15.05.20... „ - Я вмію приймати рішення і разом з тим нести
відповідальність за них. Тому повернувшись у наші з тобою „стосунки”, я
вирішила, що вони будуть такими ж як і були... Нам добре поки ми разом,
якщо ж у твоєму ліжку інша жінка, а у моєму, відповідно, чоловік – це
не зрада, а просто розуміння того, що кожен з нас живе своїм життям і
це ПРАВИЛЬНО. Не змушуй мене нести відповідальність за твоє сімейне
життя і за те, що на зло мені ти „приручаєш” одноденних коханок, тому
що ніколи не зможеш володіти мною. - Я ненавиджу тебе! - То може мені краще викликати таксі? - Я кохаю тебе... - То кохай мене! Але роби це так, щоб мені не хотілося ще когось. І
ще одна ніч наших з ним незрозумілих стосунків... І ще один ранок, коли
таксі викликають за тим же кодом на ту ж таки адресу... І гірке
розуміння того, що це наче б ніколи не закінчиться... А може краще
все-таки піти? Боже, невже я настільки боюсь залежити від когось?”
29.05.20.... „ Хочеться поплакати... Це стало вже настільки
нагальною потребою для організму, як відпочинок чи вода. Коли ти
відчуваєш, що ось-ось або розридаєшся на людях через дрібницю або,
стримуючи сльози, перейдеш у розряд маніакальних вбивць. Тому, щоб
уникнути вищенаведених ситуацій, я пішла в кінотеатр на якусь чергову
слізну мелодраму, взявши два місця у третьому ряді (де зазвичай нікого
нема), прихопивши з собою пляшечку пива. А два місця для того, щоб було
куди поставити сумку і ніхто не штовхався на підліктниках. Та
протягом перших 10 хвилин фільму зрозуміла, що... Що я насправді люблю
те, від чого, як мені здавалося, намагаюся втекти. Я люблю
самотність...
Подивившись на себе з боку, я побачила жінку, яка настільки звикла бути
наодинці з собою, що навіть на сіменійні мелодрами ходить сама, і що
найцікавіше, вона виглядає настільки органічно і природньо, що
присутність поряд з нею чоловіка – була б такою ж доречною, як
поєднання спортивного взуття і ажурних шортиків. (Хоча останнім в
нашому місті теж не гребують.) Думки, які зрадницьки виникали одна за
одною, просто не дали шансу зосередитися на сюжеті фільму, та змушували
мене все далі й далі відходити від поставленої цілі – поплакати. Але
заводили у ще глибшу апатію. (Тобто перспектива
маніакально-депресивного синдрому вже не здавалася настільки
віддаленою.)
- Я перепрошую, це 17 місце? – Слова, які змусили мене стрепенутися,
тому що сказані вони були в безпосередній близькості до мого вуха.
Настільки, що я відчула подих того, хто говорив. - Ні, це 15, ваше
місце на крок далі. – Уже розвернувшись, я помітила, що цікавився
місцями вельми симпатичний хлопчина, хоча й дещо молоденький.
Піднявшись зі свого місця, щоб пропустити його, я зрозуміла, що «дихаю»
йому як мінімум в груди і цей факт мене теж потішив. Ну-ну, цікаво,
чому ж він теж сюди сів?
Пошукавши поглядом супутницю цього юного Аполона і уважніше розгледівши
риси його обличчя, я зробила два висновки. Перший, йому не більше 24
рочків, і другий, хлопчина сам... Хм... Мабуть, краще пересісти
поближче, адже як на мене, це знак Долі, яка врешті зрозуміла, що саме
мені неохідно на цю мить. - Перепрошую, чи можу я попросити вас пригледіти за сумочкою поки я сходжу до бару, відкрити пиво? - Звичайно, але я й сам можу відкрити його. - Ой, буду вам вдячна. Ви також самі? - Так, є кілька годин до відправлення мого потягу, от і доводиться їх якось коротати. А ви чого без компанії?
- А можна на «ти», адже якось незручно? – Хлопчина доволі мило кивнув і
навіть зрадів. Я теж... – Ну скажімо так, найкраща компанія – це люди,
з якими цікаво, а якщо таких нема, то краще не розмінюватися на
дрібниці. Дивлячись в його добрі, не зіпсовані зрадами, оченята, я
спробувала посміхнутися і настільки відверто та щиро, як посміхалась
тільки своєму двохмісячному цуценяті. А «Аполон», до речі, чимось його
нагадував... Поглядом... Хм... Чого ж він замовк? - Не погодитись з
вами не можливо.., вибач з Тобою! – ну от ще один, який зі мною не може
не погодитись. Решта бесіди здавалась мені вже аж надто передбачуваною
та й не особливо цікавою в глобальному розумінні перспективи.
Хоча... нащо відмовлятися від жертви, яка сама йде до рук. Він може
стати корисним у локальній і не особливо райдужній перспективі
самотньої ночі... Стоп! Чомусь не надто мені сподобалась остання думка.
Не стільки суть, скільки сам факт її появи у моїй голові. Адже такі
ночі не приносять нічого, окрім зіпсованого ранку, бо зазвичай, при
денному освітленні більшість вечірніх персонажів „А-ля Бред Піт”, ледь
витягують на поганеньку пародію на якогось там Васю Пупкіна з
сусіднього офісу. Ні, сам по собі Вася може бути цілком нормальним
чоловіком, але в тому то й справа, що НОРМАЛЬНИМ! А не загадковим
незнайомцем з галантними манерами, холодним серцем, палкими губами і
благородними рисами обличчя, з яким ладна майнути хоч на край світу. (А
світ у такій ситуації, зазвичай має схильність зрадницьки закінчуватися
чомусь саме за дверима спальні.)
Ці ранішні метаморфози особисто мною переживаються дуже важко і
зазвичай стають наслідком не надто тривалої, та все ж відмови від,
наприклад, шампанського, гучних дачних вечірок чи дружніх жіночих
походеньок по нічних клубах, це вже залежно від обставин напередодні.
Тому, знаючи себе, ідеї такого типу не часто навідують мою світлу
голову, а якщо й зазирають, так точно не під час мого перебування у
кінотеатрі, і не о цій порі добі, а значно пізніше. Тааак! Мабуть,
варто задуматись над цим тривожним симптомом і таки точно відсісти від
хлопчика, не до нього вже зараз.”
1.06.20… „Якось все надто складно у моєму житті... Пригадалось,
як ще у дитинстві дитячою ручкою на асфальті виводила майже нереальні
для свого росту „Класики” і щосили прагнула дострибнути хоч і на
трішки, та все ж далі аніж вчора. ( Ех, ото часи були, ото розваги!
Ніяких нанотехнологій, материнських плат и програми „Дім 2”! „Ну,
постривай” у нас було, а у вихідні і святкові – „Чіп і Дейл”! А
резинки, через які, певно, всі стрибали – так це взагалі! Нема
дитинства у сучасних дівчаток!) Навіть подорослішавши, мені
здається, я так і не випустила з рук тієї крейди, просто габарити
змінились, і я продовжую малювати для себе височезні планки, долаючи їх
з десятої спроби, розбиваючи через раз то коліна, то серце... А
дострибнувши, ні щоб зупинитись хоч на мить і дозволити собі розкіш
посмакувати перемогу, я тут таки приміряюсь до „завтрашньої висоти”... Я сама ж собі ускладнюю життя... Та з цим вже мабуть нічого не вдієш....”
6.06.20... „Здавалось, десь там, за хмарами, щось явно пішло не
так... На календарях літо, а вулицями міста безнадійно блукають осінні
дощі... Так, ніби й самі не розуміють, що вони тут роблять, загубившись
у розі вітрів. Сидячи біля вікна у ресторанчику на Стометрівці, я
абсолютно відключилась від реальності, проводжаючи поглядом краплі
води, які безнадійно розбивалися об скло і злітали по ньому вниз до
брудної бруківки. Ще п’ять хвилин тому мала початись запланована
робоча зустріч та мій візаві безнадійно запізнювався, що неймовірно
злило, адже це також особливість цього містечка... Ніхто нікуди не
поспішає, та всі постійно запізнюються! Від різких думок мене відволікли голоси. Здалось... Хоча ні! Не варто навіть озиратись, це не може бути Він.
Та знайомі нотки голосу не давали мені спокою, подразнюючи слух і
тривожачи й так надто стомлену душу. Відколи його не стало у моєму
житті, а це вже мінімум 4 роки, такі марення були доволі частими. Вони
як фантомні болі, коли людина втрачає якусь частину тіла, а розум,
відмовляючись у це вірити, продовжує подавати імпульси, ніби вона ще
болить. Вже відболіло... Він пішов, як усі... Просто зникнувши на
кілька днів, а згодом, коли в моїх очах уже не було ні сліз, ні емоцій
– приїхав попросити пробачення і забрати свої речі... Відтоді я
навчилась самотужки і мовчки справлятися з власними бідами, переживати
втрати, не шукаючи підтримки і порад. З того часу я знаю, що можу
багато що витерпіти, майже все, окрім дурної гри в мовчанку... Роби що
хочеш, кричи, хами а ще краще скажи в очі, тільки не мовчи.
Наче струмом пройняло! Якщо я ще могла помилятися в голосі, то цей сміх
точно не можливо сплутати! Різко обернувшись, я відчула що серце просто
зупинилося... А потім, забилося так, що пульсація у скронях видавалась
просто барабанним боєм впритул до вух. То таки був він, моя перша
втрата, моя одвічна слабкість... Мій принц без коня і півцарства...
Скільки ми не бачились, мабуть роки 3, не менше, і він, здається, не
впізнав мене. В цю мить захотілося просто крикнути :”Це ж я! Як ти
можеш не мене впізнавати?”. Мій погляд з того часу не змінився... От
тільки посмішки все частіше штучні. Він був з дружиною та донечкою, і
від цього здавався просто ідолом на якого можна молитися, та ні за яких
обставин не можливо осквернити єрессю рук чи шаленством губ...
Я не можу тут більше знаходитись, мені тісно з ними під одним дахом, в
одному місті, під одним небом... Різко встала, і йдучи до виходу
спіймала за руку першого-ліпшого офіціанта, дістала з гаманця купюру зі
словами: - Принесіть будь-ласка цій парі пляшку шампанського... Скажіть що... Що... Від Ольги...”
15.06.20... „Ну не можна отак от з’являтись, як привид минулого! Не
можна! Чому доля, граючись нитками наших доріг, ніколи не перетинала їх
раніше, а саме зараз, коли так боязко і холодно засинати одній, коли
дефіцит почуттів відчувається настільки гостро, що проймає страх.
Здається ніби серце настільки скам’яніло, що саме з цієї причини іноді
нестерпно болить у грудях і не дає дихати, і ніяка то не аритмія. Я
згадала себе, поряд з цим чоловіком. І нарешті змогла заплакати...
Щиро, навзрид зі справжніми сльозами. А я думала, що вже розучилася
плакати по-справжньому. Ці сльози не за ним і не тому що ми не разом, я
плакала за собою. За тією дівчинкою, для якої світу було мало, щоб
осягнути його коханням, дівчинкою зі щирими радістю і сумом. Таке
враження, що відтоді я живу у світі кривих дзеркал і якщо спершу я
намагалась вирватися з цієї жахливої „кімнати сміху”, то зараз я вже
змирилася, пристосувалась і живу тут, як сумний клоун, сторож людської
нікчемності.
Так не можна жити... Треба щось міняти, адже я дозволила собі
розмінюватися на напівпочуття, на напівщастя, на напівсебе! Ця зустріч
не була випадковою, Бог дав мені шанс пережити все знову, щоб я
зрозуміла, що ще спроможна на справжні емоції. Спасибі долі... я живу... І я готова до змін, от тільки завтра визначусь яких саме... А зараз доп’ю цей келих шампанського і спатки. Завтра, все зміниться завтра... ”
Мы используем cookie-файлы, чтобы улучшить сервисы для вас. Если ваш возраст менее 13 лет, настроить cookie-файлы должен ваш законный представитель. Больше информации
Комментарии 15
15.05.20...
„
- Я вмію приймати рішення і разом з тим нести
відповідальність за них. Тому повернувшись у наші з тобою „стосунки”, я
вирішила, що вони будуть такими ж як і були... Нам добре поки ми разом,
якщо ж у твоєму ліжку інша жінка, а у моєму, відповідно, чоловік – це
не зрада, а просто розуміння того, що кожен з нас живе своїм життям і
це ПРАВИЛЬНО. Не змушуй мене нести відповідальність за твоє сімейне
життя і за те, що на зло мені ти „приручаєш” одноденних коханок, тому
що ніколи не зможеш володіти мною.
- Я ненавиджу тебе!
- То може мені краще викликати таксі?
- Я кохаю тебе...
- То кохай мене! Але роби це так, щоб мені не хотілося ще когось.
І
ще одна ніч наших з ним незрозумілих стосунків... І ще один ранок, коли
таксі викликають за тим же кодом на ту ж таки адресу... І гірке
розуміння того, що це наче б ніколи не закінчиться... А може краще
все-таки піти? Боже, невже я настільки боюсь залежити від когось?”
29.05.20....
„ Хочеться поплакати... Це стало вже настільки
нагальною потребою для організму, як відпочинок чи вода. Коли ти
відчуваєш, що ось-ось або розридаєшся на людях через дрібницю або,
стримуючи сльози, перейдеш у розряд маніакальних вбивць. Тому, щоб
уникнути вищенаведених ситуацій, я пішла в кінотеатр на якусь чергову
слізну мелодраму, взявши два місця у третьому ряді (де зазвичай нікого
нема), прихопивши з собою пляшечку пива. А два місця для того, щоб було
куди поставити сумку і ніхто не штовхався на підліктниках.
Та
протягом перших 10 хвилин фільму зрозуміла, що... Що я насправді люблю
те, від чого, як мені здавалося, намагаюся втекти. Я люблю
самотність...
Подивившись на себе з боку, я побачила жінку, яка настільки звикла бути
наодинці з собою, що навіть на сіменійні мелодрами ходить сама, і що
найцікавіше, вона виглядає настільки органічно і природньо, що
присутність поряд з нею чоловіка – була б такою ж доречною, як
поєднання спортивного взуття і ажурних шортиків. (Хоча останнім в
нашому місті теж не гребують.) Думки, які зрадницьки виникали одна за
одною, просто не дали шансу зосередитися на сюжеті фільму, та змушували
мене все далі й далі відходити від поставленої цілі – поплакати. Але
заводили у ще глибшу апатію. (Тобто перспектива
маніакально-депресивного синдрому вже не здавалася настільки
віддаленою.)
- Я перепрошую, це 17 місце? – Слова, які змусили мене стрепенутися,
тому що сказані вони були в безпосередній близькості до мого вуха.
Настільки, що я відчула подих того, хто говорив.
- Ні, це 15, ваше
місце на крок далі. – Уже розвернувшись, я помітила, що цікавився
місцями вельми симпатичний хлопчина, хоча й дещо молоденький.
Піднявшись зі свого місця, щоб пропустити його, я зрозуміла, що «дихаю»
йому як мінімум в груди і цей факт мене теж потішив. Ну-ну, цікаво,
чому ж він теж сюди сів?
Пошукавши поглядом супутницю цього юного Аполона і уважніше розгледівши
риси його обличчя, я зробила два висновки. Перший, йому не більше 24
рочків, і другий, хлопчина сам... Хм... Мабуть, краще пересісти
поближче, адже як на мене, це знак Долі, яка врешті зрозуміла, що саме
мені неохідно на цю мить.
- Перепрошую, чи можу я попросити вас пригледіти за сумочкою поки я сходжу до бару, відкрити пиво?
- Звичайно, але я й сам можу відкрити його.
- Ой, буду вам вдячна. Ви також самі?
- Так, є кілька годин до відправлення мого потягу, от і доводиться їх якось коротати. А ви чого без компанії?
- А можна на «ти», адже якось незручно? – Хлопчина доволі мило кивнув і
навіть зрадів. Я теж... – Ну скажімо так, найкраща компанія – це люди,
з якими цікаво, а якщо таких нема, то краще не розмінюватися на
дрібниці.
Дивлячись в його добрі, не зіпсовані зрадами, оченята, я
спробувала посміхнутися і настільки відверто та щиро, як посміхалась
тільки своєму двохмісячному цуценяті. А «Аполон», до речі, чимось його
нагадував... Поглядом... Хм... Чого ж він замовк?
- Не погодитись з
вами не можливо.., вибач з Тобою! – ну от ще один, який зі мною не може
не погодитись. Решта бесіди здавалась мені вже аж надто передбачуваною
та й не особливо цікавою в глобальному розумінні перспективи.
Хоча... нащо відмовлятися від жертви, яка сама йде до рук. Він може
стати корисним у локальній і не особливо райдужній перспективі
самотньої ночі... Стоп! Чомусь не надто мені сподобалась остання думка.
Не стільки суть, скільки сам факт її появи у моїй голові. Адже такі
ночі не приносять нічого, окрім зіпсованого ранку, бо зазвичай, при
денному освітленні більшість вечірніх персонажів „А-ля Бред Піт”, ледь
витягують на поганеньку пародію на якогось там Васю Пупкіна з
сусіднього офісу. Ні, сам по собі Вася може бути цілком нормальним
чоловіком, але в тому то й справа, що НОРМАЛЬНИМ! А не загадковим
незнайомцем з галантними манерами, холодним серцем, палкими губами і
благородними рисами обличчя, з яким ладна майнути хоч на край світу. (А
світ у такій ситуації, зазвичай має схильність зрадницьки закінчуватися
чомусь саме за дверима спальні.)
Ці ранішні метаморфози особисто мною переживаються дуже важко і
зазвичай стають наслідком не надто тривалої, та все ж відмови від,
наприклад, шампанського, гучних дачних вечірок чи дружніх жіночих
походеньок по нічних клубах, це вже залежно від обставин напередодні.
Тому, знаючи себе, ідеї такого типу не часто навідують мою світлу
голову, а якщо й зазирають, так точно не під час мого перебування у
кінотеатрі, і не о цій порі добі, а значно пізніше. Тааак! Мабуть,
варто задуматись над цим тривожним симптомом і таки точно відсісти від
хлопчика, не до нього вже зараз.”
1.06.20…
„Якось все надто складно у моєму житті...
Пригадалось,
як ще у дитинстві дитячою ручкою на асфальті виводила майже нереальні
для свого росту „Класики” і щосили прагнула дострибнути хоч і на
трішки, та все ж далі аніж вчора. ( Ех, ото часи були, ото розваги!
Ніяких нанотехнологій, материнських плат и програми „Дім 2”! „Ну,
постривай” у нас було, а у вихідні і святкові – „Чіп і Дейл”! А
резинки, через які, певно, всі стрибали – так це взагалі! Нема
дитинства у сучасних дівчаток!)
Навіть подорослішавши, мені
здається, я так і не випустила з рук тієї крейди, просто габарити
змінились, і я продовжую малювати для себе височезні планки, долаючи їх
з десятої спроби, розбиваючи через раз то коліна, то серце... А
дострибнувши, ні щоб зупинитись хоч на мить і дозволити собі розкіш
посмакувати перемогу, я тут таки приміряюсь до „завтрашньої висоти”...
Я сама ж собі ускладнюю життя... Та з цим вже мабуть нічого не вдієш....”
6.06.20...
„Здавалось, десь там, за хмарами, щось явно пішло не
так... На календарях літо, а вулицями міста безнадійно блукають осінні
дощі... Так, ніби й самі не розуміють, що вони тут роблять, загубившись
у розі вітрів. Сидячи біля вікна у ресторанчику на Стометрівці, я
абсолютно відключилась від реальності, проводжаючи поглядом краплі
води, які безнадійно розбивалися об скло і злітали по ньому вниз до
брудної бруківки.
Ще п’ять хвилин тому мала початись запланована
робоча зустріч та мій візаві безнадійно запізнювався, що неймовірно
злило, адже це також особливість цього містечка... Ніхто нікуди не
поспішає, та всі постійно запізнюються!
Від різких думок мене відволікли голоси. Здалось... Хоча ні! Не варто навіть озиратись, це не може бути Він.
Та знайомі нотки голосу не давали мені спокою, подразнюючи слух і
тривожачи й так надто стомлену душу. Відколи його не стало у моєму
житті, а це вже мінімум 4 роки, такі марення були доволі частими. Вони
як фантомні болі, коли людина втрачає якусь частину тіла, а розум,
відмовляючись у це вірити, продовжує подавати імпульси, ніби вона ще
болить. Вже відболіло... Він пішов, як усі... Просто зникнувши на
кілька днів, а згодом, коли в моїх очах уже не було ні сліз, ні емоцій
– приїхав попросити пробачення і забрати свої речі... Відтоді я
навчилась самотужки і мовчки справлятися з власними бідами, переживати
втрати, не шукаючи підтримки і порад. З того часу я знаю, що можу
багато що витерпіти, майже все, окрім дурної гри в мовчанку... Роби що
хочеш, кричи, хами а ще краще скажи в очі, тільки не мовчи.
Наче струмом пройняло! Якщо я ще могла помилятися в голосі, то цей сміх
точно не можливо сплутати! Різко обернувшись, я відчула що серце просто
зупинилося... А потім, забилося так, що пульсація у скронях видавалась
просто барабанним боєм впритул до вух. То таки був він, моя перша
втрата, моя одвічна слабкість... Мій принц без коня і півцарства...
Скільки ми не бачились, мабуть роки 3, не менше, і він, здається, не
впізнав мене. В цю мить захотілося просто крикнути :”Це ж я! Як ти
можеш не мене впізнавати?”. Мій погляд з того часу не змінився... От
тільки посмішки все частіше штучні. Він був з дружиною та донечкою, і
від цього здавався просто ідолом на якого можна молитися, та ні за яких
обставин не можливо осквернити єрессю рук чи шаленством губ...
Я не можу тут більше знаходитись, мені тісно з ними під одним дахом, в
одному місті, під одним небом... Різко встала, і йдучи до виходу
спіймала за руку першого-ліпшого офіціанта, дістала з гаманця купюру зі
словами:
- Принесіть будь-ласка цій парі пляшку шампанського... Скажіть що... Що... Від Ольги...”
15.06.20...
„Ну не можна отак от з’являтись, як привид минулого! Не
можна! Чому доля, граючись нитками наших доріг, ніколи не перетинала їх
раніше, а саме зараз, коли так боязко і холодно засинати одній, коли
дефіцит почуттів відчувається настільки гостро, що проймає страх.
Здається ніби серце настільки скам’яніло, що саме з цієї причини іноді
нестерпно болить у грудях і не дає дихати, і ніяка то не аритмія.
Я
згадала себе, поряд з цим чоловіком. І нарешті змогла заплакати...
Щиро, навзрид зі справжніми сльозами. А я думала, що вже розучилася
плакати по-справжньому. Ці сльози не за ним і не тому що ми не разом, я
плакала за собою. За тією дівчинкою, для якої світу було мало, щоб
осягнути його коханням, дівчинкою зі щирими радістю і сумом. Таке
враження, що відтоді я живу у світі кривих дзеркал і якщо спершу я
намагалась вирватися з цієї жахливої „кімнати сміху”, то зараз я вже
змирилася, пристосувалась і живу тут, як сумний клоун, сторож людської
нікчемності.
Так не можна жити... Треба щось міняти, адже я дозволила собі
розмінюватися на напівпочуття, на напівщастя, на напівсебе! Ця зустріч
не була випадковою, Бог дав мені шанс пережити все знову, щоб я
зрозуміла, що ще спроможна на справжні емоції.
Спасибі долі... я живу... І я готова до змін, от тільки завтра визначусь яких саме...
А зараз доп’ю цей келих шампанського і спатки. Завтра, все зміниться завтра... ”