Предыдущая публикация
Турецька площа.
Камінь і вода//
У Чернівцях загальновизнаними є три старовинні локації: гора Цецино, лісок і стара церква Горече і, якщо провести між ними лінію, десь посередині буде Турецька площа, одна з найстарших у місті, вона ж площа святої Марії - Маріенплац. Невідомо кому належить відкриття цього мерідіану старовинних Чернівців, проте задокументував його письменник-вигнанець Грегор фон Реццорі.
Затятий чернівецький колекціонер Петре Луце сидів у бібліотечній кімнаті барона Ніку Флондора, де було безліч томів та старовинних паперів, та уважно розглядав літографію альбому буковинських краєвидів із картин Франца Кнаппа, що був виданий у 1859 році... Луце нотував у записничок:
“…на літографії зображено святкування Йордана у Чернівцях, що відзначається на так званій площі Турецькій (тоді перед старим храмом Богородиці, що був побудований із деревини дубу в 1789 році. Нині храм перенесений.)
На картині дерев’яна церковка, старовинний міський квартал, долина Пруту із лісом внизу, все це – заніміле у холоді, під час морозів на Водохреще.
На площу прибула процесія, попереду якої несуть святі ікони, прапори, вимпели різних гільдій, із нею сам єпископ із собором священиків, також очільник краю у пишному вбранні, інші посадовці, бояри та народ“.
Тексти минулого, немов старовинна дорога, мощена диким камінням: ти на них тарахкотиш, але відчуваєш міць каменю… Читати їх, як підніматися горбом Бахмацької від площі, коли підошва пізнає кожен камінь як слово. Каменів на Турецькій площі вдосталь, вона вкрита ними. Але є ще…вода. Це вода Турецької криниці, з якого розпочалося місто.
У часи Османського періоду була особлива культура води, вважалося найбільшим благодійним актом подарувати людям воду - криницю чи фонтан. З такого солодкого приводу спеціальний поет вигадував пам'ятний запис - хронограмму, яку карбували на фонтані, десять-п'ятнадцять слів у вічність. Благодійник був впевнений, що тепер він себе увічнив. У Стамбулі і нині тисяча старовинних фонтанів і джерел. Тисяча перший знаходиться у Чернівцях на Турецькій площі.
Петре Луце знов пише:
“На майдані навпроти церкви накидані ялинкові гілки, що утворюють справжній величезний килим, на якому розташований вівтарний стіл та велика кадовба із водою. На цьому натуральному килимі і ті, хто служить, і віряни, що зібралися тут, будуть більш захищеними від холоду під час тривалої церемонії освячення води. Єпископ Євген Гакман занурює хрест у воду і освячує її.
Площа за спинами священиків та двір церкви переповнені людом, що прийшов на святу службу та із благоговінням чекає на свячену воду.
Біля криниці паркан від бастардів та взвод цісарських солдатів, парадно вбраних із зброєю “до ноги”.
Воду охороняли. І воду ділили. Неподалік цієї благостної християнської картинки знаходилася не менш благостна, яку Кнапп у своїй картині відобразив не у повній мірі. Вода зі згаданої Турецької криниці надходила не тільки у кадовбу єпископа але й до юдейської мікви (місце ритуального омиття). Про цей невеличкий будинок на літографії Луце не згадав, бо ж він писав про Йордан, а не про юдеїв (хоча ніби ці слова нерозривно пов'язані). Що характерно, вода не обирала і з однаковою легкістю текла і до єпископів, і рабинів та їхньої пастви. Тому, мабуть, вона вже свята, ще до освячення.
Затятий історик Чернівців Герман Штернберг приблизно у ті ж роки, що і Луце, згадував чудовий єврейський квартал, що доходив якраз до мікви, на площі. Міква пізніше реорганізувалася і отримала пишну назву Кайзербад із 71 шафою і парною у підвалинах. Герман сидів у бібліотеці Єврейського народного дому і писав у нотатнику:
“Далі дорога вела до ритуальної лазні, яка мала назву Цісарської – "Кайзербад", вода до неї надходила від Турецької криниці. Далі ручай стікав у "яр" до потічка, який впадав у Прут”.
Ось і вона, картинка легендарної толерантності.
Після Першої світової, коли кайзер відійшов у традиційно темне минуле, заклад майже одразу перейменували у відповідності із новими, більш христіанізованими часами – Марієнбад. Очевидно, маючи на увазі Богородицю. Втім, паритися туди, за спогадами журналіста Франца Порубського, за звичкою ходили винятково сіоністи.
З тих часів Кнаппа, та й Луце, і Штернберга минуло багато років. Після Другої світової площа стала майже пустирищем. У 2008 році її реконструювали, і вона розпочала нове життя. Легковажні коханці, ліричні мрійники, весела, зрощена пивом юнь приходить сюди тепер, подалі від бундючної та попсової Кобилянської, кальянної та снобської Театральної. Приходить і дивиться у бліду далечінь Садгори, пише вірші на каменях, або не вірші. Жартує і обнімається. Ніщо не турбує погляд і розум. Тут гарно. Новозбудований, але вже зламаний псевдоантичний фонтан, краще аніж у Помпеї нагадує нам про тлінність та крихкість буття, кований велосипед із величезним переднім колесом наївно позначає старовину. Лише десь… у куточку, майже в землі, пам'ятний камінь – плита жертвам чернівецького гетто, центром котрого стала ця площа у 1941 році.
Із майже витертими літерами пам'яті, ця плита скромно свідчить синтез історії площі, про який не здогадувався добрий художник Кнапп. Цікаво, що на її ковзкій поверхні неможливо залишити традиційні камінці пам'яті, вони зісковзують.
Все такі ж неподільні води відновленої Турецької криниці справно течуть до відвідувачів лазні “Дельфін”, по п'ятницях, суботах, неділях. Серед інших там миються Каїн та Авель…
ілюстрація з художнього альбому Т. Дугаєвої , С. Осачука " Чернівці"
Следующая публикация
Нет комментариев