначено місце, де на нього вже не перший рік чекають.”
„ Ну подумаєш, зірвалась... З ким не буває? Хоча, мабуть, таки мало з ким. Я абсолютно не божевільна, просто вмію спонтанно приймати рішення. До початку реєстрації на рейс залишилось 10 хвилин, а я тільки біля Драмтеатру. Ну не встигну, значить таки не доля мені з ним зустрітися. І перейматися цим не варто, скільки я цю людину знаю? Два дні в мережі і два по телефону...Достатньо, щоб полетіти до нього за його ж рахунок? Будемо вірити, що він нормальна людина.
Ну і хто „тягнув” мене за язик ляпнути: „На Київ 4 рейси в день.”? Коли зранку пролунав дзвінок і чоловічий голос перепитав чи вірно заповнено дані на вечірній рейс, я з спросоння ще не до кінця зрозуміла, що відбувається. Вже потім до мене дійшло, що А... таки зробив обіцяне і його консьєрж від банку якраз замовляв мені електронній квиток.
Увесь день на роботі пролетів, як у калейдоскопі і годинник невпинно наближав
17:55, коли зі мною на борту мав би злетіти літак „Івано-Франківськ - Київ”. Треба попередити батьків, що я сьогодні знову в столицю, попередити керівництво, що завтра запізнюсь на годину, бо зворотній квиток має бути лише на 8 ранку...Так, Оля, без паніки!
Аеропорт, паспорт в руки і на реєстрацію... Бігом...
Встигла. Чому вони дивуються, що я без багажу? Сумочка, телефон, невже цього не досить!?
- Будь-ласка, проходьте на посадку – високий жіночий голос вивів мене зі стану трансу і нарешті я зрозуміла, що я роблю.
Божевільна, та, зрештою, що може статися? І питання номер два: що я втрачаю? Коли вдалось чітко сформувати думки, які не давали прийти до тями, це вже додало спокою, адже як мінімум, я навела лад в голові і це не може не тішити!
На висоті восьми тисяч метрів над землею думалось легко і спокійно. Знаю, що все буде добре...
О 19.30 я знову зійшла грішну землю, але вже спокійна і задоволена власним життям і пригодами, які дають мені такий необхідний адреналіновий шок, без якого вже не прожити.
В залі очікування я одразу помітила А..., який зосереджено читав якийсь типовий гламурний та все ж безкоштовний глянець про красиве життя. Цим мотлохом зазвичай засипані всі стенди в залах аеропортів і рецепції в дорогих готелях. Дорослий, досить харизматичний, на руці не дешевий годинник, що ж – не погано! Мені здалось, що він мене помітив та чомусь захотів, щоб саме я підійшла першою.
- Привіт... – Вальяжно піднявши голову, А... посміхнувся і піднявся, щоб обійняти мене.
- Привіт, як долетіла?
- Дякую, нормально. Сам розумієш літати літаками, які використовують на внутрішніх рейсах – це щоразу гра в російську рулетку. – Світська бесіда почала мені подобатися, так само як і перша зустріч з А...
Ми йшли до автівки і я розуміла, що все буде добре. За кілька годин ми дісталися до його дому, який мені видався просто величезним і найкумедніше в тім, що я умудрилася в ньому заблукати, чим, звісно, потішила А... Ми пили вино на відкритій веранді, в каміні зовсім тихо тріскотіли дрова, а за спиною горіли UFO, хоча мені й так було досить тепло від покривала, в яке загорнули мої плечі. Жодного натяку на секс, жодних думок про щось нице і підле. Я відчула себе нарешті принцесою, для якої захотіли створити казку! Значить, я таки цього варта...
Я прокинулась сама у спальні, де все виказувало вишуканий смак власників цього будинку. Здається, я заснула там, на веранді. В двері кімнати постукали.
- Доброго ранку, принцеса! Кави?
- Угу!
- Ок, я внизу! Душ праворуч, не затримуйся, в нас літак...
... Івано-Франківський аеропорт зустрів холодною і сирою мрякою... Принцесам теж іноді треба повертатися в реальність... Таксі, робота і дурнувата посмішка. Розказати комусь – не повірять! Я таки божевільна і шалена, я все-таки щаслива у своєму божевіллі! Адже, якби не воно, то чи змогла б я от так от жити? Мабуть, ні. А значить, не було б моментів, які робили б мене щасливою, не було б чоловіків, які б були сильнішими за мене і емоцій, які б надихали й надалі не розмінюватися на дрібниці. І нехай для більшості я високомірне стерво, зате я знаю, що для обраних я можу бути ніжним кошенятком, для якого хочеться розпалювати камін і кутати ніжні плечі в тепле покривало.”
„ Ніколи не знаєш, де закінчиться твій день... Я нервово набирала номер таксі, та щоразу лунали короткі гудки... Зайнято... Невже сьогодні всі чимось зайняті, окрім мене і того, кого я залишила в пустій маленькій квартирі?
- Алло! Скільки можна „висіти” на телефоні?! – Здається дівчинка, яка приймає замовлення злякалась мого крику. Я швидко назвала адресу і не змогла не нагадати, який я для них цінний клієнт, так само як і те, що їх дирекція не надто потішиться, якщо я зателефоную їм о цій порі зі скаргами.
Подіяло, машина приїхала за 3 хвилини, і лише опинившись в салоні старенького „Опеля”, я змогла перевести подих і заспокоїтись.
Я таки божевільна! Заради власного егоїзму і самоствердження я набрала номер, який знала на пам’ять уже кілька років. Буває ж таке, стираєш номер з телефону та все-одно пальці механічно ковзаючи по кнопках, висвітлюють на екрані знайому цифрову комбінацію.
Я зайнялась рефлексіями, мені стало цікаво, що я відчую, коли після всього, що відбулось у моєму житті почую голос з минулого. Я зателефонувала В...
- Слухаю. – Досить сухо і різко відповів добре знайомий голос. Я завмерла, намагаючись прислухатись до власного серця, та воно навіть не стрепенулось. Тиша в душі лякала, невже я змогла так швидко забути мужчину, через якого однієї миті зважилась змінити все своє життя. – Алло!
- Привіт. Я в місті і ми можемо зустрітися. – Я вирішила піти далі, адже не вірилось, що я змогла так швидко забути людину, яка не один рік була в моєму житті далеко не другорядним персонажем.
- Це ти?.. Привіт... – Він явно не був готовий до такого повороту сюжетної лінії. – Я вдома.., сам. Уже 5 місяців, як розлучився... Пам’ятаєш, я показував тобі недобудову, в якій планував купити собі квартиру. Так от там я тепер і живу. Приїдеш?
Таксі, з приймача лунає дешевий шансон. Місто, яке вже готувалося до сну навіть не підозрювало, що діялося у моїй душі. Стало страшно від того, що я черствію, що навчилась стирати з серця і пам’яті людей, а разом з людиною зникали і почуття до неї. Так механічно і методично, наче це так само просто, як вирвати аркуш з альбому і розуміти, що на місце зіпсованого листка зажди можна вставити чистий, головне, щоб був клей і скоби. Невже моє серце – це поклеєний та прошитий скобами альбом, якому вже нічого не страшно? Дзвінок... В замку повернувся ключ і двері відчинилися. Він не змінився.
- Заходь. Як ти?
Дякую, нормально. От тільки ця простуда ніяк не відчепиться. – Він посміхнувся і провів мене до кімнати. Скромненько, я вже й не звикла до таких „малих архітектурних форм”. – Ти як?
- Норма. Куди ти пропала? – Він ляг на ліжко, підставивши під голову подушку і ввімкнув телевізор. Так наче б тільки вчора зі мною попрощався, ніби я не зникла на 8 місяців з його життя.
- Я просто прекрасно. Слухай, а в тебе палять? – Я відчула гостру необхідність вийти з цієї кімнати. В... дав зрозуміти жестом, що палити можна на кухні і різко піднявшись вийшла з кімнати.
Підпаливши цигарку, відставила її в бік. З того часу як я кинула палити, дим подразнював горло настільки, що кашель просто був нестерпний, та мені потрібна була причина, щоб вийти з кімнати. Підійшовши до вішалки, я швидко накинула шубку, взула чоботи і пішла до кімнати.
- Зачини за мною двері...Мені не приємно і не цікаво!
- Ти нормальна?
- Ні, не нормальна. В тім то й справа, що не нормальна! Па-па.
Лише поверхом нижче я почула, як клацнув замок. Він, як завжди, не зрозумів мене. Я цілком нормальна! Просто в мене інші поняття норми і адекватності, для мене це абсолютно індивідуальні терміни. В дворі таксі не було, довелось викликати, а тут „Лінія зайнята”... Моя лінія теж уже зайнята, зайнята мною...
І уже зараз, їдучи у цьому таксі, я зрозуміла, що цей період мого життя закінчився на завжди. Завібрував телефон, повідомлення : „Стерво!!!!”.
- Дякую, я знаю... – вголос озвучила відповідь, яку не захотілося навіть відправляти.
Влаштувавшись зручніше, я дивилася кудись у ніч. На фоні темного неба з безодні виринали білі краплі, які приречено гинули на лобовому склі автомобіля, з приймача співав Олександр Маршал : „Кружит, кружит, кружит МеТеЛь. В небе, в небе сотни огней…” Задумалась, а може я не справедливо так не поважаю шансон? Подумаю про це потім.
Діставши мобільний, швидко наклацала повідомлення : „Поклич мене будь-ласка в казку ще раз...”.
Історія міняє персонажів навколо, та не міняє головних дійових осіб.
Мы используем cookie-файлы, чтобы улучшить сервисы для вас. Если ваш возраст менее 13 лет, настроить cookie-файлы должен ваш законный представитель. Больше информации
Комментарии 15
02.01.20..
„ Минаючи, черговий рік забирає з собою в архіви пам’яті безліч подій та образів людей, котрі встигли відзначитись у твоєму житті в рамках ще одних 365 днів. Ми дзвенимо келихами з безапеляційною вірою в те, що от завтра, власне завтра і не пізніше, все стане набагато краще. В хмільному диму новорічної ночі ми засинаємо з посмішкою і впевненістю, що життя прекрасне, навіть якщо засинаємо не з тими... І тільки на ранок, борячись з алкогольною амнезією та шаленим головним болем, люди розуміють, що навіть перше січня не в силі щось змінити. Все рідше народжується надія, що всі шанси таки будуть реалізованими і все легше сприймається ранкове пост новорічне похмілля. І справа не в тім, що напередодні співвідношення випитого шампанського до ваги тіла було рівнопропорційним, а швидше в гіркому розумінні, що саме так от болісно дорослішають.
І коли всі трампліни і злітні смуги виявляються всього лише дорогою в нікуди, відчувається, що втрачаєш здатність вірити і переживати щиро та відверто навіть приємні миті, тому що завжди в підсвідомості живе страх, що і це „фальшива” тривога і що завтра всі барви знову стануть сірими.
Отака от Новорічна казка про Попелюшку, яка ну ніяк не дочекається ночі, коли її карета перестане перетворюватися на гарбуз після дванадцятого удару курантів, а принци навчаться шукати не лише за кришталевим черевичком, а нарешті освоять систему GPS-навігації, де буде чітко позначено місце, де на нього вже не перший рік чекають.”
15.01.20...
„ Ну подумаєш, зірвалась... З ким не буває? Хоча, мабуть, таки мало з ким. Я абсолютно не божевільна, просто вмію спонтанно приймати рішення. До початку реєстрації на рейс залишилось 10 хвилин, а я тільки біля Драмтеатру. Ну не встигну, значить таки не доля мені з ним зустрітися. І перейматися цим не варто, скільки я цю людину знаю? Два дні в мережі і два по телефону...Достатньо, щоб полетіти до нього за його ж рахунок? Будемо вірити, що він нормальна людина.
Ну і хто „тягнув” мене за язик ляпнути: „На Київ 4 рейси в день.”? Коли зранку пролунав дзвінок і чоловічий голос перепитав чи вірно заповнено дані на вечірній рейс, я з спросоння ще не до кінця зрозуміла, що відбувається. Вже потім до мене дійшло, що А... таки зробив обіцяне і його консьєрж від банку якраз замовляв мені електронній квиток.
Увесь день на роботі пролетів, як у калейдоскопі і годинник невпинно наближав
17:55, коли зі мною на борту мав би злетіти літак „Івано-Франківськ - Київ”. Треба попередити батьків, що я сьогодні знову в столицю, попередити керівництво, що завтра запізнюсь на годину, бо зворотній квиток має бути лише на 8 ранку...Так, Оля, без паніки!Аеропорт, паспорт в руки і на реєстрацію... Бігом...
Встигла. Чому вони дивуються, що я без багажу? Сумочка, телефон, невже цього не досить!?
- Будь-ласка, проходьте на посадку – високий жіночий голос вивів мене зі стану трансу і нарешті я зрозуміла, що я роблю.
Божевільна, та, зрештою, що може статися? І питання номер два: що я втрачаю? Коли вдалось чітко сформувати думки, які не давали прийти до тями, це вже додало спокою, адже як мінімум, я навела лад в голові і це не може не тішити!
На висоті восьми тисяч метрів над землею думалось легко і спокійно. Знаю, що все буде добре...
О 19.30 я знову зійшла грішну землю, але вже спокійна і задоволена власним життям і пригодами, які дають мені такий необхідний адреналіновий шок, без якого вже не прожити.
В залі очікування я одразу помітила А..., який зосереджено читав якийсь типовий гламурний та все ж безкоштовний глянець про красиве життя. Цим мотлохом зазвичай засипані всі стенди в залах аеропортів і рецепції в дорогих готелях. Дорослий, досить харизматичний, на руці не дешевий годинник, що ж – не погано! Мені здалось, що він мене помітив та чомусь захотів, щоб саме я підійшла першою.
- Привіт... – Вальяжно піднявши голову, А... посміхнувся і піднявся, щоб обійняти мене.
- Привіт, як долетіла?
- Дякую, нормально. Сам розумієш літати літаками, які використовують на внутрішніх рейсах – це щоразу гра в російську рулетку. – Світська бесіда почала мені подобатися, так само як і перша зустріч з А...
Ми йшли до автівки і я розуміла, що все буде добре. За кілька годин ми дісталися до його дому, який мені видався просто величезним і найкумедніше в тім, що я умудрилася в ньому заблукати, чим, звісно, потішила А... Ми пили вино на відкритій веранді, в каміні зовсім тихо тріскотіли дрова, а за спиною горіли UFO, хоча мені й так було досить тепло від покривала, в яке загорнули мої плечі. Жодного натяку на секс, жодних думок про щось нице і підле. Я відчула себе нарешті принцесою, для якої захотіли створити казку! Значить, я таки цього варта...
Я прокинулась сама у спальні, де все виказувало вишуканий смак власників цього будинку. Здається, я заснула там, на веранді. В двері кімнати постукали.
- Доброго ранку, принцеса! Кави?
- Угу!
- Ок, я внизу! Душ праворуч, не затримуйся, в нас літак...
... Івано-Франківський аеропорт зустрів холодною і сирою мрякою... Принцесам теж іноді треба повертатися в реальність... Таксі, робота і дурнувата посмішка. Розказати комусь – не повірять! Я таки божевільна і шалена, я все-таки щаслива у своєму божевіллі! Адже, якби не воно, то чи змогла б я от так от жити? Мабуть, ні. А значить, не було б моментів, які робили б мене щасливою, не було б чоловіків, які б були сильнішими за мене і емоцій, які б надихали й надалі не розмінюватися на дрібниці. І нехай для більшості я високомірне стерво, зате я знаю, що для обраних я можу бути ніжним кошенятком, для якого хочеться розпалювати камін і кутати ніжні плечі в тепле покривало.”
02.02.20..
„ Ніколи не знаєш, де закінчиться твій день... Я нервово набирала номер таксі, та щоразу лунали короткі гудки... Зайнято... Невже сьогодні всі чимось зайняті, окрім мене і того, кого я залишила в пустій маленькій квартирі?
- Алло! Скільки можна „висіти” на телефоні?! – Здається дівчинка, яка приймає замовлення злякалась мого крику. Я швидко назвала адресу і не змогла не нагадати, який я для них цінний клієнт, так само як і те, що їх дирекція не надто потішиться, якщо я зателефоную їм о цій порі зі скаргами.
Подіяло, машина приїхала за 3 хвилини, і лише опинившись в салоні старенького „Опеля”, я змогла перевести подих і заспокоїтись.
Я таки божевільна! Заради власного егоїзму і самоствердження я набрала номер, який знала на пам’ять уже кілька років. Буває ж таке, стираєш номер з телефону та все-одно пальці механічно ковзаючи по кнопках, висвітлюють на екрані знайому цифрову комбінацію.
Я зайнялась рефлексіями, мені стало цікаво, що я відчую, коли після всього, що відбулось у моєму житті почую голос з минулого. Я зателефонувала В...
- Слухаю. – Досить сухо і різко відповів добре знайомий голос. Я завмерла, намагаючись прислухатись до власного серця, та воно навіть не стрепенулось. Тиша в душі лякала, невже я змогла так швидко забути мужчину, через якого однієї миті зважилась змінити все своє життя. – Алло!
- Привіт. Я в місті і ми можемо зустрітися. – Я вирішила піти далі, адже не вірилось, що я змогла так швидко забути людину, яка не один рік була в моєму житті далеко не другорядним персонажем.
- Це ти?.. Привіт... – Він явно не був готовий до такого повороту сюжетної лінії. – Я вдома.., сам. Уже 5 місяців, як розлучився... Пам’ятаєш, я показував тобі недобудову, в якій планував купити собі квартиру. Так от там я тепер і живу. Приїдеш?
- Відчини мені двері через 10 хвилин.
Таксі, з приймача лунає дешевий шансон. Місто, яке вже готувалося до сну навіть не підозрювало, що діялося у моїй душі. Стало страшно від того, що я черствію, що навчилась стирати з серця і пам’яті людей, а разом з людиною зникали і почуття до неї. Так механічно і методично, наче це так само просто, як вирвати аркуш з альбому і розуміти, що на місце зіпсованого листка зажди можна вставити чистий, головне, щоб був клей і скоби. Невже моє серце – це поклеєний та прошитий скобами альбом, якому вже нічого не страшно? Дзвінок... В замку повернувся ключ і двері відчинилися. Він не змінився.
- Заходь. Як ти?
Дякую, нормально. От тільки ця простуда ніяк не відчепиться. – Він посміхнувся і провів мене до кімнати. Скромненько, я вже й не звикла до таких „малих архітектурних форм”. – Ти як?
- Норма. Куди ти пропала? – Він ляг на ліжко, підставивши під голову подушку і ввімкнув телевізор. Так наче б тільки вчора зі мною попрощався, ніби я не зникла на 8 місяців з його життя.
- Я просто прекрасно. Слухай, а в тебе палять? – Я відчула гостру необхідність вийти з цієї кімнати. В... дав зрозуміти жестом, що палити можна на кухні і різко піднявшись вийшла з кімнати.
Підпаливши цигарку, відставила її в бік. З того часу як я кинула палити, дим подразнював горло настільки, що кашель просто був нестерпний, та мені потрібна була причина, щоб вийти з кімнати. Підійшовши до вішалки, я швидко накинула шубку, взула чоботи і пішла до кімнати.
- Зачини за мною двері...Мені не приємно і не цікаво!
- Ти нормальна?
- Ні, не нормальна. В тім то й справа, що не нормальна! Па-па.
Лише поверхом нижче я почула, як клацнув замок. Він, як завжди, не зрозумів мене. Я цілком нормальна! Просто в мене інші поняття норми і адекватності, для мене це абсолютно індивідуальні терміни. В дворі таксі не було, довелось викликати, а тут „Лінія зайнята”... Моя лінія теж уже зайнята, зайнята мною...
І уже зараз, їдучи у цьому таксі, я зрозуміла, що цей період мого життя закінчився на завжди. Завібрував телефон, повідомлення : „Стерво!!!!”.
- Дякую, я знаю... – вголос озвучила відповідь, яку не захотілося навіть відправляти.
Влаштувавшись зручніше, я дивилася кудись у ніч. На фоні темного неба з безодні виринали білі краплі, які приречено гинули на лобовому склі автомобіля, з приймача співав Олександр Маршал : „Кружит, кружит, кружит МеТеЛь. В небе, в небе сотни огней…” Задумалась, а може я не справедливо так не поважаю шансон? Подумаю про це потім.
Діставши мобільний, швидко наклацала повідомлення : „Поклич мене будь-ласка в казку ще раз...”.
Історія міняє персонажів навколо, та не міняє головних дійових осіб.